І має бути ружне: євір, скоруха, бук, дубина, смерека — усєке.
— А єк же ти потрапиш, не дивившиси?
— Напомацки шукай. І тни напомацки. По шкаберці з усих дев'їти деревин. А йк укнеш уже дев'єту шкаберку з дев'єтого дерева, тогди аби ліг долілиць на черево та й так аби–с ліз черевом аж до стаї.
Наші хлопці крутять головами. Це вже… Особливо як далеко. Але труднощі на тому не кінчаються. Прилізши до стаї, треба випросити з неї усіх людей і так сховати ті тріски, аби ніхто не міг знайти. А далі — знайти двох щасливих людей. Коли наші хлопці пробували допитатися, яким же критерієм мають оприділятися ті щасливі люди, то не могли добитися точних вказівок.
— Єк кємуєш!.. На кєму, ади, тра спадати…
Так–от, вибравши після вказівок "кєми" двох щасливих людей, з ними треба зробити "живу ватру". Жива ватра — це вогонь, здобутий предвічним способом тертя дерева об дерево. Ця ватра взагалі грає велику роль у гуцульськім побуті, а на полонині й поготів. Вона має магічне значення, й в моментах особливої важності все мусить фігурувати вона, а не звичайний вогонь із губки й кресала. Через десятки віків проніс гуцул пошану до того першого способу, яким уперше здобула людина вогонь на землі.
— Єк єс наклав тоту живу ватру, маєш класти туда сліпе дерево. Ік вна перегорит, з него взєти дев'їть вугликів і кидати в ту воду з головиц, рахуючи назад.
Рахувати назад — це значить говорити — не дев'ять, не вісім, не сім і так далі — аж до одного. Всю цю процедуру проробити дев'ять разів, а тоді йти на струнки й покропити тою водою струнки. Мало того.
— Сідай на сідець та мий тов водов кожді вівці ікру й перехресте. А шо зістане води — віднеси у таку скалу, де ніхто не може знайти, й там вилий…
Зрештою можна цю воду зужити й інакше. Якщо хочеш своєму недругові "збавити молоко", то візьми й вилий цю воду "під єго хитар". То вже йк маржина перейдет це місто — ото! Вже ніхто не зверне їй молока.
І слухають наші хлопці отої усеї розповіді й думають: які ж то тут, у горах, і пастухи ж премудрі…
XIV
Олексу відразу захопило полонинське життя. Все йому тут подобалося. І тихий шелест шуварів, коли вони ото зашепочуть, ніби мислять уголос, а про що? Коби знати. І оці ботеї овець, що, мов хмарки легенькі, пересуваються по світлих тлах полонин. Он два пастухи зійшлися — далеко їх видко. "Наш" зіперся на свою ґирлиґу і стоїть у мальовничій позі; сардак трохи вітер одвіває. А той, воляр, далеко одставив від себе свою довгу трембіту й кінець її обіпер на землю. Олекса дивиться — а не знає, що то красиво. Не знає свідомістю — несвідомо очей одірвати не може. А на обрію отой Хом'як. Вже не сердиться більше на нього Олекса, що він не Говерла. Хмара біла повзе й зачіпається за гору, за саму вершину; хвильку затримується, потім повзе далі, але клапті її лишаються то там, то там і розтають, не знати де діваються. От іще зараз було щось, якийсь шматок білого серпанку, закривав якусь улоговину — і нема, нічого нема на тім місці. А ще хвилька — й на цілім Хом'яку ні одної хмариночки. Олекса дивиться — і усмішка застигає на його обличчі. Все тут його чарує, все вабить його очі.
Собаки… Он лежать кудлаті, здорові. На одну з них вівчар крикнув.
— Унене — дрейте–е…
Олекса вперше таке чує. Ватага запитати ніяково, як старшу людину. Питає потиху хлопців:
— Що то він скричєв на кутюгу?
— Бо то пес волоський, по–нашому не розуміє, лиш по–волоськи.
— Чхалла! Чхалла! — кричить собі пастушок. Пес підіймає голову, але не розуміє, до чого тут така нестосовна команда.
А Олекса слухає — і знов усміх застигає на його обличчі. Все тут нове, прекрасне. Жив би та й жив тут і додому б не вертався. А ще хлопці так поетично вміють говорити. Може, при ближчім розгляді особливого нічого в тих хлоп'ячих оповіданнях не було, але Олексі то подобається, і він слухає залюбки.
— Наша полонина — то найкраща у світі. Велика, красна. Маржини багато: воли, корови, коні, кози, вівці, свині… Се наш ботей. Нас трьох до него. А таких ботеїв у нас штири. Оден вівчєр даєси на сотце — тож собі зрахуй тепер, кіко у нас овец самих.
Ні Олекса, ні тим більше пастухи не могли того зрахувати і вкладали то все в одно поняття — багато. Мати чогось багато… це так підіймає. Олексі рідко доводилося в житті переживати це почуття, бо у його гєді ніколи не було багато, окрім хіба злиднів. Але часом як привезуть гєдя хмизу з лісу — дозволить пан назбирати на топливо — то Олекса, бувало, вийде та й любується: так йому чомусь мило поглянути, що от багато хворосту. Тепер він знаходився серед дійсного багатства. Правда, воно було не його, але мимо того яскравість отого почуття для Олекси не зменшалася. Він відчував багатство колективу, як своє власне. Тому розумів і гордість пастушків оцих, що так захоплено оповідали про велику кількість овець, кіз, корів на "їхній" полонині, хоч із тої скотини "їхнього" не було й одного хвоста.
"Ає… Наша полонина до всього". То є полонина лише для овець або лише для коней, бо тверда трава, швари високі, острі, "зарубуют єзик худобині, то там би вже маржини не пас. У худоби єзик мнєкий, а у конє — твердий, не боїтси остий".
Особливо ж вихвалювали пастушки свого ватага. Після їх слів, то була якась надзвичайна істота.
— Такого другого нема на всі гори ватага, йк наш. Він усе знає… Нема нічого на світі, аби він не знав…
Був колись у царській Росії міністер Канцрін. Так він казав про себе: "Я все знаю. Я навіть не знаю того, чого я не знаю". Невже на полонинах гуцульських знайшовся двійник царського міністра в особі ватага? В усякім разі, молодим пастухам їх ватаг імпонував, і то сильно. "Таже він, рахувати, усі гори і полонини знає".
Якщо се було дійсно так, то справді ватаг був особливий, бо чарів, до полонини потрібних, існує безконечна кількість. Тут, далеко від людського житла, нечиста сила підстерігає чоловіка й худобу на кожнім кроці. Зазівайся й не відверни того нападу відповідними чарами у відповідний момент — і готове нещастя. Тому з давніх–давен повелося, що ватаг він же і волхв. Він мусить дійсно усе знати, щоб можна було йому довірити кілька тисяч худоби. Зрештою навіть з чисто економічного погляду. За законом полонин, вівця чи корова може згинути, але дат з неї, що його мусить віддати ватаг восени, не пропадає, і як мав ти за кожний міртук молока дати бербеницю бринзи восени, так і маєш. Отже, ніяк невигідно ватагові, щоб у нього пропадала худоба. Значить, треба знати чари. Але й без чарів — скільки ж то справді мусить знати ватаг. Насамперед знає полонину краще своєї долоні. Бо до долоні навряд чи коли заглядає, а на полонині щодня мусить визначити пастухам, де їм сьогодні пасти: кому у чєгір,[60] де ще є густо туршуків,[61] кому у згари та ломи, тобто такі місця, де можуть пастися лише кози. Як забредуть у каміння та трупи дерев, то часом і кіз не видно, лиш голівки мелькають та чути, як тріщить сухе галуззя попід ногами. Ніхто там не піде, де коза. Бо відомо ж, що у кози нога "до половици Божя, а до половици дідьчя". Корови мають пастися на полях, незарослих рівнинах, або ріжями та прелуками у лісі. Зрештою рогату худобу пасуть і в заломах, де багато поломленого й поваленого бурею лісу. На коні інша місцевість, на вівці інша, на свині інша, і все це ватаг мусить знати.
Треба пам'ятати, на скільки разів стане паші на якому участку, щоб не вигнати худоби на спашене вже місце; треба пам'ятати, де, коли й що паслося, бо тут існує "багатопасна" система, "багатопільна"; одно пасовисько можна використати різними родами худоби, тільки треба знати, кого й після кого посилати.
Ватаг пам'ятає, у кого скільки й якої худоби, чиї вівці позначені биркою, а чиї пічкаті, бо їм вирізано пічку в усі. Один ґазда мітить свої вівці стрівкою, другий розколює вухо раз або двічі, третій засилює дріт або волічку — всякий позначає по–інакшому, і все це знає ватаг. А рогату худобу то вже "пєшнуют", кладучи який знак на роги. Той випалить який номер, той ініціали свого порекла, той волос дьогтем вимаже. Усякі є "знаменєта" — і всіх їх мусить пам'ятати ватаг. Пам'ятає, скільки міртуків дала весною кожна худобина, отже, стільки за те бринзєнок бринзи та вурди треба дати восени, а скільки вже в той рахунок забрав мішенник за протяг літа. Треба знати, з ким угода була на міру, а з ким на вагу і кому який дат з того припадає. Та зрештою хіба можна перерахувати все, що ватаг мусить знати? Він дійсно "все знає" і як воєначальник арміями, обозами, різними родами зброї й комбінаціями їх, так ватаг повеліває турмами овець, ботеями кіз, стадами коней, чередами рогатої худоби.
Отже, не диво, що ватаг імпонує хлопцям: не кожному з них за все своє життя доведеться вислужитися до звання ватага. Почесне й високе то звання у гуцулів. Се ж ватаг годує усе село; се ж він у порядку держить худібку людську, тобто весь достаток гуцула, яким він може проживити себе й свою сім'ю без поля, з убогим клаптем городу чи без нього, без ремесла або хоч і з ремеслом, та без реальної змоги його використати.
Олекса стільки наслухався про ватага Гната від хлопців, що хотів уже його побачити, що воно там за чудо таке. Пастухи є і в Печеніжині, але — не та марка. Пастух печеніжинський — це убогий кустар у порівнянні з ватагом, директором великого виробничого заводу на полонинах.
Пастушки поглядають у бік стаї — чого ж досі не чути трембіти. Нетерпеливляться й вівці. Мов судної труби архангела, чекає все живе звуку трембіти на полонинах — і от дочекалися.
Зблизька, коли ревне тобі цей апарат над вухом, трудно признати його за інструмент музичний. Але тут, серед німих гірських просторів, на тлі верхів із розлогими скатертями–полонинами внизу; коло оцих отар овець, що округлими плямами вирисовуються по безконечнім трав'янім морі; тут, де сонце сідає за гострий верх і вже золотить нескупо краї, де повітря напоєне запахами й колишеться разом із звуками трембіти — о, тут трембіта — чарівний інструмент, і немає кращого в світі. Затужить–заспіває одвічну просту мелодію пастушу — і здавить тобі серце солодкою тугою.
Що в ній, у цій мелодії? Нічого. Кілька нот. Проста вона, як рельєфи сих гір. У них теж одна лінія, дві — і вже весь контур. І коли порівняти з людським бароко чи якимось…надцятим Людовиком, де сотні ліній переплітаються в сітку й творять ніби рисунок — єдина лінія гірського рельєфу здається бідною.