Мене гіпнотизував рух риби, як гіпнотизує мишача нора, біля якої я можу просидіти півдоби.
Професор знову пішов геть, а я, поклавши голову на лапи, не спускав очей з води. І раптом: бац! Величезний судак в екстазі вистрибнув з води і впав на землю.
Забувши про найсуворішу заборону ловити рибу під час нересту, я блискавично стрибнув на судака і вмить прокусив йому в’язи. Тільки після цього я замурчав і, відтягши здобич далі від води, почав їсти. Заспокоївши трохи голод, я відчув муки сумління, але швидко знайшов виправдання своїх дій. Прагнення до пізнання дійсності штовхнуло мене поласувати судаком, м’ясо якого, як сказано у "Довіднику рибовода", "відзначається високими гастрономічними якостями".
Так, друзі мої, це було чудове блюдо! Гастрономічні якості судака надзвичайні! Та, переконавшись у цьому, я знову відчув докори совісті, як і кожний свідомий кіт, якого обставини примусили нашкодити. А що, коли ця судачиха ще не виметала ікри? Скільком майбутнім судаченятам я загубив життя! Адже ж судачиха несе в собі 600 тисяч ікринок у середньому, а є й такі, які дають понад мільйон ікринок!
Ці гризоти так мене схвилювали, що я, не доївши голови (я завжди починаю рибу з голови), перейшов до черева. Ікри там не було.
— Ура! — скрикнув я, радий, що і друга половина обвинувачення відпадає.
Хоч після цього мій апетит і виріс, але я не міг з’їсти і третини судака! За звичкою я покусав рибу в кількох місцях. Упорався я з цим вчасно. Хтось з майстрів, що робили гнізда, побачив мою здобич і відібрав її, але зараз же й кинув мені назад:
— От стерво! Пообгризав кругом!
— І завжди обгризатиму! — відповів я зі злістю. Мене образило, що в моєму вчинкові людина помітила не злочин проти суспільства і держави, а порушення її особистих шкурних інтересів. Хотіли чужими руками жар загребти? Не вийде!
Прийшов професор і, побачивши, що судак без ікри, не сказав мені й слова.
— Зрештою, судак сам вистрибнув,— знайшов я собі ще одне виправдання, але ж зразу внутрішньо почервонів, згадавши кінофільм, який я бачив по телевізору, де кіт-гуманіст вкинув рибинку в акваріум. Хіба я не міг цього зробити? Невже краще мати повнісіньке черево і нечисту совість? Ой Лапченко, Лапченко! Негаразд ти зробив.
Знесилений муками сумління, я незабаром міцно заснув.
Сіренький у ролі детектива
Наше перебування у Херсоні вже перейшло за тиждень. Сонце припікало, вода нагрівалася, і ми з професором почали хвилюватися, що ось-ось настане час нересту коропів. Не хотілося, щоб це почалося в рибгоспі без нас.
У професора були ще якісь справи у відділенні Академії наук, у різних риборозводних станціях, в інспекції, в лабораторії та інших установах, що займаються розведенням різних порід риби.
Але мої думки все частіше й частіше линули до нашого риборозводного господарства. Що там робить Пуголовиця? Затримка так мене нервувала, що я боявся захворіти на неврастенію. Спасибі лікарям, які знайшли засіб од усіх хвороб — сон. Щоб запобігти хворобі, я спав вісімнадцять годин на добу.
Страшенно дратувало мене, що тут я не міг вправлятися в письмі. Професор ховав свій папір у портфель, якого я не міг відімкнути, та, правда, й олівця не було, а ручкою я писати не міг, бо в готелях існує правило ставити на письмовий стіл чорнильницю без чорнила.
Нарешті настав довгожданний час!. Ми поїхали. Замість пароплава ми сіли на спеціальний катер, бо їхали не самі, а з двадцятьма п’ятьма мільйонами майбутніх судаченят. Іншими словами — ми везли з собою 50 мільйонів ікринок, з яких сподівалися одержати 25 мільйонів рибенят.
Перевозити живу ікру, звичайно, не так легко, як ту, що для їжі. Головне, щоб вона залишилась живою, а для цього треба, щоб вона, по-перше, не висохла і, по-друге, щоб не зіпсувалась від тепла. Живу ікру не можна перевозити в бочках! Ікра дихає, і їй потрібне повітря. Перевозять ікру в кошиках.
Я спостерігав, як готували ікру в дорогу, і робітники, не знаючи, який я високосвідомий, дивувалися, що я не пробую вкрасти ікри. Урок з судаком не минув для мене даром!
Ми наставили повний трюм кошиків з ікрою і, як кажуть моряки, віддали кінці і кранці.
За той тиждень з хвостиком, що ми пробули в Херсоні, береги моря повеселішали — зазеленіла ярина, піднявся соняшник, а озимина була така, що в ній могла сховатися гава.
Ікру ми довезли благополучно. Частину її ми поставили в ставок прямо в кошиках.
Хоч мені не терпілося побачитися з своїми друзями і дізнатися про новини, та я не покинув ікри, поки її не поставили на місце. Я можу потерпіти, а ікра — продукт, що швидко псується. Простеживши, що вся ікра у воді, я попростував додому. Приємно було усвідомлювати таке моральне зростання. Боже мій, а який я був раніше!
Та ось і виселок. Тільки тепер я зрозумів, як я скучив за домівкою. Стоячи серед двору, я мало не заплакав з радощів. Та ці почуття потьмарив Пуголовиця, що перший потрапив мені на очі. Він глянув на мене з ненавистю.
— Приїхав? — прогугнявив він.
— Приїхав! І ти скоро відчуєш це! — нявкнув я і сховався за паркан.
Побачення з Костем і його родиною я відкладав, бо була неділя і Леночка сиділа дома. У дітей кепська звички виявляти свою прихильність до кота, хапаючи його за хвіст. Отож спочатку я подався до Сіренького.
Я здибав його біля контори і, привітавшись, з тривогою ждав, що він мені розповість. Раніше Сіренький за хвилину наторохтів би мені цілу купу новин, а тепер лише кинув:
— Готується диверсія.
— Докладніше,— попросив я.
— Волок Ракші викрадено.
— Ну, ну — підганяв я його.
— Волок передано Ракші вчора о 23 нуль-нуль.
Я, здається, почав розуміти, в чому річ, і, засміявшись, спитав:
— Сіренький, чи ти часом не захопився пригодницькою літературою?
— Так! Я прочитав роман Юрія Дольд-Михайлика "І один у полі воїн" і не вбачаю в цьому нічого поганого.
— А те, що тобі було доручено, ти читав? Ти читав листи до Пуголовиці?
— Безперечно. "Тітка" вже приїздила один раз.
Я задумливо почухав себе за вухом.
— Блохи? — без усякого співчуття, що личило б до такого запитання промовив він.
— Ні, це звичка чухати за вухом, коли збираєшся з думками. Сіренький, що задумали Пуголовиця і Ракша?
— Що можуть задумати два злодії? — відповів запитанням на запитання Сіренький.
— То які ж новини?
— Є новини про Пуголовицю.
— Та не тягни ти! — розсердився я.— Що сталося? Розповідай швидше! Мені ніколи!
Та мій тон не вплинув на Сіренького.
— Веремієнко! — промовив він таємничим тоном.
— Що?
Веремієнко був молодий шофер, що водив живорибну цистерну.
— Він потяг двох коропчуків.
Я скорботно скривився. Я вірю в людину, і кожен вчинок, який принижує її, мене глибоко ображає. Тим більше, що Веремієнко — комсомолець. Мабуть, скорботний вираз моїх очей вплинув-таки на Сіренького, і він почав розповідати швидше:
— Це побачив Пуголовиця-Петренко і настрахав його, що заявить дирекції і в комсомол. Веремієнко почав виправдуватись.
Він сказав, що не думав красти, що взяв бракованих коропів і збирався заплатити за них комірникові завтра, бо сьогодні той вихідний.
"Думав", "збирався", "хотів"... А зробив, як паразит! Таке буває в житті! Я навіть зітхнув, подумавши про це.
— І що ж сказав Пуголовиця на виправдання Веремієнка? Як ви думаєте? — тоном героя пригодницького роману спитав мене Сіренький.— Ви знаєте?
— Знаю,— відповів я спокійно.
— Ви знаєте, що сказав Пуголовиця Веремієнкові? — перепитав він, витріщивши очі, які враз втратили холодність і стали такими наївними, як раніше.
— Так, я знаю, що сказав Пуголовиця Веремієнкові,— відповів я теж тоном героя пригодницького роману. Вражений моїми словами, Сіренький перестав грати роль і спитав мене, як звичайний кіт.
— Що ж він сказав?
— Пуголовиця-Петренко запропонував Веремієнкові возити крадену рибу до міста, там продавати, а гроші ділити навпіл. Ось що сказав Пуголовиця.
Сіренький закляв на місці і з побожним жахом дивився на мене.
— Як ви взнали про це?
— Я знаю Пуголовицю, і для мене так само легко сказати наперед про його вчинки, як спіймати мишу, яка вискочила з нори.
Коли здатність говорити повернулася до Сіренького, він знову вигукнув тоном героя пригодницького роману: — Але ви не знаєте, що відповів йому Веремієнко!
Сіренький вірив у добро. По його голосу я відчув, що Веремієнко одмовився від мерзотної пропозиції. Я мовчав, зважуючи свою відповідь.
— Що сказав Веремієнко? — підганяв мене юнак.
— Він сказав, що не піде на злочин!
— Ні! — підсік мене Сіренький.
— Ні? — болісно скривився я.
— Ні! — Сіренький витримав паузу і, навтішавшись з мого розгубленого вигляду, розповів: — Він нічого не сказав. Він мовчав, тримаючи в руці двокілограмового коропа. Потім розмахнувся і дав цим коропом Пуголовиці по пиці!
Сіренький реготав, задоволений з мого остовпіння, а я, отямившись, ледь не заплакав з радощів.
Можна вірити в людину! Треба вірити в людину!
Мені так схотілося до людей, що я, не чекаючи ночі, побіг додому. Тут мене гладили, м’яли, тягали за хвоста, перекривляли, але радість побачення і гарний настрій після розмови з Сіреньким перемогли все.
Операція "Вибух"
Я прокинувся вночі — як од удару.
— Що таке? — спитав я сам себе, бачачи, що навколо все спокійно. Таке буває зі мною, коли вночі прошмигне миша. Але на цей раз причина була інша. Мене розбудила думка.
Я й досі не вирішив, що діяти далі, щоб викрити мерзотника, злодія. Що робити?
Насамперед треба було уважно проаналізувати всі обставини, врахувати всі свої можливості аж до найменших дрібниць і виробити план дій. Це була важка задача з кількома невідомими.
Професор мав незабаром поїхати додому. Якщо з ним поїде і Петренко-Пуголовиця, а він, очевидно, поїде, то це полегшувало мені боротьбу за рибу: до від’їзду залишилась декада, і за цей час Пуголовиця навряд чи встигне влаштувати велику диверсію. Але як я викрию цього рецидивіста, коли він звідси поїде? Тим більше, що професор, напевне, мене не візьме з собою. Я довго думав і прийшов до висновку: треба негайно сідати до столу і викласти все на папері. Щоб зменшити собі роботу, треба було виробити максимально короткий текст. Перебравши силу-силенну варіантів, я, нарешті, спинився на такому:
"Розкрадач державного майна Пуголовиця ховається під прізвищем Петренко.