Він став кликати своїх людей.
— Не верещи, бо вони певно вже не почують...
Козаки вскочили у сусідню кімнату. Там було відчинене вікно, і хтось ним вискочив. Кинулися за ним козаки, і за хвилю привели і другого москаля.
Зійшлась повна коршма козаків. Терешко перепитував бранців, та вони лиш лаялися по-московськи і погрожували.
— Розігрійте, хлопц', кусок заліза, та зніміть їм чоботи, бо без цього не обійдеться.
Аж тепер розв'язалися москалям язики. Вони мали піймати сотника і забрати його статки для себе як воєнну добич. Мали забрати також Степаниду, бо про її красу говорили в Глухові. Про неї довідався один пан, що служив при світлішому, і хотів її дістати для себе.
— Так ви це, що забрали у сотника, називаєте воєнною добиччю, а ми звемо це грабунком розбишацьким, і за це ми покараємо вас козацьким правом.
— Ми — царські люди, і віддайте нас під царський суд...
— Еге ж, голуб'ята: ми повеземо вас у Петербург — вам нічого не станеться, а нас поб'ють кнутами та в Сибір поженуть. Та воно не так буде. Ви готуйтеся на смерть, та помоліться гарненько, якщо ви хрещені.
— Не смій! — крикнув той перший.— За це жде тебе каторга. Я — думний дяк* Фома Алексеевич Грігоров!
— Як ти дяк, то пильнуй церкви і крил ос а і не грабуй чужих молодиць,— а чи ти Фома, чи який інший чорт, то мені не важне.
— Ми вас всіх переб'ємо та перевішаємо, проклятих хахлів...
* Член ради, що звалася дума.
— Спасибі, що нас повідомив про це. За це ми вас вже залізом не будемо припікати, а тільки зараз повісимо. Нуте, хлопці, добрих мотузків — і на сволок, там, де вони спали. Опісля перешукайте коршму за сотниковим награбленим добром... А що, Петре, з Степанидою?
— Ще не прийшла до пам'яті.
Як козаки справилися з москалями, каже Терешко:
— Пошукайте ще, хлопці, за жидом. Не може бути, щоб у коршмі жида не було.
Козаки перешукали усю коршму, нарешті знайшли орендаря, схованого між бочками. Він дуже налякався і дрижав цілим тілом.
— Не лякайся, ми тобі нічого злого не зробимо. Хіба ти винуватий у тому, що у тебе москалі ночували? Ти нам лиш скажи, коли вони сюди приїхали і що робили?
— Вони приїхали перед двома днями з драгунами. Все в мене поїли і випили, нічого не заплатили і поїхали далі. Гірка мені була з ними година. Вернулися вчора пополудні і привезли цю молодицю. Клянуся на тору, що нічого не знав. Я дуже налякався, бо видно було, що то якась пані буде та що вона хора — принесли її з саней, мов неживу. Моя Рухля трохи знає біля недужих ходити — хотіла і до неї подивитися та їй помогти, та один драгун впоров її кнутом і прогнав. Я хотів вночі побігти до найближчої станиці і дати козакам знати, бо я з панами козаками все жив у згоді, і мене знають і в пана полковника Кан-диби в Самарі, і у пана сотника Жука, бо я у них хліб купував,— та така хуртовина зірвалася, як самі, здорові, знаєте, що годі було носа з хати висунути.
— Ану, жиде, придивися до цієї пані,— каже Покотило,— чи пізнаєш?
Степаниду вже роздягли з кожухів, і вона сиділа на лаві, а Петро держав її в обіймах і приговорював до неї.
— Ей-вей! — таж це панна сотниківна.
— Вона моя жінка,— каже Петро. Тепер жид придивився до Петра:
— Мій Боже, так ви — Петро, син пана полковника Кандиби!.. Вибачте, я такий був наляканий, що не придивився гаразд. То вашмосць був у турків в полоні... Яке нещастя скоїлося над вашою головою... Дозвольте мені, я покличу мою Рухлю,— вона краще знається на тім і краще поможе пані, як ми всі разом. Тільки прошу, не лякайте її, бо вона вже ледве жива. Я її приведу.
— Слухай, жиде, як твоя Рухля справді поможе моїй жінці, так даю тобі козацьке слово, що повік тобі цього не забуду.
Жид узяв ліхтар зі свічкою і пішов у другу кімнату. Та, побачивши повішених москалів, наробив крику, аж йому ліхтар з руки випав. Він вбіг знову у коршму:
— Прошу вас, мосьці панове, заберіть це стерво з хати геть, бо як моя Рухля це побачить, то перелякається і не зможе помогти пані.
— Та що ми з ними зробимо? — каже один козак до осаула.
— Винесіть їх надвір, а вже вовки-сіроманці дадуть їм раду. Добре будуть мати снідання, бо драгуни добре випаслися на царському хлібі.
За часок привів жид Рухлю і заспокоював її, що нічого козаків боятися, бо то свої люди.
Жидівка приступила до Степаниди і стала її оглядати:
— То з великого переляку. Пані мусила щось страшного побачити.
— На її очах москалі маму зарубали,— каже Петро.
— Паню сотничиху? — скрикнув жид.— Ей-вей мір! І, певно, все пограбили. Я бачив, як вони вернули (ся) — і великі гроші, і ріжне добро між себе паювали.
— Занесіть її до мене,— каже жидівка,— її треба роздягти.
Петро взяв жінку на руки, мов малу дитину, і поніс за жидівкою аж до третьої кімнати. Там стояло велике ліжко, застелене перинами. Жидівка роздягла при помочі Петра Степаниду до сорочки і поклала на постелі. Тепер заварила якогось зілля і насилу вляла їй того відвару у рот. Принесла у плящині п'явки і поставила Степаниді до висок.
— Що ти робиш? — каже Петро, бачучи, як з-під п'явок стала слезити кров.
— Сідайте тут на ослінчику, пане сотнику,— так треба було. Трохи крові з голови мусить зійти, щоб прийшла до пам'яті. Мені не першина так робити. Ще, Богу дякувати, у пані кров не згустіла — дивіться, як сама пливе. Глядіть, як пані засипляє.
— Хіба ж вона дотепер не спала?
— То не був сон, пане сотнику. З великого переляку їй вдарила кров на мізок, і вона втеряла, вибачте за слово, глузди. Тепер певно полегшає. О, вже п'явки повні, зараз відпадуть,— тепер треба буде спинити кров... Не одному недужому я помагала, пане сотнику, і тому нас люди люблять і шанують. З панами козаками ми все в згоді, по-сусідськи живемо, і добре нам було, поки чорт москалів не приніс... Тепер вони всюди пхаються, вас, козаків, проганяють, а нас грабують до живого тіла, бодай їм було цурес...
— Так, не зараз нам вертатися додому,— каже Терешко,— бо Петро не лишить жінки, а вона, сердешна, не зараз подужає... Ти, Покотило, назначуй сторожу, а ви лягайте спати. Слухай, жиде, є у тебе солома?
— Що не забрали драгуни, то ще є.
Козаки стали стелити солому на помості, другі розміщували коні поміж драгунські. Нараз ударив сильний вітер на коршму, аж двері відчинилися, і крізь вікно стало мести снігом. Вікно заткали соломою.
— Знову хуртовина,— каже Терешко,— та це добре для нас, бо ніхто сюди не прийде.
— І так ніхто не приїхав би, бо ніхто не знає, що тут сталося,— ні один драгун не оцілів...
При недужій Степаниді сиділи Петро і Рухля. Вони розмовляли стиха:
— Чи довго вже в цій самітні живете?
— Воно лиш так здається, що це пустеля, але у нас все бувають гості — зимою і літом. Туди йде головний шлях із Самари на Слобідщину, то все є якісь подорожні. Літом у нас панове козаки забавляються, музик приводять, і від них можна гарно заробити. Платять добре і не торгуються. І великі пани у нас ночують. Але як приїдуть москалі, то кара Божа! Вип'ють, поїдять, а замість заплати, нагаєм почастують. Уся служба від нас повтікала, і лиш двоє нас лишилося, та й і нам прийдеться втікати. А ще тепер, як з весною знайдуть кістяки обгризених трупів і останки московських мундирів, то зараз зачнуться допити дротяною нагайкою та розпеченим залізом...
Петро подумав хвилину:
— Бачу, Рухле, що ви — свої люди, та ще те, що ти для мене сьогодні зробила, на гроші годі цінувати. Заберіть ви все, що варто забрати, і їдьте з нами у Самару. Там або в городі будете жити, або в оселі полковника, і буде вам безпечно під його опікою.
Жидівка, здавалося, зраділа з того:
— Я ще з чоловіком пораджуся... А що буде з коршмою?
— Коршма мусить піти з димом, і тоді увесь слід пропаде. Так мусить бути, і москалі не сміють знати, що сталося з драгунами.
Опісля прийшов жид:
— Пане сотнику, козаки викинули москалів у сніг, а я боюся, що вони очуняють і втечуть. А тоді нам усім буде велика біда. Я це сказав вашим козакам, а вони стали з мене сміятися...
Петро не звертав уваги на говорения жида, бо в цій хвилині Степанида відкрила очі. До неї прискочив зараз Петро.
— Що зі мною робиться? Ох! який страшний сон мені приснився... Чого ця жидівка тут хоче?
— Ти у добрих людей, Степанидо. Я біля тебе, і наші козаки теж.
— Спіть іще трохи, пані,— каже Рухля,— я зараз вернуся.
Вона вийшла і розказала чоловікові, що від Петра почула.
Жид дуже зрадів, припав до руки Петра і став йому дякувати:
— Пане сотнику, за це, що ви мені хочете зробити, я вам, козакам, вірно буду служити, мов собака. Я вже турбувався, де нам під таку пору сховатися, бо я зачув, як говорив пан осаул до козаків, що коршму треба буде зараз спалити.
Жиди стали зараз збирати своє добро до скринь. Степанида спала. Хуртовина не вгавала. В димарі страшно вило і свистіло...
— Не журіться, пане сотнику,— каже Рухля до Петра,— ваша пані буде здорова — за це поручаюся я моєю головою. Це мої п'явки так помогли.
— А багато у тебе того добра? Не забудь взяти з собою, воно може придатися.
— Не забуду, і невеликий буде з тим клопіт. Того добра на всій Україні повно — у кожній калабаньці і ставку, лише що зимою годі їх наловити.
Жидівка щось собі нагадала і стала вайкати.
— Чого тобі? — питає Петро.
— Я маю велику турботу: що з нашою коровою зробити? Так її тут лишити не можна, а вести з собою також не можна...
— А скільки тобі за неї заплатити? — я її зараз куплю, бо нашим козакам і так харчів не стане, і треба буде свіжого м'яса.
Він вийняв з кишені жменю грошей і кинув на стіл.
Видно було, що ціна була добра, бо жидівка перелічила гроші і сховала за пазуху. Тепер сіла біля недужої, а Петро пішов до козаків. Вони спали на соломі. Покотило дрімав на лаві сидячи, Терешко лежав на лаві горілиць і хропів на усю коршму. В сінях ходив вартовий козак, мугикав пісеньку і голосно зівав. Петро теж присів на лаві і став дрімати. Все стишилося, лиш хуртовина не стихала.
Другого дня вранці Степанида прокинулася зі сну. Розглядалася по хатині, дивилася то на Рухлю, то на Петра і не могла пригадати, що з нею:
— Чи це такий страшний сон мені приснився, бо мені ще й тепер здається, що я сплю і мені щось страшне сниться?..
Тим часом жидівка принесла глечик з теплим молоком:
— Напийтеся, пані,— воно свіженьке...