День шостий

Он видел, как из-за осоки выплывала ру­салка, мелькала спина и ноги, выпуклая, упругая, вся созданная из блеска и трепета..."

— Санька — подумав Козак. — "Выпуклая и уп­ругая" — вона!

А Надя тихо доторкнулася йому до плеча, спитала:

— Ти звернув увагу? "Из блеска и трепета". Прав­да ж, гарно? Ти б так зміг сказати?

— Ні, не зміг би.

— І я не змогла б.

Вони обоє замовкли, може, ждали, що й ті, за столом, теж скажуть щось, але звідти линув тільки шепіт, такий гарячий, що здавалося: спалахне й ви­бухне повітря. Надя злякано блиснула очима, боліс­но простогнала:

— Читай, Веню!

— Що ж читати?

— Ось звідси. До "крыл", а тоді "и вдруг".

Вона справді знала в цих книжках кожне слово.

Голос Козакові дрижав і зривався, коли він читав про таємниче й страшне, вже й не сподіваючись, що їхні з Надькою зусилля знадобляться, щоб по­кінчити з незлагодою, яка неправедно запанувала тут і мучить їх усіх, терзає, знетямлює.

"Ветер пошел по церкви от слов...".

Чи можна порятуватися в словах? Всі в них вірять і водночас нехтують ними то через незнання, то зі зневаги, то з глухоти й глупоти.

"И вдруг настала тишина в церкви; послышалось вдали волчье завыванье, и скоро раздались тяжелые шаги, звучавшие по церкви; взглянув искоса, увидел он, что ведут какого-то приземистого, дюжего, косолапого человека. Весь он был в черной земле. Как жилистые, крепкие корни, видавались его засыпанные землею ноги и руки...".

— Читай голосніше! — попросила Надя.

Козак напружив голос:

"Тяжело ступал он, поминутно оступаясь. Длинные веки опущены были до самой земли. С ужасом заметил Хома, что лицо было на нем железное".

— Железное, — повторила Надя, і Козак зненаць­ка почув схлипування.

— Чого ти, Надю? — чуло нахилився він над нею, хоч і в самого в горлі стояв плач.

У причілкове вікно, біля якого стояв Козак, за­тарабанило і голосом Грановського тривожно гук­нуло:

— Товаришу сержант! Ви тут?

Султанов, як пружина, вискочив на середину хати, поправив гімнастерку — раз-раз! — пустив велики­ми пальцями попід ременем, зганяючи бганки за спину, поправив пілотку, автомат, бінокль, стукнув підборами:

— На жаль, вимушені... Дякуємо за все... Але служба... Козак, за мною! Не прощаємось... Завтра чи післязавтра неодмінно...

Він уклонився обом сестрам, Санька вискочила з-за столу слідом за ним, хотіла проводжати, але Султанов відтрутив її владним помахом руки.

Надворі їх ждав Грановський.

— Товаришу сержант...

— Так. Слухаю вас.

— Піхота відходить.

— Не зрозумів.

— Рота знялася з позицій. Капітан прислав за вами... Кулеметників од нас зняли. Виходить, ми залишаємось без нікого?

— Спокійно, Грановський, — на ходу кинув йому Султанов. — Без балачок і без паніки!

На вогневій ніхто не спав. Всі кинулися до Сул­танова, але він спокійно відтрутив їх і пішов униз, до дороги, звідки долинали людські голоси, шерех ніг, дзвякання зброї й амуніції.

Повернувся Султанов за годину. Побачив, що ніхто досі не лягав, гримнув:

— Усім спати! Завтра рано підйом!

— Товаришу сержант, — з темряви промовив Боря Тетюєв, — ми ж нічого не знаємо! Що тут діється?

— Рота змінила дислокацію, — спокійно повідо­мив Султанов. — Ми лишаємося на рубежі.

— Настороженість у залі, — віднотував Палярус. — З сухарями в безсмертя...

— А кухня? — простогнав Ардаб'єв.

— Переходимо на сухий пайок. Ще запитання будуть? Відбій!

І вже немає нічого, і мовби то й не він щойно лоскотав устами ніжне дівоче вухо, легенько, сами­ми кінчиками пальців доторкувався до вигинистої спини, притискувався м'язистою ногою до м'якого, гарячого стегна. Тільки короткі слова наказу і ніякої чулості, жодних ознак розслабленості, суворість, осхлість серця. Невже людина може так змінювати­ся? Козак не міг стямитися від усього, що мав пере­жити за такий короткий час, так і заснув, дивую­чись, з тяжким передчуттям нещастя, що не може бути окреслене словами.

Ранок нічим не порушив звичної усталеності їхнього життя. Підйом, фіззарядка, туалет, сніданок (Палярус, розіклавши вогнище, закип'ятив води для чаю, і вони й не відчули відсутності піхотинської польової кухні), але вже після сніданку все змінило­ся, не було бойових навчань, стройової підготовки, сержантової занудливості й прискіпливості, але й радості в них теж не було, не настало для них роз­слаблення, заволоділа розтривоженість і напружен­ня майже нелюдське.

— Всім на бойові місця! — скомандував Султанов. — Посилити спостереження за місцевістю! їздові, коней у прикриття!

Суворі команди Султанова не приносили заспо­коєння, а тільки викликали ще більшу розтриво­женість і непевність. Поки десь поряд стояли піхо­тинці, а тут прикривали їхню вогневу кулеметники, кожен почувався надійніше, хоч і не бачив тих піхо­тинців, не знав, скільки їх і де вони. Тепер лишили­ся самотні перед усім світом.

— Товаришу сержант, — не витерпів Палярус. Де ж це наша піхота?

— Змінила дислокацію.

— Тобто, дала дьору?

— Одставити базікання! Рота зайняла нові по­зиції.

— Де ж саме?

— В даній місцевості. Може, навіть на острові

посеред Дніпра.

— Здивування в залі. Чому ж їх там не видно? ^

— Вміють маскуватися не так, як ви, рядовий Палярус! І взагалі — розбалакування!

Боря Тетюєв давав настанови Козакові:

— Стеж за моєю рукою. Показую кулак — бро­небійний. Махаю долонею — осколочний. Розчепі­рю пальці — картеч.

— Команди ж будуть. Султанов...

— Заваритися може таке, що ніяких команд не почуєш! Ми ж ні на яку артилерію не схожі. Тільки пряма наводка! Ну, та побачиш сам.

— Думаєш, побачу?

— Можеш не сумніватися. Піхота, думаєш, куди пішла? Вона йде завжди тільки назустріч противнику.

— Коли назустріч, то, може, затримають, віді­б'ють?

— Степ надто у вас великий, — зітхнув Тетюєв.

— Та великий...

— Ото і воно.

Очікування росло, мучило невідомістю, неприєм­не, тяжке, принизливе. Не полишало відчуття, ніби звідусюди зирять ворожі очі, помічають кожен твій рух, вистежують, коли й звідки завдати удару. Сул­танов не відривався від бінокля, здригався від кож­ного звуку, був нашорошений, весь мовби аж бринів, як натягнутий лук, і цей настрій його передавався всім, затих навіть Палярус, Грановський уже вкотре перекладав снаряди, ще й ще перевіряв зривачі на осколочних, здмухуючи з чутливих голівок навіть порошинки, які на них могли потрапити.

І тут причалапкав од Дніпра вайлуватий Ардаб'єв і поруйнував усю їхню напруженість.

— Товаришу сержант, їздові питають, коли буде обід? — спитав він.

— Пригніться! — засичав на нього Султанов. — Ви демаскуєте нашу позицію! Хто вам дозволив ки­дати коней?

— Сміх у залі! — вхопився за живіт Палярус. — Наш Ардаб'єв пригинається! Походкой нежною, как у слона! Товаришу сержант, Ардаб'єв може пригну­тися хіба що тоді, коли на нього летітиме снаряд!

— Та він такий лінивий, що не зможе навіть зля­катися, — сказав Боря Тетюєв. — Ардаб'єв, прав­да ж, ти нічого не боїшся?

— А чого ж нам би боятися? От кухню піхота завезла з собою — іуг злякаєшся.

— У вас сухий пайок на тиждень, — суворо про­мовив Султанов. — Повертайтесь на своє бойове місце. Ви відповідаєте мені за їздових і за коней.

— Єсть повертатися, товаришу сержант! А тільки я свій сухий пайок... Вже від нього тільки концент­рат суп-пюре гороховий зостався... Хіба розвести вогонь та зварити?

— Коли ви з'їли свій НЗ, я віддам вас під трибу­нал! — крикнув йому Султанов. — Нам треба трима­тися тут тиждень! Ясно вам? Тиждень!

— Та мені що? — задкуючи з вогневої, пробур­мотів Ардаб'єв. — Треба тиждень, то й тиждень, А тільки ж як без кухні?..

Якийсь невидимий рух з'явився в повітрі, непо­мітний, а тільки ледь відчутний, вгадуваний їхніми напруженими до краю нервами, тоді виникло дале­ке настирливе гудіння, ближче, голосніше — і ось уже високо в небі з'явилася "рама", може, навіть та сама, що по-бандитському напала на караван, роз­стрілювала жінок і дітей, добивала поранених і вто­паючих.

— Всім в укриття! — скомандував Султанов. — Не рухатись! Маскування!

"Рама" довго й спокійно літала над селом, по­кружляла над самотнім обійстям біля берега річки, зникала вдалині й знову поверталася, визирюючи, нишпорячи і мовби навіть принюхуючись.

— Зараз би сюди пару наших "яструбків"! — зітхнув Боря Тетюєв.

— Ти хотів би мати безплатний цирк? — посміяв­ся з цього Палярус. — Бурхливі аплодисменти. Всі встають і виходять. На жаль, ми зостаємося.

"Рама" нарешті полетіла в степ, і Султанов ско­мандував зайняти свої місця і ще більше посилити увагу.

— Товаришу сержант, — мало не з слізьми в го­лосі промовив Грановський, — в мені вже всі нерви... вони просто гудуть... Цього незмога витерпіти..,

— Спокійно, Грановський, без паніки, — Султа­нов підійшов до нього, поклав руку на плече, — ви сильний чоловік, Грановський, з вас багато хто бере приклад.

"Багато" було сказано таким самим тоном, як "батарея" замість "гармата", але Грановський не звер­нув на це уваги.

— Я тримаюсь, товаришу сержант, я нічого. А тільки оцей день... Невже сюди справді хтось може поткнутися?

— Запам'ятайте, Грановський: протитанкісти ста­ють тільки там, де повинні йти танки!

— І вони підуть сьогодні? Ми стоїмо тут уже п'я­тий день — і нічого...

— Підуть на п'ятий чи на шостий день, хоч че­рез місяць, а наше завдання — не проморгати, зуст­ріти і не пропустити. Ясно?

— Там, ще пехота не пройдет, и бронепоезд не промчится, угрюмнй танк не проползет... — заму­гикав Палярус, і саме на словах "угрюмнй танк" з степової дороги майже безгучно з'явилися з-за лісо­смуги мотоцикли з колясками, один, другий, п'ятий чи сьомий і майже грайливо покотилися вниз, у до­лину, наближаючись до містка, вигулькуючи з-за придорожніх кущів — один, другий, п'ятий... І на кожному — по троє автоматників, у маскувальних, під колір достиглих хлібів, костюмах, у круглих каш­кетах, з довгими, мов хижі дзьоби, козирками.

— Осколочним! — крикнув Султанов. — Вогонь!

Козак уже ввігнав у патронник снаряд, миттю

поданий йому Грановським, Боря Тетюєв смикнув за рукоятку, гарматка ревнула їм у обличчя і різону­ла поперед себе ніби велетенським серпом, оголю­ючи і саму себе, і всю вогневу, і обслугу, нищачи з таким трудом наведене зелене маскування, підрубу­ючи під корінь кущі дерези й бузини, вистригаючи навіть траву.

— Осколочним! — заревів Султанов.