Тому зв'язався з шайкою лісових розбишак, а тепер, як побачив, що їх спілка може більше зашкодити, як помогти йому, наважився на страшну річ — усіх потруїти! Демко похнюпив голову, почувши страшні слова.
Оба брати довго мовчали, не сміючи глянути один на другого.
Нарешті з криком і галасом увійшли товариші, і зачалася нарада.
Олекса говорив їм про свої плани, як би то дістати Петрія в руки, як його допитувати і мучити, аби показав місце, де скрив скарби Довбуша та нічого не згадував про гроші, які при помочі тих самих товаришів удалося йому вислідити і викрасти.
— А ба, ватажку, — відізвався один низенький, живий і досить добре убраний нероба, — таже, здається мені, головна мета, чому ми сьогодні зібралися, був поділ винайдених грошей! Де ж ті гроші? Давайте їх сюди, нехай порозділюємо!
На лиці Олекси не видно було ніякої зміни. Він спокійно відповів:
— Ще нема синів; вони пильнують грошей у горах, і я казав їм нині принести їх сюди. Вони надійдуть незабаром.
— А хто їх там знає? Може, їм там трапилася яка біда, — сказав несмілим голосом Демко, котрого в грудях душило ще після страшних слів, які чув від брата.
Розбишаки зачали бурчати на спізнення. Вони сподівалися вже застати все готове, а тут незадовго й ранок. Олекса сидів тихо. По хаті йшла голосна розмова про різні злодійські штучки, аж нараз заскрипіли двері хатини і, мов мара, всунулася досередини стара Горпина в довгій білій сорочці і білій намітці. Вона звільна подалася насеред хати, а каганець освітив у тій хвилі її страшне лице. Очі її блищали диким вогнем, а червоні обвідки повік надавали їм іще більше страшного виразу.
— А поздихали би ви всі ! Щоб ваші діти попереводилися, та щоб вашу роботу бог прокляв! Я давно сліджу за вашими поступками, синочки любі, і тілько вам кажу: "Нехай вас бог проклене так, як вас прокляв батько, якого ви, збитого, викинули у ліс, як вас ось тут проклинає мати! Щоб ви на шибениці позадирали ноги, а круки щоб вам заспівали похоронну пісню, щоб поклювали ваші тіла! Щоб усе, що зачнете робити, вийшло вам на безголов'я!"
Олекса без слова вихопив ніж із-за пояса і замахнувся ним на матір, та Демко здержав його за руку.
— Пусти! — крикнув Олекса.
Тим часом стара, мов відьма, зникла з-поміж них.
— Стій, — спам'ятував його Демко, — дай спокій дурній бабі! У них усіх така вже натура, що мусять кричати! Але той крик — то пустий вітер!
Олекса сів знов. І знов зачалися наради, знов залунали сміхи і жарти, але всі щораз неспокійніше дивилися на обох братів, що не мішалися до їх товариства і мовчки сиділи на лаві.
— Ми, здається, надурно ждемо на ваших синів і на наші гроші, ватажку, — промовив той сам низенький чоловічок, що перед тим говорив. Він мав прозвище Невеличкий.
— Ну, то розходіться тепер, а за три дні чекаю вас тут знов. Я гадаю, що мої сини до того часу вернуть.
— Е, нехай чорт забере твоїх синів, коби лише наші гроші вернулися! — буркнув під носом Невеличкий і вийшов.
Довбущук не чув тих слів, він потонув у тяжкій задумі.
Незабаром усі товариші вийшли і щезли в поблизькім лісі.
— Слава богу, якось сей раз минулося! — аж легше відітхнув Олекса.
— Нащо ти їх за три дні сюди скликав?
— Я вже знаю чому! Ходи, я тобі розкажу по дорозі! Час іти спати!
Демко взяв каганець, і оба брати вийшли, зачинивши за собою двері.
Та товариші,, як лиш увійшли в ліс, зараз пристанули і утворили колесо довкола Невеличкого. Невеличкий стояв поважно всередині.
— Що, що? Що вони говорили зі собою? — питали всі разом.
— Пст! — шепнув Невеличкий, поклавши палець на уста.
Товариші зрозуміли знак і замовкли.
Невеличкий оповів їм тихцем розмову обох братів, яку підслухав. Всі аж об поли руками вдарили.
— Ось воно що! А ми їм вірили!
— Ми їх розірвемо на кусні, ми їх посічемо! — кричали деякі.
— Стійте! — говорив Невеличкий. — Я маю гарний план, оповім вам потому. Але тепер треба нам ще слухати їх; лиш не треба їм нічого дати пізнати! Треба ж дістати в руки Петрієві гроші! А тепер кождий на своє місце!
— Славно, славно! — закричали товариші і миттю, мов нічні сови, розпурхнулися по лісі.
XIII
АНДРІЙ У ДОВБУЩУКА
На другий день рано по сніданні, не сказавши навіть матері нічого про свій намір, вибрався Андрій, повний надії" на Довбущуківку. Серце його мимовільно стискалося зловіщим прочуттям. По дорозі вступив до Батлана. Старому було вже далеко ліпше, а Олесі знов снилися неспокійні сни. І їй нічого не сказав Андрій про свій намір. Та вона така була неспокійна, так рада була його довше при собі задержати, що старі аж дивувалися. Мати мусила їй навіть зганити те, що так довго задержала Андрія. Розставшися з Андрієм, Олеся почула себе так самітною, так неспокійною, що сльози самі від себе виступали їй на очі і котилися по її гарнім лиці. Вийшла з хати, аби на самоті виплакатися, хоч сама не знала, що з нею робиться.
Андрій з тяжким серцем ішов дальше. Його запал, здавалося, поволі остигав, але він таки рішився будь-що-будь поставити на своїм і спробувати, чи не вдасться привести добрим способом роз'єднані родини до згоди.
— Слава Йсусу Христу! — промовив він, входячи до Олексової хати.
Матрона, що заходилася коло печі і варила бараболі на обід, задеревіла ціла на вид молодого чоловіка, про котрого її чоловік згадував не раз із такою злобою. Вона не знайшла в груді голосу, щоб відповісти на його привітання, лише переляканим, майже мертвим лицем дивилася на нього. Олекса спав іще після нічної наради, та Матрона не сміла перестерігати Андрія при ньому. Вона боялася свого чоловіка, навіть тоді, як спав.
Андрій здивованим, але спокійним оком поглядав на ту непривітну оселю. Його очі падали то на нещасливу жінку, що мов тінь стояла коло печі, то на нутро помешкання. Все було занедбане, давно не чищене і брудне та проймало непереможною відразою. Олекса в брудній, давно не праній сорочці лежав на постелі, маючи під головою приколоток соломи, накритий брудною веріткою. В горішній часті хати клубився дим, як се звичайно буває в курних хатах. Андрій, відколи жив, не бачив такого поганого мешкання.
В тій хвилі Олекса проворкотав щось крізь сон під носом і пробудився. Обернувся, побачив гостя, — і око його заясніло дикою радістю.
— Матроно, а се хто у нас? — запитав своїм медвежим голосом, немов не довіряючи власним очам.
— Я, Олексо, я, Андрій Петріїв. Маю з вами дещо поговорити, — сказав Андрій, бачачи, що Матрона стоїть непорушно, мов одуріла, і не може й духу в собі перевести.
— То ви, паничу? — відказав Олекса на око байдуже, але в дійсності нутро його заграло дикою радістю. Він ліниво встав і сів на лаві проти Андрія.
— А чули ви, паничу, що до нас на Довбущуківку не вільно заходити нікому із вашого села? — запитав якось нехотя.
— Чув дещо, але думаю, що се для нашої розмови зовсім байдуже.
— А може, й не байдуже, — відповів Олекса. — Але цікавий я, — додав знов повільно і холодно, — чому ви, паничу, так пильно забагли говорити зі мною, що аж тут мене вишукали?
— Річ дуже важна, Олексо! Я, як прийшов сюди, аж напудився вашої нужди... Я й перед тим уже чув про неї, але не давав віри!
— Ого! Всі ви такі. Не можете дати віри, що комусь тісно, і тиснете ще гірше! Я цікавий, чого він хоче у мене добитися тим милосердним голосом? Щось його дуже приперло або, може, хоче мене ще із моєї хати так вигнати, як мене вигнав із села! — воркотав напівголосно, ніби сам до себе, Довбущук. А Андрій, удаючи, що нічого не чує, говорив далі:
— Мій батько пішов учора на Угорщину за якимось пильним ділом, от тим я задумав сам піти до вас і подати вам руку до згоди.
Ті слова вимовив Андрій цілком спокійно, не прочуваючи, кілько нещасливих наслідків матимуть вони для нього.
— Куди пішов, кажете, ваш батько? На Угорщину? — повторив Олекса. — А не можна знати, чого йому там треба?
— Не знаю! Щодо того, що я вам сказав, то я...
— Вибачайте, що вам перерву, паничу, — сказав, устаючи, Олекса і, взявши жінку за руку, вийшов із нею до сіней, заперши за собою двері.
Андрій лишився сам. У його голові щораз ясніше укладався план розмови з Довбущуком. Та ось Олекса увійшов знов, сам, без жінки.
— Знаєте що, паничу? Тут не місце нам до так важної розмови. Чи не ліпше піти нам до нашої "громадської канцелярії"?
— Ов, у вас і канцелярія є? Ну, то ходімо, ходімо! Моя справа і так доторкається цілої вашої "громади"!
Довірливий і добродушний Андрій і не думав, що його чекає в тій "канцелярії", і пішов за Довбущуком до пустині. По дорозі побачив лице старої Горпини, котра, побачивши їх обох, тріснула дверми своєї хати, замкнула їх ізсередини.
В самих дверях пустині здибали Матрону, все ще бліду і перелякану, як її рука тремтячи зачиняла двері, а вона сама бічною стежкою пішла додому.
Коли ввійшли до сіней, Андрієві відразу стало чогось страшно, як побачив ту пустку, ті відлюдні, самітні стіни, як побачив ту колоду серед хати, а на ній шнур, грубе поліно, закарбоване і затесане на обох кінцях, і сокиру.
"Що то буде?" — питав він сам себе, та не вмів найти у голові на те питання доброї відповіді.
— Сідайте, паничу! — розказав спокійним, але твердим голосом Довбущук.
Андрій усів на лаві і став розглядати стару хату.
— То ви, паничу, хочете, як чую, говорити про згоду? Так? А, то дуже добре, як ви вже раз нагадали собі віддати правдивим власникам те, що їх, — бо я думаю, що не під іншою умовою йдете зі мною на згоду!
— Як се розуміти?
— А так, що ви віддасте нам добровільно Довбушеві скарби, всі до останнього гроша, а тоді можемо говорити далі.
— Того не можу зробити, — відізвався живо Андрій, — бо се не в моїй силі. Мої умови такі: ви присягнете, що будете жити в щирості і братній єдності з нами, а по якімось часі, як ми побачимо, що то правда, розпочнемо разом працювати Довбушевими скарбами-на добро народу.
— Такої ти співаєш? — крикнув Олекса. — А знаєш ти, смаркачу, що той, про скарби котрого ти так спокійно говориш, мовби про свою власність, що той Довбуш тут родився, в тій хаті, котру ти тепер поганиш своєю проклятою особою? А знаєш ти, що ти тепер цілком у моїх руках, і що се власне допоможе мені дослідити тайну, де ви, скажені собаки, сховали моє наслідство?
Андрій мимовільно затремтів, поглянувши на розложений на колоді шнур, сокиру і дивний дрюк.