Капустянський. Мешкання було просторе, всі мали досить місця, господар був добрий, цікавий співрозмовець, цікава людина взагалі і видатний, по-моєму дуже розумний, співробітник ОУН, що, можливо, єдиний займався справжнім ділом, а не лише теоріями. Господиня, пані Бігунова, частувала нас найсмачнішими, як на цей час, сніданками, обідами та вечерями, що було особливо для мого шлунку справжньою благодаттю. І тут також вечорами відбувалися довгі дискусії на тему наших партійних клопотів, ініціятором яких здебільша був я, бо мені здавалося, що йти на Україну з нашими теперішніми болями — це значить свідомо нести туди громадянську війну. Ми були організованою, легальною анархією, і здавалось, що ніхто не шукав вирішальних засобів, щоб цьому запобігти.
Мені постійно ставили одно і те саме питання, а що ж по-моєму робити, і постійно давали пояснення, що все зроблене, але ніщо не дає рішення. По-моєму, казав я, для цього є лише дві вирішальні можливості: або ліквідувати нашу опозицію, або... коли цього не можна досягнути, ліквідуватися самим. Один фізичний закон говорить ясно, іцо двоє однородних тіл не може міститися в тому самому просторі. Треба було вести сувору, послідовну лінію організаційної дисципліни і не допустити до розвалу в зародку, а коли вже це сталося і нема іншої ради — робити найсуворіші висновки. І то в першу чергу від самих себе.
Моя думка викликала гостру реакцію. Це недоцільне, бо це не реальне. Вони бунтують сьогодні проти одного проводу, завтра будуть проти іншого. Це не лише політика, це засада, правопорядок, закон. Я з цим рішуче погоджувався, але пробував пояснити, що в даному конкретному випадку до цього треба ще й додати конкретний, реальний розум. Причиною нашого розбиття не є якісь суттєві вимоги і потреби, а особисті пристрасті, а інколи й забобони, витворені нашими ідеологіями про "сильних", "покликаних", "виключних", які людям, що не мають органічної <-вищости", мотиличать мозки і паралізують їх добру волю. Протиставитися цьому можна лише засобами розумної поведінки, коли нема інших, більш радикальних можливостей. Не пряма, ніж на ніж акція, а щось більше, несподіване, оригінальне, і навіть не компроміс і не самоліквідація, а лише тимчасовий відхід з поля бою, бо дуже часто ухилення від боротьби з нерозумними або одержимими означає лише збереження енергії для боротьби іншими, більш доцільними засобами, які в остаточному приносять перемогу. Боротьба в наш час це не конче пряма, безпосередня, навіть з різними хитрими трюками, але примітивна акція, а вияв вищої, творчої, позитивної ініціятиви. Мені здавалося нереальним думати, що в цей час переможе якась одна сторона цієї справи звичайними негативними засобами риваліза-ції, як також мені здавалося, що вибирати котрусь з цих двох частин однієї цілости — значило вибирати один з двох черепків однієї розбитої вази.
Але ці наші дискусії, як і всі цього роду попередні, не давали якихось позитивних наслідків. Були засвоєні певні второвані поняття, певні шабльони, певні "засади", певний так званий досвід з різних чужих прикладів, і змінити цей трафарет протягом такого короткого часу не було можливе. Все йшло засвоєним порядком, а час невмолимо наглив.
І були це винятково вагітні судьбоносними рішеннями дні, від яких мав змінитися хід історії цілого нашого континенту, ба! цілої плянети. Це були години, коли дослівно відкривалися сторінки історії нової епохи, від яких дуже часто залежало — бути чи не бути... Напруження висіло видимо в атмосфері, і мій приятель Бжеський — універсальний знавець усіх справ, вирахував, як астролог, математично день і годину, коли це має початися.
Сподіваючись нищівного налету "сталінських соколів" на такий важливий стратегічний пункт, як Краків, він відпровадив негайно своїх улюблених папужок у безпечне місце за місто, а мені зателефонував напередодні, щоб я негайно прийшов і забрав валізу, яку я в нього залишив, бо він не може ручитися за її збереження, на що я йому легковажно відповів, що ні в які подібні небезпеки для моєї валізи я не вірю, а коли б це й сталося, то така скромна жертва, як моя валіза, у такій великій справі не буде для історії помітна.
Я ніколи не мав великої віри у воєнні сили Росії, маючи на увазі її історичні приклади кримської, японської і першої світової воєн. Тепер же, після макабричних років канібальських експериментів з різними куркулями, підкуркульниками, континентальним людожерським голодом, ця віра була ще менша, але в даному конкретному випадку ми обидва мали рацію. Бжеському було значно легше вгадати день і годину початку війни, ніж повірити, що велетенська летунська фльота СССР не тільки не зітре такого важливого стратегічного центру, як залізничий вузол Краків, але не скине майже ні одної бомби на територію тодішнього Генерального губернаторства взагалі; щобільше — велика совєтська наземна армія, що стояла насупроти і складалася з 139 дивізій різного роду зброї, не дасть на цей бік ні одного гарматного пострілу.
Цю дивоглядну містерію, яка була несподіванкою не лише для Бжеського, але і для всього генерального штабу Гітлера, з незрозумілих причин історія цієї війни чомусь делікатно замовчує. Совєти роблять це з сорому, бо це справді був унікальний випадок безсилля, їх союзники на заході роблять це з незнання ситуації або з бажання не ображати союзника, німці ж все відписують на рахунок своєї прецизно приготованої і не менш пре-цизно виконаної несподіваної атаки. В кожному разі несподіванка висліду цієї атаки здивувала цілий світ. Тодішній мі ні стер закордонних справ Італії Чьяно у щоденнику з 29 червня того року пише: "Німці у своїх бюлетенях описують перемогу в Росії у простих і тріюмфальних тонах. Також Ріббентроп телефонував до Альф'єрі, що хід операцій здивував найбільш оптимістичних передвісників". Черчілл у споминах зазначає: "Совєтські вожді, засліплені своєю догмою, не зробили тих заходів забезпечення, що диктувалися глуздом ... були заскочені зненацька і на початку жахливо розгромлені..."
Але майбутні історики напевно не будуть задоволені лише цими поверховими сентенціями, бо вони висловлюють лише частину правди. Не можна допустити, щоб у всьому цьому була лише глупота Сталіна, непоінформованість його генерального штабу і нездатність його повітряних та наземних воєнних сил. Розуміється, Сталін був "засліплений" певними своїми доктоннами; розуміється, для нього зудар з Гітлером був тяжчою справою, ніж боротьба з неозброєним селянством або троцькіста-ми-бухарінцями. Але не можна повірити, щоб його воєнний штаб не знав, що діється за Сяном, коли це все робилося зовсім од-верто, а в Кракові про це знала навіть кожна дитина, яка хотіла цим цікавитися. Отже, на нашу думку, пояснення цього таке: коли Бог хоче когось покарати — відніме тому розум, це для совєтських верхів, але для всієї величезної, монолітної, безголосої і по суті чорної маси так званого совєтського народу важило те правило, що його влучно характеризує знаний автор філософії маси Ортеґа і Ґаесет: "Коли ми хочемо зрозуміти якусь епоху, то першим нашим питанням має бути: хто правив тоді світом?" І далі той самий автор зазначає: "Треба відрізняти насильне захоплення влади від природного панування чи правління. Правління є нормальним проявом авторитету, і воно основане на громадській думці — сьогодні так само, як і десять тисяч років тому, як серед англійців, так і серед бушменів. Ні одна влада у світі ніколи не опиралася на щось інше, як на громадську думку". Свого часу відомий Таллейран казав Наполеонові: "Багнети, мій пане, годяться для всього, крім одного: на них не можна сидіти" ...
Відповідь на це одна: совєтська влада ніколи не була виелі-дом природного панування чи правління, а штучним, насильним захопленням влади, від початку до кінця засобами хитрости, настирливости, воєнної зброї і рафінованої поліщиної системи. Загальна громадська думка була, є і завжди буде проти цієї влади, і саме якраз таким загальним вислідом цієї думки, таким її пасивним, майже самозгубним плебісцитом і була ця війна, яка з першого дня принесла повний і вирішальний розгром влади, яку одначе зберегли при житті та зробили навіть переможною лише і виключно, з одного боку, маніякальна антиполітич-ність гітлерівської політики, а з другого — життьова категоричність західніх так званих катталістичних сил на чолі з Англією і США.
Черчілл з цього приводу у тих самих спогадах пише таке: "До самого нападу Гітлера на Росію совєтський уряд, очевидно, не турбувався ніким, за винятком самого себе. Після ж нападу його поведінка природно стала ще більше знаменною. До того, совєтська влада з крижаним спокоєм дивилася на крах фронту у Франції 1940 року і на наші зухвалі зусилля створити фронт на Балканах 1941 року. Вона подала значну економічну підтримку нацистичній Німеччині і сприяла їй у всьому, де тільки могла. Тепер, обдурена і захоплена зненацька, вона сама опинилася під огненним мечем Німеччини. її першим заміром, що пізніше стало планомірною політикою, було просити всілякої допомоги у Ве-ликобрітанії та її імперії, тієї самої імперії, плян розподілу якої між Сталіном і Гітлером за останні вісім місяців так захопив увагу совєтської влади, що вона не запримітила приготувань Гіт-лера для війни на сході. Тепер совєтський уряд, не вагаючись, звернувся найбільш настирливими і різкими висловами до повної турбот Брітанії, яка і сама вела тяжку боротьбу, вимагаючи постачання зброї, якої так бракувало і самим британським арміям" ...
Розуміється, така допомога, і не лише зброєю, але і всіма іншими необхідними матеріялами, прийшла. І дали її капіталісти. Ті самі, що проти них була спрямована вся увага комуністичної сили. І це врятувало комунізм для його майбутніх атак проти західнього світу. А одночасно це закріпило надалі панування цієї влади над величезним простором світу і звело нанівець усі величезні жертви народів того простору, які були принесені, щоб від тієї влади звільнитися ...
У перші дні війни увесь той величезний фронт від Балтиць-кого моря до Чорного являв собою одну величезну пасивну масу, яка тільки чекала відповідної миті, щоб перейти на бік ворога або дослівно тікати хаотичною, до краю перестрашеною юрбою у глибину країни.