Привид архітектора плакав.
Савка сидів, не дихаючи, чекав продовження історії і тут хтось сказав:
— А ти, хохолчику, дивись, не дуже язиком метляй, послухав, і забув.
— Я що — не розумію? — злився Сава. — Я що, по-вашому, дитина? І не звіть мене хохолчиком, бо теж можу декого назвати!
— Ну не кип’ятись, пора вже тобі братись за серйозне, — примирливо мовив Степанович.
Відтак Сергій Семенов став за токарний верстат. Степанович не картав і не хвалив, тільки в особливих випадках клав руку йому на плече. За клопотанням бригадира хлопцеві виділили місце в гуртожитку.
Він уже не почувався чужим у цьому сірому дощовому місті. Любив ранками сідати в автобус, зустрічати знайомих і вітатися з ними за руку, по-дорослому. Любив обідні часи в бригаді, коли всі жартували, згадували, або кепкували один над одним. Любив заводську їдальню з вазонами і білими занавісками.
Коли отримав першу зарплату, тридцять карбованців, купив собі черевики за останньою модою, із брезентовими боками й шкіряними носами, купив штани такі широкі, що закривали черевики. Вечорами він ходив з товаришами до Неви, дивився на крейсер "Аврора", на сірі хвилі, що накочувалися на сходинки, на чайок, які тривожними криками нагадували про далеке й безповоротне.
Про Рубін він згадував усе рідше, без болю й розпачу. У свої п’ятнадцять хлопець зрозумів, що немає на світі галявин щастя, горе проростає скрізь, де не ступить нога. Сава все ще сподівався зустріти циганку, але вже не страждав, тільки інколи, як бачив на вулиці дівчат у яскравому лахмітті, підходив, давав карбованця чи два й запитував:
— Рубін з Могилева не знаєш?
Він боровся з різкими вихватками свого характеру, учився ладнати з людьми. Зрештою зрозумів, що в цьому житті треба не просто виживати, а дряпатися вгору кам’яними виступами, зриваючись і обдираючи руки до крові. Коли це зрозумів, то вступив до вечірньої школи і засів за підручники.
Бригада часто кепкувала з Сергія. Одного разу йому дали звичайну палицю, обмазали її мастилом і наказали:
— Серьожо, ану збігай до коваля, хай розіб’є і зігне півколом.
Коваль грубо вилаявся і розламав палицю надвоє. Савка схопив розводний ключ, зціпивши зуби підбіг до Степановича. Бригадир тільки осміхнувся:
— Ти що, малий, жартів не розумієш?
У вечірній школі Сава відчув смак до навчання. Захопився читанням, йому подобався сам процес, приносив з бібліотеки товсті томи, ночами сидів у коридорі й читав усе підряд, сторінку за сторінкою.
— Малий, тисни на математику, це зараз головне, інженером станеш, — радив Степанович.
Але хлопець уже визначився, він хотів стати юристом.
Глава двадцять шоста: премія
Зазора сидів у вельветовому кріслі і потирав скроні долонями. На його обличчі проступало страждання. Він із тих, про кого колектив знає все: скільки важить його дружина, де робить педикюр коханка і в кого він лікує свій простатит. Коли я зайшла, колихнулася штора, наче її хтось пхнув. Редактор відчинив холодильник, дістав учорашні бутерброди з шинкою і ввімкнув чайник. Початок несподіваний. Я вже не знала, що й думати — він мав би зараз ганяти мене, як м’яч, витискати всі соки і спонукати до ініціативи. Натомість редактор пригладжує сіре, поділене на пасма волосся, крокує від вікна до столу, що видає його глибокодумність. І каже:
— Тобі… вам… присвоєно обласну журналістську премію "Золоте перо". Вітаю! — подає книжечку, де чорним по білому написано про моє лауреатство.
Я подумала, що нарешті чорна смуга закінчилася, що виповзу з боргів після хвороби і куплю новий диктофон. Цифровий.
— Ми підготували добірку твоїх матеріалів і подали в комісію.
— Які, хто відбирав?
— Переважно, публіцистика. Ти ж аналітик. "Гра в піддавання", "Зірви брехню, неначе п’явку з тіла", "Журналістика пережила інфаркт", "Послухайте, діду Антоне" — сила!
— З мене могар! — вигукую. — Оце так новина!
По обличчю редактора прослизнула тінь. Він заварив пакет дешевого чаю, підсунув мені бутерброди, в яких сир підсохнув і зрадливо піднявся вгору, а шинка посіріла.
— Ти ж знаєш, у країні зараз криза.
— Тобто премія без грошового еквіваленту?
— Не те, щоб зовсім. Трохи виділили, але…
— Але що?
— Бухгалтер тобі пояснить.
На моє запитання бухгалтерка виставила рідкі, як у старої кози, зуби:
— А при чому тут я?
Одне слово, ще до мого приходу редактор ужив усю премію разом із співзасновниками. Я знала, що в Зазори мораль існує лише теоретично, але, щоб так упасти, треба мати довбню замість голови. Я ніколи не знала, яка в мене зарплата, ніколи не перевіряла відомостей. Отримувала те, що давали, платила за рахунками наперед. У мене був редакційний ноутбук, а ще — фотоапарат і диктофон. Але тут щось ізсередини здавило. Я круто розвернулася, рвонула двері. В кабінеті редактора клубками валив дим і пахло алкоголем.
— Совість у вас є? Я звернуся до юриста, — задихаючись від диму й образи кинула йому в обличчя.
— Хто б казав про совість, — після паузи з притиском відповів він. — Скільки ви днів цього року працювали і що здали відповідальному секретареві?
— Я хворіла!
— Ви симулянтка!
— У мене є лікарняний. І принаймні, я не краду чужих премій. — Я поклала на стіл заяву про звільнення і сказала, що завтра маю намір принести всю оргтехніку.
— Завтра мене й заступника не буде, ми їдемо робити передплату.
— Але хтось же працюватиме?
Відповіді не почула, але я вже немовби оголосила про початок війни. Другого дня підійшла до інженера, змусила його перевірити техніку й прийняти. Він прийняв списаний три роки тому комп’ютер і диктофон. Фотоапарат числився в бухгалтерії, його взяти відмовились.
Увечері в мене стався серцевий напад, верхній тиск піднявся до 200. Слава розпалила камін, поставила крапельницю й переконувала викликати швидку. Пам’ятаю, як вона дивилася по кімнаті, як рукавичками брала ковану кочережку з трояндою, мою гордість. Як вона жахнулася, коли на прочинену квартирку сіла величезна сова і стріпнула крилами.
У мене так дико боліла голова, що я лежала із закритими очима і просила Бога не посилати мені смерті.
Другого дня вранці понесла в редакцію фотоапарат. Я любила його, як друга. Бувало, сиділа в засідці, чекаючи героя статті, котрий не хотів себе виставляти. Фотоапарат замерзав. Я тулила його до самого тіла, просила постаратися, а потім виймала й блискавично клацала. Виходило. Інколи в дорозі сідали акумулятори, але фотик з доброго дива таки вмикався, давав спалах. Ми з ним пройшли сотні кілометрів, відзняли тисячі сюжетів. Прощавай, любий друже, прощавай! Бухгалтерка подивилася на фотоапарат, але від її руки він не вмикався. Я продемонструвала техніку в роботі. Стара коза наказала принести інструкцію. Біжу додому, подаю їй інструкцію. А де ж футляр, просторікує баба, тут мав бути ще футляр. Кажу, футляр був паперовий, він розвалився. Посадова особа наказує таки здати шкіряний, куплений за мої гроші. Я кладу футляр перед нею.
Але екзекуції ще не кінець. Мене кличуть в редакторський кабінет, там зібрані завідуючі відділами.
— Так от, — каже Зазора, — ми зібралися, щоб вирішити питання з журналісткою, яка поводить себе аморально. Кричала тут мені, будьте всі на роботі, я принесу техніку, змусила інженера до коліна розписатися. Лякає юристом, ми що це будемо терпіти?
Він по одному піднімав колег і запитував, чи згодні, щоб мене звільнити. Так, ніби я не подавала заяви і мене звільняють за статтею, а не за власним бажанням. Всі сказали "за". Всі.
За кілька хвилин забираю трудову, вигрібаю мотлох зі столу в пакет. І виходжу. Здавалося б, от і скинула з себе ярмо. Але стою на ґаночку, з якого скапує давній сніг, дивлюся в очі весні. І йти мені начебто й нікуди. По тілу пробігає то холод, то жар, зривається дихання й переходить на свист. Добре, що катів у обличчя бачиш лише перед стратою.
Глава двадцять сьома: обличчям до вогню
Тепер я повинна буду виїхати. Як тільки прийму рішення, виконаю необхідні формальності, найму вантажівку. Брат сказав, що його дача в моєму розпорядженні. Тепер кожного разу, коли повертаюся до свого замку, приходить відчуття, ніби вже його залишила. Зупиняюся біля металевої брами, дивлюся на похмурі вікна, флігельок, щоб відсканувати в пам’яті кожну дрібницю. Загадки так і залишаться загадками — картини на горищі, портрет невідомої жінки в передпокої. А ці потріскані рами, які я так і не пофарбувала, ці двері, що скрикують, наче обпечені, коли до них торкаєшся. А моя подруга Сова, що прилітала й сідала на кватирку та стріпувала крилами. А бочки з льодяною водою, які стоять під іржавими ринвами. Якби хоч дати волю сльозам.
Вечорами я розпалюю камін, лягаю до нього обличчям і намагаюся стежити за волосинами вогню. Що ж, злети і падіння злиті в нас воєдино, і ми не знаємо, де закінчується одне й починається інше. Легко впасти, коли тобі тридцять, а коли за п’ятдесят? Коли ти відома журналістка і начебто шанована людина, а тебе запросто вишвирюють з роботи тільки тому, що насмілилася сказати правду. Зазора креше камінь брехні, прилизався вже й до нової влади.
За синім вікном маленька дівчинка в червоному катається на роликах. Може, то дитинство прийшло мене втішити? Патли вогню розкидає вітер з димаря, і я думаю про те, як чотири місяці тому планувала відбудувати свій замок. Яким я його бачила, як я його любила.
Мене лихоманить, мабуть, вперше зізнаюся собі, що дому так і не знайшла. Переїздила з однієї квартири на іншу, купила цю руїну, бо все чогось шукала. Як та нехворощ, росту в хуторі на сухому пагорбі, а на ораних грядках не приживаюся. Хоча дім людський не на землі, а в душі.
Мені стало жарко, як минулого пекельного літа. Я підійшла до вікна, відчинила кватирку. І тут відчула сильний біль у грудях. Схопилася за підвіконня, закрутився і захитався світ, занудило, — з рота хлинула кривава піна. І все, темнота, більше нічого.
Потім я лежу на білому простирадлі в білій палаті. Сюди, мабуть, приніс мене квартирант. Он він стоїть у кутку, як зайва річ. Медсестра ладнає крапельницю, лікар рахує пульс. Слава сидить на краєчку ліжка. У них чорні непроникні обличчя, наче мене серед них немає.
— Ви повернете її, повернете? — плаче Слава.
Всі мовчать.
Трохи згодом Славка і квартирант виходять.