Тим паче ніхто б не наважився це зробити, що в дореволюційний час Онуччина крамниця була єдиним місцем, так би мовити, культурного відпочинку для малокультурних кармазинівських селян. Вже з найранішого ранку можна було бачити біля неї цілі натовпи парубків, дівчат і бородачів. Зі своєї крамниці Пилип Гордійович зробив своєрідний кармазинівський "пратер". Для спортсменів і аматорів різних вигадок тут було необмежене поле. Парубки, скажім, випробовували ребра своїх долонь, що ними, положивши на кінець прилавка штук 8—10 довгих цукерок, били "об заклад", хто краще переб'є ці ж таки цукерки, як і той же таки прилавок. Бородачі змагалися один з одним на "краще випити пляшку пива без передишки й не держачи її руками", дівчата хоч і не змагалися, але підбадьорювали ту ж таки чоловічу стать. Тоді всі сміялись, всі реготали і всім було весело. Реготав, звичайно, й Пилип Гордійович, і йому теж було радісно, і конфети, і пиво, і стрічки і т. д. — все це без всякої реклами вилітало до покупців, і, головне, вилітало так, що рішуче всі були задоволені. Цей "пратер" і досі згадували кармазинівські старожили, і тому нічого нема дивного, що Кармазинівка зовсім не зазіхала на шикарний Онуччин палац: вона йому, очевидно, віддячувала за веселі, дореволюційні розваги.
— Ну й медок, скажу я вам, Степане Трохимовичу, — промовив Онучка, заходячи до кімнати з вазою янтарної рідини. — Прямо тобі старорежимний!
— Медок і справді непоганий, — погодився старий коваль і тут же поцікавився: — Так про який там "пленум" ви говорили?
— Почекайте, Степане Трохимовичу, почекайте! — знову, йдучи з хати, сказав восьмипудовий Онучка. — За чайком поговоримо!
"Пленум" рішуче заінтригував коваля. Але, не маючи можливості негайно ж довідатись в чому річ, він примушений був чекати, поки його поінформує Пилип Гордійович. Степан Трохимович підвівся з стільця, підійшов до вікна й почав розглядати дворище.
Під повіткою лежала велика йоркширська свиня з такими ж йоркширськими поросятами. Коней, скажім, Онучка не мав, але свинею обзавівся: поперше, він міг похвалитися, що постачає державі непоганих свиней, по-друге, за допомогою того ж таки сальця він і себе не обходив (свиней він, до речі, вхитрявся вигодовувати якимсь "негодящим зерном", роздобутим за дешеву ціну від якихось невідомих селян). Поруч повітки стояла комора. У коморі була велика яма, що в ній Онучка й держав свої рамочні вулики. Улітку рамочні вулики стояли в садку найближчого радгоспу, за що Онучка давав радгоспові певну частину меду.
…Нарешті Йоська, шістнадцятилітній синок Пилипа Гордійовича, вніс самовара, а за ним вийшов і сам йоркшироподібний господар.
— Біда з цим молодим поколінням! — сахаринно посміхнувся Онучка. — Як ото трохи підросло, так вже й зараз до комсомолу… Йосько, — звернувся він до сина. — Прийняли вже чи ще?
— Та ще! — буркнув Йоська, ковиряючи пальцем у носі. — Кажуть, що спершу кандидатом приймуть.
— Це нічого! — підбадьорив Онучка. — Воно так і треба: спершу треба перевірити людину! — й, звертаючись до того ж таки Йоськи, Онучка сказав: — Тепер можеш іти. Піди пощитай курей, перевір, чи, не задавив тхір і сьогодні якоїсь.
Коли Йоська вийшов із кімнати, Пилип Гордійович підсунувся ближче до Степана Трохимовича й промовив:
— А тепер я вам, Степане Трохимовичу, розкажу й про пленум… Ви й справді на заводі нічого не чули?
Збагнувши нарешті, що річ іде про пленум ЦК партії, й на цей раз (так же завжди було) відчувши себе трохи ніяково (мовляв, він знову менш за Онучку поінформований в партійних справах), Степан Трохимович, проте, мусив зізнатися:
— Та нібито не чув… А що таке?
— Таке діло, Степане Трохимовичу, що розговор пішов усурйоз! Виходить, діло таке, що пленум ЦК вже заговорив про суцільну колективізацію. Ви розумієте, в чім тут загвоздка?
Степан Трохимович хотів був сказати, що він нічого в цій справі не розуміє, але, не бажаючи показувати себе перед Онучкою невігласом, обсмоктавши вуса (він пив чай), промовив:
— Як же, Пилипе Гордійовичу, звичайно, розумію! В нас на заводі це давно проходили. З приводу колективізації у нас кожного дня говорять.
— Значить, помилки нема! — енергійно відзначив Онучка. — Правда, не знаю, до чого все це приведе, але з увєренностю можу сказати, що партія для бєдного народу тільки краще може зробити! — і Онучка ткнув пальцем у скло вази: — Будь ласка, беріть ще медку!
— Та спасибі, я його багато не вживаю! — подякував Степан Трохимович.
— Як хочете, діло ваше!.. Но тільки майте на увазі, Степане Трохимовичу: ніколи я для вас нічого не жалів, не жалію й зараз.
Помовчали. Старий коваль мовчав тому, що не знав, про що йому говорити, Пилип Гордійович — очевидно, щось обмірковував.
Нарешті Онучка стрепенувся й, похукавши у свої пухкі долоні, сказав таємничим голосом:
— Ну, а тепер, Степане Трохимовичу, сознаюсь вам, — він на мент спинився й раптом поінформував: — Подав я оце заяву про вступ до комуни та й не знаю, що буде: возможно, краще буде, а могло буть і гірше — хто його знає!
— А чого вам подавати про вступ до комуни? — здивувався коваль. — Чого це ви таке придумали?
— Знаєте, Степане Трохимовичу, — почав громадянин Онучка. — Скажу вам по совісті й по щирості: жалько мені наших граждан — темнота, знаєте, невозможна, і треба їм все-таки допомогнути. Уп'ять же й партія за цим настоює, треба й партії допомогнути, так ото я й подумав: як сидіти мені без всяких результатів і чекати, поки мене присоглашатимуть, чому мені самому не піти назустріч?
— Воно вірно, Пилипе Гордійовичу! — сказав збентежений старий коваль — він і справді не знав, що йому говорити. — Це ви вірно зазначаєте: назустріч обов'язково треба йти!
— От, от! — підхопив Онучка. — А я хіба що кажу? Та я не те що в комуну — куди завгодно піду! Хіба для мене партєйний наказ не закон? Боюсь тільки, Степане Трохимовичу, — додав він, — що поставляться до мене по-бюрократичному. Коли б ви там кинули за мене словечко — то тоді б, може, й живо розібрали мою справу, а так — хто знає!
— Гм! — здвигнув плечима Степан Трохимович. — Діло й справді сурйозне… Ну та добре! Я якось там поговорю з Кліщем.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Після цього побачення Степан Трохимович, що нещодавно був підбадьорений секретаревою обіцянкою прикомандирувати до нього помічника, тільки й зміг промовити:
— Хоч кров з носа, а помічника я мушу мати негайно! — промовив Степан Трохимович і, відштовхнувши від себе Жучка (він був уже у дворі), зайшов до хати.
XIV
К о г о з а ч е п и в С т е п а н Т р о х и м о в и ч
у ї д а л ь н і. Я к з р о з у м і л а
Т а н я-к о м с о м о л к а С т е п а н а Т р о х и м о в и ч а.
Щ о с к а з а в с и в е н ь к и й р о б і т н и к С а м у с ь.
З у с т р і ч з с е к р е т а р е м к о м о с е р е д к у.На другий день, себто після побачення з Пилипом Гордійовичем, Степан Трохимович зустрівся у заводській їдальні зі своєю машиністкою Танею. Нагадувати про змагання й шефську комісію він, звичайно, не мав охоти (хоч його турбувало, що Таня і Матвій ні з того ні з сього замовчали цю справу), але й не зачепити когось із них він теж не міг. Степан Трохимович вирішив саме за допомогою Тані (краще Тані) чи то Матвія зробити побачення з секретарем комосередку.
— Слухай, Таньо! — сказав Степан Трохимович, беручи дівчину за лікоть. — Що ж це ви… мовчите?
Таня-комсомолка подивилася на коваля здивованими очима й промовила:
— 3 приводу чого це ви, Степане Трохимовичу, говорите?
— Та хіба ж ти той, — Степан Трохимович, власне, хотів говорити про секретаря комосередку, але, давно вже заінтригований мовчанкою підручних, мимоволі з'їхав на шефську комісію. — Та… з приводу ж змагання!
— Виходить, ви ще не забули? — здивувалася Таня-комсомолка. — А я думала, що ви вже забули.
— От тобі й маєш! — Чого ж це він мусить забути? Змагання ж було? Було! Він побився об заклад? (Степан Трохимович дуже хотів замовчати зараз цей "заклад"). Побився! Що ж виходить! Виходить, що вони програли?
— Бачите! — сказала Таня-комсомолка, сідаючи на лаву й пропонуючи Степанові Трохимовичу те ж саме зробити. — Ми думали, що ви погарячились, і тому не хотіли вас перевантажувати. Ви ж ш е ф с т в у є т е зараз над своїм селом Кармазинівкою?
— Звичайно, шефствую! — зрадів Степан Трохимович такій постановці питання. — Але чого ж ви на мене начебто гніваєтесь і… завжди мовчите?
— Оттакої! — засміялася дівчина й зняла з голови свою червону хустку. — Та ви ж самі з нами не говорите! Ви не говорите, і ми не говоримо. Ви ж головний у нас, а не ми… І потім, чого це ви так захотіли розмовляти з нами? Ви, може, чимсь цікавитесь, то питайте: я вам розкажу.
Танина самовпевненість не дуже подобалась ковалеві, але й негайно не признатися, що він чимсь цікавиться, теж було небезпечно: дівчина могла, скажім, підвестися з лави й піти до піаніно, що на ньому зараз хтось із молоді набринькував, а що тоді мусив робити Степан Трохимович?
— Та, бачиш, діло таке, що цікавлюся я побалакати з секретарем ячейки, а його ніяк не здибаєш! — Степан Трохимович покрутив свого сивого вуса, зиркнув десь на стелю й сказав: — Чи не допомогла б ти мені зустрітись з ним? Га?
— Он бач що! — промовила Таня-комсомолка й замислилась. Мовчав і Степан Трохимович. Тоді раптом у двері рвонувся вітер, смикнув скатертину, пролетів над головами робітників, що сиділи й обідали за столами, — і тоді Таня-комсомолка сказала:
— Побачення з секретарем я вам улаштую. Обов'язково! Але побачення побаченням, а заява заявою. Побачення я можу сьогодні й не влаштувати, а заяву я й сьогодні однесу. — І, вийнявши з кишені блокнот та олівця, Таня-комсомолка подала їх Степанові Трохимовичу. — Пишіть! Пишіть заяву!
— Яку заяву? — не зрозумів Степан Трохимович.
— Ви ж в партію хочете, чи що? — і, не чекаючи відповіді, Таня-комсомолка зупинила сивенького робітника, що в цей момент проходив повз них. — Товаришу Самусь, ану йдіть сюди на хвилину!
І не встиг Степан Трохимович опам'ятатись, як сивенький робітник сидів уже на тій же лаві, що на ній сидів і коваль зі своєю машиністкою.
— Товаришу Самусь, — сказала Таня-комсомолка, не даючи Степанові Трохимовичу очутитись.