До цього піжонства справжні матроси і їх подруги ставилися з презирством.
Степці одразу сподобалося це біле місто. І на студії прийняли її щиро, як давню знайому. У студійному готелику Степці дали невеличку кімнату.
– Відпочивай, бо незабаром почнемо акторські проби, роботи буде багато, – сказав Борис Авер'янович Лебідь. – Між іншим, Степко, гроші у тебе є?
– Так.
– Якщо нема, не церемонься, скажи.
Одягнувши свою найкращу сукню, Степка пішла у місто. Пряма вулиця вивела її на Південний бульвар. Перед нею лежало море. Яскраво світилися вогні в порту і на кораблях. У вечірній імлі десь далеко-далеко пропливали каравани суден. Сторожко озираючись, виринув з-за обрію повний місяць, простилаючи сріблясту доріжку на хвилях.
"Це він і над Сосонкою зійшов, – подумала Степка, – можливо, Платон теж зараз дивиться на нього..."
– Ви, здається, сумуєте? – почула Степка чийсь голос.
Біля неї стояло двоє: високий у жовтій сорочці і низенький у кашкеті, такому широкому, що обличчя його не було видно.
– Ні.
– Може, пройдемось? – запропонував жовтий.
– Дякую, я зараз піду додому.
– Так нам же по дорозі, – запевнив кашкет.
– Вона не хоче з тобою розмовляти і правильно робить, – сказала жовта сорочка. – Залишимо його на березі, як стару баржу. – Високий взяв Степку за лікоть.
– Відійдіть, – вирвала руку Степка.
– Міша, кинь, не втручайся у внутрішні справи. Хай вона собі стоїть. Вона, може, буде писати вірші, – потягнув товариша кашкет.
Настрій було зіпсовано, і Степка пішла додому. У коридорі готелю зустріла високу повновиду дівчину, вона несла якісь пакунки.
– Здоров, – привіталася повновида.
– Здоров.
– Це ти Степка Чугай?
– Я.
– Он яка ти, – повновида окинула Степчину постать. – Показуй, де живеш.
– Прошу, – Степка відчинила двері.
Повновида сіла в крісло.
– Я – Ніна Остромогильська. Чула? Ні? Ось і познайомилися. Мене теж викликали на проби. Ти вже знімалася?
– Ні... Просто мене запросив Борис Авер'янович.
– Я чула про тебе, – сказала Ніна, – вся студія говорить, що Лебідь відкопав диво... Ти нічого, красива... Тільки хто тобі шив це плаття?
– Що, погане?
– Довге. Скидай, треба вкоротити на чотири пальці, – Ніна підігнула край Степчиної сукні. – У тебе ж ноги які!
– Я завтра підкорочу, – пообіцяла Степка.
– Пішли до мене, зараз хлопці принесуть вина, вип'ємо.
– Я не п'ю.
– Я теж не п'ю, але вони прийдуть, – якось невпевнено промовила Ніна.
– Ні, я спочину, – відмовлялася Степка.
– Ну, дивись.
Не встигла Степка роздягнутись, як у кімнату знову постукали. Цього разу Ніна прийшла з худеньким бородатим чоловічком у светрі.
– Ігор Штуль, – показала на свого супутника Ніна.
Він подав руку Степці, і вона тільки тепер побачила, що Ігор був молодий, а не зігнутий життям дідусь.
– Ми вас запрошуємо, Степко, – вклонився театрально перед Степкою дідусь. – Не відривайтесь од колективу.
– Ходімо, – наполягала Ніна.
– Ну, гаразд, тільки я...
– Чули. Не п'ють тільки телеграфні стовпи...
У кімнаті Ніни сиділи ще режисер Олексій Кушнір, оператор Слава Бурков і артистка Ніла. Всі чадили сигаретами і пили сухе вино.
– Майбутня зірка екрана – Степка Чугай, – відрекомендував Ігор...
– Мені вас жаль, – подаючи склянку вина, сказав Степці Кушнір.
– Чому?
– Олексію, замовч! – промовив Ігор.
– Вона повинна знати, у якому фільмі буде зніматися.
– Я знаю, – відповіла Степка.
– Ти читала сценарій?! – Олексій посмоктував погаслу сигарету. – Тобі подобається ота "мура"? Такі фільми знімалися двадцять років тому...
– Можливо, що я нічого не розумію, але мені дуже сподобався сценарій.
– Примітив, – не відступав Олексій. – Такі собі чистенькі колгоспнички...
– А які ж, по-вашому, мусять бути... колгоспнички?
– Давайте пити вино, – запросила Ніна.
– Давайте, – погодився Кушнір, – але пам'ятайте мої слова – Лебедя чекає провал. До цього часу нема оператора на цей фільм. Усі відмовились,
– Неправда, – заперечив Бурков. – Є оператор.
– Хто? Когось привезли?
– Я буду знімати "Чарівницю", – відповів Славко.
– Божевільний! – вихопилося в Кушніра. – Після твоїх двох блискучих фільмів ти підеш до Лебедя в групу?
– Піду.
– Тебе що, умовили?
– Ні. Просто я прочитав сценарій, – сказав Бурков. – Тобі теж не завадило б це зробити.
– Я читав сценарій!
– Торік.
– Та годі вам. – Ігор Штуль підняв склянку. – За здоров'я Степки. І ти Кушніра не слухай, він злий буває, як сто чортів.
– Зараз він скаже, що його ніхто не розуміє, – посміхнувся Славко.
– Мене ніхто не розуміє, – повторив Кушнір. – На студії сидять демагоги й нездари.
– Замість того, щоб кричати, візьми і постав фільм, – сказав Штуль. – А то вже п'ять років і на майданчик не виходив.
– Бо не дають знімати того, що хочу я.
– Ти й сам не знаєш, чого хочеш, – махнув рукою Ігор. – Обридло вже слухати.
– Ніхто мене не розуміє, а я не хочу ставити сірі фільми. Не буду. Ви ставте, а я не буду.
Кушнір допив вино і вийшов з кімнати.
– Отак завжди, – із співчуттям сказав Степці Славко. – Після закінчення режисерського факультету він зробив блискучу дипломну, її показували на фестивалях, дали премію, а після того – жодного метра не зняв. Все шукає.
– Кажуть, що він дуже талановитий, – промовила Ніна.
– Усі ми ходимо в молодих талантах, аж поки не потрощимо собі лоби на якійсь справжній речі, – сказав Ігор. – Або навіть на елементарному розумінні життя. Ти, Славко, правильно зробив, що йдеш у групу до Лебедя. Не сумніваюсь, що ви зробите справжній народний фільм, довженківський... Героїня у вас є, – пильно дивився на Степку. – Все життя можна мріяти...
– Ігоре, крім Степки, тут, здається, ще сидять дівчата, – зауважила напівжартома Ніна.
– Ви – прекрасна... маса... Не ображайтесь, – Ігор потягнувся зі склянкою до Ніни. – Я завжди говорю про те, що думаю...
– Маса, – скривилася Ніна. – Я знялася уже в шістнадцяти фільмах.
– Ну й що? Справжня велика актриса мусить бути завжди на недосяжній висоті або зіграти лише одну роль і зійти зі сцени. – Ігор повернувся до Степки. – Так?
– Мабуть, так.
Степку не вмовляли залишитися, коли вона зібралася йти, попрощалася. У коридорі біля вікна стояв Олексій Кушнір.
– Можна до тебе зайти на хвильку?
– Заходь.
– Я тобі ось що скажу, Степко, – причинив за собою двері. – Ти пробач мені... Я наговорив дурниць... Ти ж тільки прийшла до нас, а я весь бруд вилив перед тобою... свій... У тебе є останній варіант "Чарівниці"? Дай, будь ласка... У тебе такі чисті очі, що... Пробач.
Приморська студія була невелика, випускала щороку кілька фільмів, здебільшого пригодницького жанру, хоча свого часу деякі картини завоювали широке визнання глядачів і критики. Не обійшли студію і західні кіноновації, приходили режисери, які ставили дрібненькі фільми із запозиченими європейськими штампами, картини без сюжету і крупних образів. Інші відзнімали безкрилі стрічки про наше сучасне життя і щезали безслідно.
Борису Авер'яновичу Лебедю запропонували поставити "Чарівницю" на приморській студії. За своє життя він поставив кілька картин, його знали, як вдумливого, здібного режисера. Коли Борис Авер'янович вперше побачив Степку, він зразу відчув, що для неї треба написати сценарій, саме для цієї сільської дівчини. І вони з автором переписали сценарій. Героїня фільму – Галина – виростала із звичайної пастушки до громадського діяча. Це зростання було тяжким, не схожим на банальні історії інших, так званих фільмів на "колгоспну тематику". Лебідь хотів розкрити духовний світ сучасної сільської дівчини в усій його суперечливій розмаїтості.
Степка збагнула задум режисера, і Лебідь був у захопленні від її роботи. Щодня Степка відвідувала заняття акторської групи, слухала лекції відомих режисерів, розробляла незліченну кількість етюдів, грала в спектаклях, які готували актори студії. Крім цього, зі Степкою щодня по кілька годин працював Лебідь. Кожну сцену сценарію, кожний кадр обговорювали вони. Лебідь помічав, що Степка дедалі більше й більше зливається з образом своєї героїні, але його хвилювало, як вона поведеться перед камерою, адже інколи й досвідчені актори розгублюються.
І ось перший іспит. Лебідь із Славком Бурковим знімали акторські проби. Степку трохи загримували, одягнули. У павільйоні поставили декорації.
– Ти лише не хвилюйся, Степко, – просив Лебідь.
– Степко, пам'ятай, що я тут, – усміхався Славко.
– Починаємо, Степко. Ти пам'ятаєш? Галина прибігла на цей місточок, коли дізналася, що в її коханого є дружина... Ти можеш собі це уявити?
– Можу, – сказала Степка, згадуючи свою зустріч з Наталкою.
– Мотор!
...Директор студії й члени художньої ради переглядали проби. Степка сиділа в куточку проекції спокійно, аж поки не побачила себе на екрані. Ось вона пробігла по вузенькому місточку, зупинилась. Погляд Степки – з болем і сльозами змішаний, вся її постать передає неймовірну тугу. Зараз пройдуть дівчата, вони не повинні побачити її такою. Треба посміхатись. Оператор зняв цю посмішку, і всі були вражені тим, як зуміла Степка блискуче передати душевний стан Галини. І зразу ж друга сцена: зустріч з ним.
– Галино...
– Я все знаю... Це... підло. Чому ти не сказав мені?
– Я не міг... Якби ти дізналася про це раніше, я не мав би нічого... А так було хоч кілька вечорів... моїх... наших...
– Тепер нема нічого...
– Але ж є моя любов.
Степку всі вітали. Зайшов якось і Олексій.
– Ти – справді диво, Степко. І якщо вийде фільм, то в цьому твоя заслуга.
– Я не люблю загадувати наперед, – відповіла.
Минали дні. Вони були для Степки сповнені тяжкої праці і відкриттів. Вона розуміла, що їй бракує ще елементарних знань в акторській професії, і водночас дивувалася, коли її хвалили викладачі й Лебідь. Степка відвідувала заняття хореографічного гуртка і верхової їзди на іподромі, простудіювала всього Станіславського, дивилася безліч кінофільмів.
– У тебе, Степко, зараз у голові вінегрет, – сказав якось Борис Авер'янович, вислухавши її думку про одну картину. – Треба вчитися серйозно. Подумаємо про театральний інститут.
– А я хочу в університет... на історичний.
– Спробуй...
Степка інколи виступала по радіо в інсценізаціях, її запрошували на дублювання фільмів, це було цікаво, а крім того, доповнювало її скромну акторську ставку.
Дівчата мають, очевидно, вроджений потяг до будь-якої моди.