З тих пір і не бачила його Марина. Останнього листа прислав восени сорок першого року, писав, щоб чекала через місяць-другий з перемогою. Не дочекалася Марина.
Скрип-кугик, скрип-кугик...
А в сорок другому році зайшли на хутір наші полонені-втікачі: пробиралися в дніпровські плавні до партизанів. Залишили в Марини пораненого бійця – Берика Джусуєва – високого чорночубого казаха. Виходили його всім хутором, відпоїли овечим молоком. Німці сюди й не показувалися, то й жив собі Берик, допомагаючи всім по господарству, чекаючи, поки покличуть його товариші. Та ніхто не кликав його. Видно, далеко були партизани, бо в степу ж не сховаєшся.
Скрип-кугик, скрип-кугик...
Марина не пручалася, коли Берик однієї ночі переступив поріг її кімнати і палко обняв. Він шептав їй якісь незрозумілі слова, цілував давно не ціловані губи, і тільки вранці, коли Марина побачила його поруч з собою, вона тихо заплакала...
Скрип-кугик, скрип-кугик, – і собі заплакав журавель.
Коли область було звільнено, пішов Берик у польовий військкомат і не вернувся. Так і не бачив свого сина. Ось уже шість років Юрасику, на батька схожий. Не осудили Марину сусіди: так уже на віку їй написано. Андрій, певно, загинув, а Берик... Може, додому вернувся в свої степи та й забув дорогу до Овечого, хоч присягався, що повік любитиме Марину. О, ці клятви полонянські...
Все, що може випасти на нещасну долю жінки, здається, пережила Марина; інша, може б, уже й посивіла від горя, а Марина – мов зачарована: і не зігнулася, і не постаріла, тільки ледь помітні зморшки збіглися біля кутиків очей. Марина не вилила відра в жолоб, а поставила на цямринах і, коли вода встоялася – заглянула: дивилася на Марину тонкоброва жінка з трохи сумними очима, обличчя було красиве, а може, то тільки здалося Марині. Та й кому потрібна її краса? Хіба що п'яний Парамон, як тоді на Мартиних іменинах, пригорне боляче до себе і поцілує... Більше нікому. Є ще Іван Запорожний, та він не для неї. Кажуть, що є в нього за Дніпром наречена. А тут Марту палить вогнем любов – усі бачать...
І Марина бачить, та щодня, коли йде садити ліс, заглядає у дзеркальце, кофтину празникову одягає і нову спідницю, а навіщо, й сама не знає.
Ой знає, та боїться Марина сама собі признатися: може, примітить її Іван та зайде коли в удовину хату. Хай би й зайшов. Забула б усе на світі Марина, хай би тільки зайшов...
– Гарна, гарна, – почула Марина і стрепенулася: Парамон. Стоїть, усміхається. – Задивилася у воду – на свою дівочу вроду. Здрастуй, Марино.
– Де вже та врода, – засоромилася. – Здрастуй. Напитися прийшов?
– Іван прислав.
– Передай, що пізніше прийду, бо ще не натягала води вівцям.
– Прислав мене, щоб допоміг тобі.
– Спасибі, я б і сама, – сказала і зраділа, що згадав її Запорожний.
– Ні, я допоможу. – Парамон спритно підхопив відро, і вода струмком полилася в жолоби.
Марина сіла на краєчок цямрини, поклавши на коліна стомлені руки. Парамон помітив, що волосся у Марини заплетене по-дівочому, в дві коси, що в неї рівненький, ніби виточений, ніс і на губі ледь помітний чорний пушок. Після генеральської гостини Парамон вперше так близько бачив Марину і подумав, що правильно зробив, пообіцявши Лідії Миколаївні покликати на весілля. Але що на це скаже Марина? Парамон вирішив, що зараз дуже слушний момент відкрити їй свій задум.
– Коли я був у гостях у генерала, – почав Парамон, випинаючи груди...
– Та ти ж розказував уже, Парамоне, – засміялася Марина.
Справді, з того вечора Парамонове життя ділилося на два періоди: до відвідин генерала і після них. Кожного разу, коли Парамон починав щось розповідати, він говорив: "Це було ще до того, як я був у гостях у генерала" або: "Це сталося вже після того, коли я був у гостях у генерала".
Отож Парамон вів далі:
– Коли я був у гостях у генерала, Марино, то його дружина – Лідія Миколаївна – цілий вечір умовляла мене, щоб я, значить, одружився...
– Хто ж тобі заважає? – повела плечима Марина.
– Так я оце ж і думаю: чи не пішла б ти за мене, Марино?
– Що? – Марина легенько зсунулася з цямрини.
– А чого ж тобі самій бідувати? Вдвох воно веселіше. Що скажеш?
– Нічого не скажу... Щоб люди засміяли? Я вже мала двох. – Марина низько пов'язала білу хустину і враз стала схожою на черницю.
– Хіба ти винна, що вони не поверталися? – Парамон уже не випинав груди. – А ми з тобою пара... Я – лисуватий і ти не дівка... Розміняли ми з тобою по четвертому десятку...
– Ні, заміж не вийду, Парамоне.
– То хоч би так запросила коли в гості... Прийшов би на розраду...
Марина нічого не відповіла, тільки, здалося Парамону, загадково посміхнулася.
Скрипів журавель.
* * *
Максим намагався не зустрічатися з Мартою. Обрав собі ділянку, на якій висаджували сосонки незнайомі люди, що прийшли на заробітки з далеких хуторів і сіл, і до них підвозив торф своєю тачкою. Навіть коли посідали полуднувати, Максим демонстративно не підійшов до гурту, а сів собі на тачку осторонь і байдуже жував черствий шматок хліба, змащений олією.
Так усе просто вийшло: раніше вони і не розлучалися з Мартою, а зараз немов чужими стали. Правда, Марта допитувалася, чому він тоді пішов з аеродрому, але Максим не розказував. Не приходила вона і на їхні вечірні заняття, а Максим і не кликав. Сам розв'язував задачі, а уривки для диктантів йому читала Ганнуся – дочка Марини Гомон. У неї був низький грудний голос, і Максимові дуже подобалося, як вона читала.
Якби Марта знала, якого болю завдає своєму вірному другові, то, звичайно, не поводилася б з ним так байдуже. Його ж відчуження пояснювала тим, що настала пора, коли Максим зрозумів, що у них не може бути нічого спільного. Було б непристойно, щоб вона, вже доросла дівчина, та водилася з цим довгов'язим підлітком. Той випадок біля криниці примусив Марту іншими очима подивитися на Максима і на їхні стосунки. Вона знала, що це худорляве хлопченя закохалося в неї. Колись це, може, було й приємно їй, а тепер – смішно.
Запорожний знову запрягся у свою тачку, подаючи знак, що перерва закінчилася. Розходилися по ділянках жінки й дівчата. Іван був радий, що вдалося йому вблагати директора радгоспу відпустити їх на поміч, бо інакше ніколи б він не виконав плану посадки лісу. Усі хати і хліви на Овечому були забиті людьми. Спали покотом на сіні, на очеретяних матах в незакінченому будинку лісництва. А найтяжче було прогодувати цих людей. Іван випросив у районі зо три центнери муки, купив, порушуючи всякі інструкції, двоє овець. Для робітників варили якийсь куліш та затірку по хатах, і на це витрачалося багато часу. А що зробиш, коли нема ні казана великого, ні печі.
Перший тиждень Іван сам ходив ночами по хатах, допомагаючи то Ганні, то Марині готувати сніданок. Але потім зрозумів, що це не вихід, бо обіду не встигали вчасно зварити, і кожного дня тікали люди з хутора, не сказавши Іванові й слова. А з району і області приїздили уповноважені і вимагали: давай план.
Запорожний зчорнів за цей місяць, схуд, очі позападали. В душу, закрадався розпач: як йому прогодувати цих людей, як утримати? Скільки він може тягати на своїх плечах отого візка з торфом?
Мотузяна шлея боляче врізалася в плече, Іван і не помітив, що крізь сорочку вже виступила кров'яна пляма. Колеса візка грузли в піску, але він тягнув його, наче свою долю. Незабаром настануть морози. Треба протриматися хоча б два тижні, щоб засадити останню ділянку. Іван зі страхом думав, що завтра знову треба буде якось нагодувати цих людей. Хоча б поганенького казана дістати. Сьогодні ще зранку він послав у радгосп Матвія, може, привезе? Але вже вечоріє, а Карагача нема.
Іванів візок зупинився біля Марти.
– Боже мій! – крикнула вона, побачивши на плечі заскорузлу від крові сорочку.
Іван мовчки, покірно стояв, поки Марта, намочивши хустинку, витерла йому роз'ятрене плече. Іванові очі сухо блищали, щоки заросли густою щетиною, і Марта вперше помітила на його скронях сріблясту сивину. Раніше її не було.
В степу показалася машина.
– Матвій! – закричав Іван і побіг назустріч, немов це був його порятунок.
– Нема казана, бочку дали, – сказав Карагач.
Хай буде бочка. Підвісили її на дротах – є тепер у чому варити. Матвій привіз пшона, картоплі, бідон олії – можна жити. Попросив Іван Марину Гомон, щоб куховарила, а дівчат – допомогати. Теслярі поклали замість столів дошки, і вийшла їдальня на славу.
Увечері, коли повернулися люди з ділянок – чекав на них куліш і заплакана Марина:
– Бензином, Іване, відгонить, хто його їстиме?
Люди підходили з бляшаними мисочками і обережно несли куліш до столу, але, покуштувавши це вариво, мовчки клали ложки, з докором дивлячись на Івана. Запорожний їв, відчуваючи нестерпний присмак солярки.
– Нагодував товариш директор...
– Краще вдома на сухарях сидіти...
– Оце-то заробітки...
– Я додому взавтра піду.
– І я з тобою...
– А сам, бачиш, як їсть?
– То він для агітації...
– Лісництво відкрили, а казана путнього нема.
– Ми додому підемо, – сказала Іванові жінка в солдатському зеленому бушлаті.
– Ми ж люди!
– Усі розійдемося!
Запорожного оточили жінки, худі, зморені й некрасиві в злобі. Що він міг сказати їм, цим голодним людям? До сліз було прикро, що через якогось нікчемного казана зірветься все задумане Іваном.
– Почекайте, прошу вас, – тихо сказав Запорожний. – Ми щось придумаємо... Зрозумійте, що скоро настануть морози і... залишаться саджанці...
– Ми й так по дванадцять годин копаємо ті ями!
– Що ж ти за директор, коли й казана дістати не можеш?!
– Якщо годувати не будете, то сам оті палички в землю стромлятимеш!
– Не согласні ми!
– Що ми, божим духом жити будемо?!
– Ходімо, дівчата!
– Куди ж ти проти ночі підеш?!
Іван встав з-за столу:
– Я обіцяю вам, що завтра все у нас буде. Слово честі.
– Побачимо!
– Уже чули ці обіцянки!
– До завтрього ще почекаємо, директоре...
Іван дістав з кишені клаптик паперу, щось записав і відкликав Матвія Карагача:
– Мотоцикл твій справний?
– Не заводиться, зараза.
– От біда...
– Що таке? – підійшов Парамон.
– Треба віднести цю записку на аеродром, Чоботареві. Підеш, Парамоне?
– Далеко, – зітхнув Парамон. – Не дійду до ранку...