— Ніхто твоєї поради не питає. Лети собі здоровий, подзьобай пшінця — і киш!
Ліда розчулено глянула на пташатко, всміхнулася.
Оксана Петрівна торкнулася її плеча.
— Що скоїлося, дорогенька?
— Нелюбий він мені тепер. Навіть гидкий. І чи маю право родити від такого дитину?— не втрималася Ліда.
— Не треба так побиватися,— втішає Оксана Петрівна.— Сонце зійде, роса зникне. Діти народжуються не лише для батьківської втіхи, — продовжувала тітка. — Трапляється, що батька й людиною не назвеш, а син чи дочка доброї слави досягають. Та й матері стрічаються... Народить, в дитбудинок спровадить і вже забуде, що в неї дитя. А воно виростає, бідолашне, й від сорому за батьків очі ховає.
Ліда випросталася, повільно пройшлася по кімнаті — задумлива, з рішучістю в погляді. Так буває, коли йдеться про щось важливе, заради чого збунтувалася душа.
— Я теж таких зустрічала під час практики в дитячому будинку... І вірите, ще тоді зробила для себе висновок...
Пролунав дзвінок — спочатку протяжно, потім двічі коротко. Тітка Оксана підхопилася з місця.
— Це наші риболови повернулися. А ми тут заплакалися з тобою... Ну, біжи, вмивайся, а я вже щось наговорю старому. — І. Оксана Петрівна метнулася відчиняти двері.
* * *
Коли Ліда увійшла до кімнати, Остап Кузьмович, помітивши її, замовк на півслові, а тітка заходилася для чогось переставляти в серванті посуд. Привітавшись з дядьком, Ліда потупила зір, удавши, ніби шукає щось у сумочці.
Оксана Петрівна піднесла до очей кінчик фартуха.
— І чого воно так на світі божому? Життя миром дише, достаток всюди такий, що нам замолоду й не снилося, а розходяться. Ні на дітей, ні на осуд не зважають.
Тітка сумно похитала головою і, вже звертаючись лише до племінниці, продовжувала:
— Тут одна наша сусідка—на агрегатному заводі складальницею працює. Так újo б же ти думала!—від трьох дітей чоловіка прогнала. Навіть суд не примирив. Іди петь — і все, іди, бо я вже тебе розлюбила. А хто ж чуже серце вгадає, може й розлюбила?
Дядько потер п'ятірнею глянцеву лисину, зітхнув.
— Розлучень багатенько. — Знову зітхнув, стомлено глянув на племінницю. — Одні до загсу — з посмішками, а інші з чортами в серці. Це не від розпусти, Оксанко. Розумієш, сім'я повинна триматись на великій любові. Є любов — сім'я міцна. Зникла любов — то й сім'я'... Ну, як тобі, стара, пояснити...
Кузьмович відкашлявся, хоч кашляти йому, мабуть, не хотілося.
— Не буде ж така жінка,— він показав на племінницю,— терпіти біля себе нелюба заради того, що він батько її дитини. Та й не має права людина такого терпіти: бо це, ну як тобі сказати, протизаконно по природі моралі.
Оксана Петрівна заперечила:
— У твоїй балачці, Остапе, правди, як у кота сліз. Раз не потерпить — вдруге щастя не матиме.
— Матиме!— твердо мовив дядько і, трохи помовчавши, додав:— Людина народжується для щастя і повинна його шукати, аж доки не знайде.
Розділ дев'ятий
Коротшали серпневі дні. Літо згорблювалося, жовтіло. Непомітно спливали шкільні та студентські канікули.
Ліда блідла, худла. Журба все частіше затуманювала її очі. Годинами вона просиджувала мовчки, в тяжкій задумі. Здавалося, що все її існування заповнили тривоги і невідомість. Що буде? Як жити? Тітка Оксана у такі хвилини намагалася непомітно щезнути, щоб уникнути розмов, які б тільки ятрили біль. Дядько Остап нібито зберігав спокій. Він лише усміхався, словом-другим підбадьорював племінницю. Вона чекала від дядька мудрої поради, вірила, що Кузьмович, хай собі й мовчки, але виношує важливе рішення. А може, він надумав помирити її з Тимофієм?
— Мовчиш, немов збиткуєшся,—дорікала Оксана Петрівна.— Дівчина з бідою до нас приїхала, порятунку чекає, а ти наче дратвою рота зашив.
Дядько Остап усміхається. В його зіницях міняться лукаві вогники. Невже йому справді весело?
— Не зашив, Онсанко, і не забув,— відповідає він з тихою статечністю.— Мовчав, бо думав.— Підійшов до столу, потарабанив по ньому пальцями, немов розучував якусь мелодію.— Я ось що мізкую,—почав неголосно,— людина не знає, де й коли прийде до неї сподіване щастя. Згодна, Онсанко?
Голос такий же — тихий, спокійний, трішечки хрип-
кий, власне, Ліда і не пригадує, щоб Остап Кузьмович коли-небудь голосно говорив, навіть гнівався він переважно "в собі".
Однак у тітки від його слів примітно розправляються на обличчі зморшки, спадає втома від нелегких трьох десятків літ заміжжя. Зараз у кімнаті стоїть чорноока молодиця з розгонистими бровами на високому чолі, і віє такою щирою красою од її обличчя, що Лада нараз відчуває, яка велика любов з'єднує цих немолодих уже людей.
Тітка віджартовується і по-дівочому сміється:
— Ну-ну!
Чоловік немов і не чує жіночого сміху, але очі в нього ясніють, либонь, Остап Кузьмович гордиться своєю Оксаною.
— От, приміром, материнське Щастя. Воно приходить не від того, який у дитини батько. Буває, що дитина від негідника, а виростає усім на втіху, люди матері низько вклоняються, і вона відчуває себе щасливою. А часом і навпаки: батько працелюб, розумний, вчений, всюди йому шана, повага, а син чи дочка — дрантя. І ніякі достатки, ніякі шовки чи нейлони не замінять матері найдорожчого. Можна втратити чи розтоптати стару любов, знайти нову. А втраченого материнства не знайдеш. Така втрата ні до кого щастям не обертається,
Ліда стежить за дядьковими словами і прислухається до себе. Чи буде вона матір'ю? Чи буде колинебудь щасливою? Ой як важко себе стримати! Але треба.
Остап Кузьмович стер з лоба ледь помітні росинки, повагам пройшовся по кімнаті. Високий, широкоплечий, трішечки згорблений, немов щойно підняв не на свою силу тягар і ще не встиг розправитися.
— А тобі, дочко, скажу: якщо помилилася в коханні, то постарайся не помилитися в іншому: і, може, твоє найбільше щастя—в материнстві. Без нього ніяка жінка щасливою себе не почуває,
Слова падають у тишу, розбризкуються по кімнаті дрібними скалками суму і надії. Тітка скорботно підбирає губи, насуплено дивиться на чоловіка. Остап Кузьмович ще дужче сутулиться, ні на кого не глядячи, боком виходить на балкой, заходжується начищати черевики. Незабаром і тітка вибігає з кімнати подивитися, чи не горить на кухні газ, а насправді лише для того, щоб витерти очі, не показувати племінниці сліз.
Ліда залишилась у кімнаті одна. У вухах раз у раз бриніла дядькова порада: "Якщо помилилася в коханні, то постарайся не помилитися в іншому". Значить, народити від Тимофія дитину?
Ой, як воїна жахливо помилилася! Дуже захотілось заміж вийти — от і уявила, що Тимофій її суджений. Дурепа — та й годі! А що тепер робити? Битися головою об стіл і плакати ридма? Хоча б скоріше дядько з тіткою пішли на прогулянку, щоб побути одній...
Коли людина в нетерпінні чекає, час повзе, мов на колінах. Ліді здавалося, що родичі навмисне затримуються. Нарешті Кузьмович приміряв перед дзеркалом капроновий капелюх, хвацько розчинив коридорні двері.
— Прошу!
Затіяно заходило сонце. Від посірілої од холодних ночей ріки тягло сирістю.
— Чи воно на дощ, чи на холод,— зауважила Оксана Петрівна, показуючи рукою на велику хмару біля горизонту.
— Нехай дошиться. Серпневі дощі сили землі додають,— промовив задумливо чоловік.— Через тиждень та й сіяти зачнуть. А інде вже, мабуть, сіють, так що дощ потрібен. А знаєш, старенька,— несподівано додав він,— наша Ліда буде доброю матір'ю.
* * *
Лідочка бездумно дивилася крізь прозору шибу. Напроти вітер бавився з молоденькою гілкою клена. Гілочка колихалася, постукуючи у вікно, і Ліді уявлялося, що то видзвонює в краплях дощу її власне життя. А коли гілочка непорушно зависла над шибою, ставало чомусь неприємно, навіть страшно.
Дядько з тіткою, звичайно, радять, а вирішувати повинна вона: або—або. Ну гаразд, розрив з Тимофієм трапився на початку, коли ще можна думати про те "або— або". А могло ж все статися значно пізніше — через три чи навіть п'ять років. Тоді як? Невже б вона стала менше любити свою дитину тільки тому, що Тимофій виявився таким?
— Дурниці!
— Факт, дурниці,— відповідає хтось з кутка кімнати знайомим Жениним голосом. Ліда вже не раз зауважувала; найчастіше в ній самій, мов антипод, бринить Женин голос.
— Тоді що?
В голові зовсім не залишилося думок — тільки якесь обважніння, і, сама того не помічаючи, Ліда починає схлипувати. Спочатку тихо, стримано. Ні, вона любитиме свою дитину наперекір усьому.
— Значить, ти колись зможеш і Тимофієві простити?
Це знов озивається з кутка Женин голос.
— Ні, не зможу! Не можу й не хочу!— вигукує у відповідь Ліда і затуляє рот руками, щоб ніхто не почув її діалога з собою.
Коли б у неї були батьки. Щоб наплакатися біля теплих маминих грудей, відчути на своїй голові татову руку і заспокоїтися. А тітки Оксани і дядька Остапа вона всетаки соромиться: чи не досить їм клопотів, щоб знову переживати ще й за її дорослу долю?..
"Ні, мене ніхто не буде ганити. Звичайно, доведеться вчитися і заробляти на життя, виховувати дитину. А хіба тітці та дядькові було легше? А проте вистачало снаги й на шістьох!"
* * *
Неждано в сім'ю Тіпків, і в першу чергу до Ліди Побережник, прийшла новина. Принесла її газета. Звістка була настільки несподіваною, що навіть Остап Кузьмович в перші хвилини потерпав од нервового напруження. Збуджений і притихлий, він мовчки підсунув газету племінниці.
"Це було понад двадцять років тому,— почала читати Ліда.— Невелика група розвідників переправилася на плотах через Дніпро. На правому березі ріки спалахнув нерівний бій. Фашисти намагалися за будь-яку ціну полонити сміливців живими. Але розвідники закидали ворога гранатами, косили кулеметними чергами. Тоді розлючені гітлерівці послали на жменьку радянських воїнів два танки. Здавалося, настали останні хвилини бою. Ні! Чиясь вдало кинута граната підірвала гусеницю однієї машини, другу розвідники підпалили пляшкою зі спеціальною рідиною. З люків повискакували фашисти.
І тут сталося неймовірне: хтось із наших розвідників вскочив до палаючого танку, спрямував його в Дніпро, збив полум'я і почав розстрілювати гітлерівців з близької відстані. Вороги розгубилися, відступили. Однак ненадовго. А потім розгорівся пекельний бій. Радянські воїни загинули смертю героїв, але фашисти дорогою ціною заплатили за їх життя.
Таємниця, про яку не знали понад двадцять років, розкрилася несподівано.