Круглий яскравий місяць наче крейдою вибілив черепичні дахи та мінарети сонного міста. На вулиці чоловіки, щоб ще раз попрощатися, зупинилися під крислатою шовковицею. Суаде-ханум підвела Аджире з дитиною до фаетона і допомогла їй зручніше сісти.
– Я вже не можу їздити далеко, – сказала вона молодій жінці, стоячи біля підніжки. – А вам це легше, виберіть час, сідайте в потяг і приїжджайте до нас.
– Якщо Аллах дозволить, обов'язково приїдемо! Не знаю, як складуться там наші справи, – із сумною посмішкою відповіла Аджире.– Уся надія – на одного з друзів чоловіка.
Її слова викликали подив у Суаде-ханум:
– Хіба Харджибіє не ваше село?
– Я родом звідти. Мої батьки там живуть. Але це така глухомань... У цьому селі є люди, що вороже ставляться до Усеїна. Боюся, важко нам там буде...
– Навіщо ж ви туди їдете?.. Хіба немає іншого місця?
Аджире зітхнула і, щоб приховати сум і сльози, відвернулась і почала вдягати дитині плетену шапочку.
– Інше місце, може, і є, – сказала Аджире після того, як справилася з хвилюванням. – Але що робити? У Харджибіє живуть мої мати, батько, старші сестри...
Непомітно підійшов Фемі-ефенді. Зупинившись біля матері, обійняв за плечі і поклав їй голову на плече. Суаде-ханум посміхнулася, поплескала його по щоці.
– Ось тобі й маленька дитина! – кивнула до Аджире й запитала в сина: – Коли ви вже наговоритеся? І про що ви там шепочетеся? Знову про те, що трапилося в Сандури?
– Сандура ще торік помер, – відповів Фемі. – А ось Фікрет через три тижні збирається одружуватись.
– Фікрет? – недовірливо подивилась на сина Суаде-ханум. – О Аллах! Невже нам призначено побачити і цей день! Нехай женится, – сказала вона. – Що йому заважає?
– Гостей... – Фемі очима показав на Аджире-ханум, – він хоче прямо зараз відвезти в Алма-Тархан. А Усеїн не погоджується.
– Чекати три тижні... важкувато. Якщо захочуть... – Суаде-ханум сказала це навмисно голосно, щоб почули Усеїн і Фікрет, що стояли під деревом. – Так, якщо захочуть, то самі приїдуть на весілля.
– На жаль, не зможемо, – відповів Усеїн. Разом із Фікретом він підходив до фаетона. – Незабаром у школі почнуться заняття.
Попрощавшись ще раз із господарями, він ступив однією ногою на підніжку і спритно прилаштувався біля дружини.
– Виходить, – сказав Усеїн Фікрету, – будемо чекати від вас депешу.
Фемі розбудив візника, що дрімав на передку, штурханом убік. Той стрепенувся, підібрав віжки, вйокнув, і фаетон рушив з місця.
Мати, син і гість постояли, дивлячись услід екіпажу, доки він не завернув за ріг.
Коли піднімалися сходами, Суаде-ханум обережно штовхнула Фікрета ліктем:
– Для чого депеша? Він пообіцяв приїхати на весілля?
Фікрет похитав головою.
– Після весілля я напишу йому листа, і якщо він знайде час, то нас відвідає.
Вранці Умер відвіз у своєму фургоні дядька Усеїна та його дружину на залізничну станцію, допоміг їм занести до вагона валізи та кілька вузлів. Постояв перед вікном, доки рушив потяг. Дядько помахав йому рукою за каламутним склом. Потяг повіз Усеїна з сім'єю до Феодосії...
А через два дні, коли величезне пурпурове сонце повільно сідало за овид плаского степу, біля будинку Джаліля, сина Хатипа Мамбета, зупинився запряжений парою коней віз. Доки вчитель Усеїн та Аджире з дитиною, запилюжені з ніг до голови, злазили з воза, їх вже чекали рідня й сусіди. З цієї хвилини їхнє житло наповнилося голосами чоловіків, жінок і дітей. Більше тижня тривало хош кельди – гостини друзів і близьких, які приходили привітати Усеїдна й Аджире, побажати їм усього найкращого на новому місці. Коли гучні відвідини трохи вщухли, якось після сніданку Усеїн вийшов пройтися, щоб оглянути село. Взявши в руку ковіньку зі срібною оздобою, він неквапливо пішов головною вулицею села. Йшов і озирався.
За три роки його відсутності помітних змін у селі не відбулося. На західній околиці здіймався над присадкуватими мазанками будинок Джемаледина-бея, на східній – будинок Аджи Ербаїна Емірзака-огли. У центрі біліла мечеть Таш-Джамі з високим кам'яним мінаретом. Ноги до кісточок вгрузали в пухкий порох. Під кам'яними огорожами сіріли вигорілі на сонці полин і верблюжа колючка, всипана дрібними малиновими квіточками. З веселим лементом бігали засмаглі голозаді діти, гралися в тісних двориках і тінистих завулках між високими тинами та глинобитними хатками. У вигорілому степу крізь жовте марево виднівся вітряний млин, його крила то повільно крутились, то завмирали.
"Ні, Харджибіє анітрохи не змінилося, – відзначив про себе Усеїн Шаміль.– Убоге, незатишне, запустіле, як і колись".
Він згадав свій перший приїзд у це село. Тоді тут було навіть краще. Тоді в Харджибіє було багато дуканів-крамничок. Дукан Аджи-Бекира, грека Василя, Барбі-акая, дукан Бари-бея. Правда, найбагатшим тоді був дукан Таліба, в якому кожен міг не тільки собі щось купити, а й посидіти за чашечкою кави, пограти в нарди чи доміно, покурити кальяну. Іноді там не раз виникали політичні суперечки, а то й доходило часом до взаємних образ чи бійок.
Вечорами з харчиги[46] доносилися голоси дівчат, що весело співали чини[47]. По домівках розходилися пізно, хоча вдосвіта усім треба було йти на польові роботи. З роботи поверталися в сутінках. І знову заповнювалися харчиги, дукан Таліба, звідкись іздалеку долітав монотонний скрип воза і пісня запізнілого подорожнього...
Життя в селі й тоді протікало так само одноманітно, нудно й безрадісно. Але ніхто не ремствував, не гнівив Аллаха. Ніхто не знав, що можна жити якось інакше. І ніхто не сподівався, що насувається лихо...
Одного сірого похмурого дня до Харджибіє долетіла чорна звістка про те, що почалася російсько-японська війна. Здорові сильні йігіти змушені були залишити рідні домівки і, заповнивши ешелони на станції Сім Криниць, вирушити на край світу, в Порт-Артур. Там вони проливали кров за царя, гинули під кулями й снарядами, захищаючи імперію. За душі загиблих на війні татарських йігітів у мечетях лунали молитви, і мулли заспокоювали рідних та близьких полеглих і запевняли, що вони потраплять до раю.
А ті їгіти, кому пощастило залишитися живими, повернулися додому каліками, без ніг, без рук.
Жодної школи в Харджибіє на той час не було і близько. І вісім заможних батьків захотіли, щоб їхні сини стали освіченими людьми. Вони домовилися між собою і запросили із Сараймена вчителя Усеїна, пообіцяли йому платню чотириста карбованців на рік, а коли одержали його згоду, то, як почесну людину, привезли вчителя в Харджибіє на диліжансі. І молодий оджа запопадливо взявся вчити грамоті вісьмох хлопчиків.
Коли ж тут було створено "Джемієті хайріє"[48], то на пожертвувані населенням кошти Усеїн збудував нову школу. Стіни місцеві майстри звели з великих черепашкових каменів. Стелю на прохання вчителя вони зробили високу, а вікна широкі, бо дітям під час навчання потрібно більше повітря й світла.
Як Усеїн-оджа й передбачав, до школи почали ходити діти із сусідніх сіл. Зрештою учнів набралося так багато, що в класах стало тісно. Тому зі старшими учнями доводилося займатись у вечірню зміну. Були запрошені ще двоє вчителів – Ібраїм Караманов і Таїр Бурнаш. Та незабаром вчителі зрозуміли, що головний недолік школи не в тісноті, а в тому, що підручники "Хаваджеи субъян"[49] і "Къылавуз"[50] безнадійно застаріли. Нікого, хто б міг скласти і випустити нові підручники, крім Ісмаїла Гаспринского, не було. А Гаспринському, здається, поки що було не до цього...
Словом, обставини змусили вчителя Усеїна самого складати нові, рукописні, підручники і за ними навчати дітей.
Учитель, звичайно ж, не міг не бачити, що не тільки школа, але й саме село, його звичаї та побут населення потребували реформ. Йому було гірко від того, що селяни тільки тим і живуть, що важко працюють, але не мають власної землі. Усі родючі землі навколо Харджибіє належали кільком беям. Безмежні землі були незорані й пустували.
По приїзді Усеїна-оджа в Харджибіє восьмеро заможних батьків, що найняли його в школу, вдоволено подумали: "Слава Аллаху, вже наші діти навчаться читати Коран..." І вчитель Усеїн виправдав їхні сподівання. Він навчав дітей читати Коран, але разом із тим намагався їм пояснити , що читання Корану для їхнього майбутнього – ще далеко не все. І за мету поставив собі не підготовку муллів, бо хотів виховати людей, здатних працювати в державних установах, людей, що могли б принести хоч трохи користі своєму народу. Він навчав дітей арифметиці, геометрії, рідній мові. Перекладав вірші Пушкіна й Міцкевича, читав їх дітям майстерно, як справжній актор. У розклад уроків увів і музику. Спів дітей супроводжував грою на скрипці. Скрипка на той час була модним інструментом майже в кожному будинку. Але Усеїн-оджа був не просто аматором, він був чудовим скрипалем...
Згадуючи про це, вчитель повільно йшов серединою курної вулиці, що розділяла село надвоє. Сонце вже піднялося високо й припікало голову. Учитель ішов і з сумом думав про те, що держава дивиться на цей казковий край лише як на місце, де можна відпочивати, лікуватися від хвороб, але нічого не робить для того, щоб хоч якось полегшити життя корінного населення.
Усеїну-оджа згадалося, як одного разу він поїхав у повітову Земельну управу з проханням про передачу частини вакуфних[51] земель найбіднішим, безземельним родинам, і раптом побачив на залізничній станції виснажених людей, босих, обірваних, закованих у кайдани, їх вантажили в товарний потяг, певно, відправляли в Сибір на каторгу. І зараз перед його очима виникли ці виснажені, із запалими, тьмяними очима нещасні люди. Він так розхвилювався, що його аж вхопило за серце. Він зупинився. Щоб звільнитися від важких думок, сперся обома руками на ковіньку і став дивитися на синіюче на обрії море. У цю мить воно здавалося особливо синім, море переливалося сліпучими відблисками, наче грали на сонці розкидані скалки величезного дзеркала. З моря повівав легкий солонуватий вітер і холодив обличчя... Колишні думи вивітрилися з голови, поступилися місцем іншим, ще тяжчим.