Пан керовнік галасував:

– Нас ідуть полонити совєти!

Отець Анатолій тягнув:

– Сунуться в наші хати, яко тать, і в кого розчинена діжа буде, то й розчину з'їдять.

– Отак сире тісто і з'їдять? Щось не віриться! – заперечив хтось із гурту.

Сільські верховоди намовляли різати худобу, гноїти хліб. Селяни переглядалися, хитро підморгуючи веселими очима.

Сходка закінчилася скоро. Люди розійшлися.

Згодом на подвір'я школи в'їхала підвода. Солтис з Бородаєм виносили скрині і ящики з покоїв пана керовніка. Клали на віз.

Пан керовнік просив солтиса доглянути за його особняком, бо ненадовго виїжджає.

– Поїхали! – штовхнув пан керовнік візника.

Бородай скинув капелюха. Отець Анатолій хрестом, що теліпався на срібному ланцюжку, перехрестив дорогу.

Наступного дня з села зник і пан солтис, втік пан Рачинський.

Об'явився дядько Трохим. Вільно ходив по селу, нікого не боявся. Всім стрічним пояснював:

– Будьте певні, я знаю, чому пан Рачинський в Румунію втік – панська Польща пенькнула, як бульбашка.

Чекали змін.

Мотря не гримала вже на Йосипа, годувала краще. Маркіян і той принишк.

Поїхав Йосип за Терник. Зяблив.

Його руки слабкі, ледве тримають плуга. Чепіги вискакують, коли леміш натикається на камінець чи на суху грудку. Старанно заорює огріхи, щоб хазяїн не розгнівався. Сісти б відпочити, поглянути на осіннє поле, на Ялинець. Ліс такий багряний, наче багаття хто розклав на верховіттях. Але ж робота не чекає…

Святково одягнена Оленка бігла через ріллю.

"Чого б це вона, – здивувався Йосип, – і не шкода їй червоної сукенки?"

– Ти ореш, нічого не знаєш, – підскочила дівчинка. – Гайда на вигін!

– Чого на вигін?

– Під Городисько усе село висипало. Там всі наші: дядько Трохим, Петрик, дід Архип…

– Ну й хай собі,– мовив Йосип. – Бородай не похвалить, коли не кінчу зяблити.

– Ти нічого не знаєш! Там дядько Трохим каже, що не буде більше наймитів і нам Бородая нічого лякатися.

Оленка знімала оброть з борозенного. Йосип випріг коня з шлеї і посадив верхи дівчинку.

Сам скочив на іншого. У підкочених до колін штанях із валу, в розхристаній сорочці, без картуза сидів на коні збентежений. Подолом сорочки витирав обличчя. А воно – обвітрене, засмагле. Брови вигоріли: сонце общипало їх. Губи потріскані. Стиснуті. На лівій щоці засохли кусочки розтертої землі.

Зміряв Оленку радісним поглядом. Але вагався. Чи правду говорить вона?

– Давай галопом. Я не впаду, – умовляла Оленка.

Йосип натягнув повід. Вітер розчісував волосся на голові, закидав його з лоба назад.

Здалеку побачили безліч людей під горою. Шляхом з-за Ялинця рухалися колони.

Йшло військо червоне.

ПЕРЕЛІГ

1

– Чо' мов збісився? Нефайно так, – виглянула з-за перекошених дверей бабуся. Суха, на вітрі не встоїть. Обняла одвірок.

– На сходку! – обсмикує дід колючі вуса.

– Давно всі потьопали. Такий день! Бігме, всеньке село повалило.

Дід Архип не йме віри: "Може, обдурює стара. Їй все одно". Гримає у ворота, стукає у хвіртки.

– На схо-о-дку-у!

Сільська дітвора оточила діда тісним кодом, наче граючи в котика і мишку. Так і посувалися від двора до двора.

Мимо їхали три велосипедисти з гвинтівками на грудях і червоними пов'язками на рукавах. Дітвора облишила діда, погналася за ними. Малий замурзаний хлопчина, плутаючись у довгій до п'ят сорочці, верещав:

– Дядю, дядю, пловезіть! Хіба вам жалько?

"Що я, соцький чи староста? – буркнув сам до себе дід Архип. – Раз міліціянти помчали, то й мені пора".

У підв'язаних вузьких штанях; пофарбованих у горіховому лушпинні, такій же чемерці й високому круглому кашкеті з начищеним козирком, він шпарко дріботів, спираючись на палицю: туп-гуп, туп-гуп.

Сходка збиралась біля школи. Сюди сунули й сунули нові гуртки селян і селянок. Дід втиснувся у щільну гущу, яка гойдалася живою хвилею, прагнучи пробитися наперед.

Між людьми загубився і Йосип. Знесиленого хлопця носив людський потік то в один, то в другий бік.

– Марш звідси, арештанте! – погрозливо гукнув дід, вгледівши його.

– А от і не піду! – огризнувся Йосип. – Вам можна, а мені ні?

Дід махнув рукою і поліз вперед. Йосип і собі спробував. Зігнувся, пропхався у когось під рукою, але його відтіснили до брами. Окрім чоловічих і жіночих спин, рудих і сірих гуньок, коротких і довгих, він нічого не бачив.

Йосипові ровесники гайворонням обліпили кам'яну огорожу, витягували до себе меншеньких за руки. Там було тісно, мов на курячому сідалі.

Хлопець вислизнув за браму і, поплювавши на руки, подерся на розлогого клена. Ковзався по шершавому стовбуру, доки не вчепився за сук. Тоді підтягнувся і вмостився між розсохами.

Майдан хитався внизу, перед двоповерховим мурованим з цегли будинком, в якому ще не так давно мешкав пан керовнік. Між білими колонами дядько Трохим застеляв кумачем стіл.

– На балкон! На балкон! – вигукували ті, хто був ззаду. – Нам нічого не видко!

Дід Архип втихомирював їх, піднявши руку з ковінькою. Однак вони не вгавали.

Дядько Трохим поніс стола у будинок. Невдовзі стіл стояв на балконі, а за ним – сивоголовий чоловік у великих окулярах.

Натовп замовкав.

Бородай з отцем Анатолієм, переминаючись з ноги на ногу, наблизилися до громади, щоб не стовбичити осторонь.

Йосип одразу їх помітив. Проте ніяк не міг взяти втямки, чому піп не в рясі, а у зеленому галіфе і блискучих чоботях. Зате Бородай такий, як завжди.

– Чи довго ще чекатимем! – гукнув хтось із натовпу. – Народ зібрався, жде…

– Ей ти, очкастий, давай!

Бородай штурхнув під бік отця Анатолія, і вони захихикали в кулаки.

Чоловік у великих окулярах нахилився з балкона:

– Товариші!

Громада принишкла.

– Браття і сестри! Настав час поділити панські, осадницькі і церковні землі. Ви мусите обрати собі тимчасову сільську раду.

Потім чоловік в окулярах говорив, що необхідно створити комісію. Розповів і про себе, бо з майдану вперто допитувалися: "Хто ти такий, що порядкуєш тут?!"

Родом він тутешній, уповноважений з району, Коваль на прізвище.

– Трохима на голову! – волали люди.

– Трохима! – гриміло стверджуюче.

Тоді Бородаїв брат Роман вискочив на дашок брами, розкарячився і, мнучи кашкета в руках, зарепетував:

– Занапастити себе хочете? Трохима!.. Він же голодранець. У тюрмі сидів!

Всі обернулися на той голос.

– Газду на голову! Село не перевелося добрими людьми, є такі, в кого обійстя славне і самі розумні.

– Заткни пельку!

– По макітрі його!

– Трохим – каторжник! – розпинався Роман.

– Злазь, баламуте! Знаєм, за кого Трохим в тюрмі гнив! За нас сидів. Ти ж, сучий сину… – дід Архип вилаявся. – Як у тебе язик повертається супроти громади? Стягніть його!

– Хіба він зле говорить? Газду на голову! – підтримав хтось Романа.

Але його не слухали. Натовп рвонув до брами. Люди стискали кулаки.

– Ставай, Грицю, мені на плечі,– зігнувся високий селянин.

Гриця піднесли вгору, і він шарпнув Романа за ногу.

– Поліція! – галасував той, полетівши униз. – Демократію б'ють!

Натовп насувався на нього. Простоволоса жінка піднесла Романові під ніс кулака.

– Лишіть його! – заступилися міліціонери і відтягнули Романа від лютих жінок, які вперше з чоловіками зібралися на сходку.

Дід Архип намагався хоч раз ткнути Романа в груди.

– Нелюд! Моли бога, що заступилися, що оборонили.

Бородай і отець Анатолій скулилися за людськими спинами.

– Трохима головою! – знову підхопила громада. – І головою комісії!

Коваль не міг вимовити й слова, його очі променились. Давав знак рукою, вимагаючи, щоб вгамувалися.

– Спершу членів сільської ради обиратимем.

– А що ж воно таке? Раніше одного старосту ставили.

– Таких людей потрібно обрати, щоб разом з головою все вирішували, – пояснював уповноважений з балкона.

– І то правда! А як зватимуться?

– Депутатами!

– Таранчука! Діда Архипа! – гукали з натовпу.

Антін Таранчук поглянув навколо, його, неписьменного бідака, хочуть мати депутатом? Дід Архип роззявив рота.

І ще п'ятьох інших схвалили обрати депутатами.

– Грицька з Кривулі призначити міряти землю! – клекотів майдан.

– Він же молокосос.

– Але в тюрмі був, кашу березову їв! Грицька!

Крізь натовп проривалася немолода жінка. Хустка з'їхала з її голови.

– Ти, Ганно? Що скоїлось? – смикнув її за рукав Антін.

– Хіба оглух, Антоне? Земельку ділитимуть!

– Чую.

– Чому ж стоїш як укопаний?

– Що ж маю робити?

– Іди! Ступай до того пана в окулярах. Клякни перед ним… – благала вона, захлинаючись.

– Заспокойся, Ганнусю.

– Не хочеш? Сама піду! – вона рвонулась до колон, зачепилась за східці і мало не впала.

– Мамо! – Йосип мотнув рукавами сачка, обняв колінами стовбур клена і поїхав униз.

2

Поля за селом. Бідняцькі – на горбах, панські – на долинах. Бідняцькі – вузькі, панські – широкі. По тридцять десятин нарізали осадникам на такій рівнині, що аж душа мліє, а мужиків відігнали на горби, де пісок і суглинок. На панських землях плугами орати – що масло різати. На бідняцьких лемеші щербляться і чересла тупіють.

Але скінчилось!

На кожних з тридцяти десятин – садиба. З шляху до неї довга вуличка з живого плоту – підстрижених грабків. Гарно жили. Тепер одні собаки лишилися стерегти садиби. Рвуться, гарчать на прив'язі, бо голодні. В кошарах реве худоба, та нікому діла до неї немає.

Село висипало, налетіло, збентежене, невгамовне і нестримне, ділити землю.

Грицько з Кривулі кидає сажнем-розкарякою. Ганна біля нього тупає.

– Дай боже здоров'ячка тобі, синку, і віку довгого. Посунь ще капельку. На одну долоню.

– Не можу, тітко, – Гриць записує наміряне до книжки. – Акурат п'ять десятин вам наділено. Земля ж яка!

– Земелька, що й казати, синку, – присіла Ганна на пшеничниську, наче на грядці.– І он ті півкопи, що стоять, наші?

– Звеземо, обмолотимо.