А потім на землю аріїв прийшла пекельна війна.
Останні півтори тисячі років єдиним незнищенним ворогом, який знов і знов нападає на наш народ, є москвачі. Самі себе вони вважають людьми, та ще й найкращими серед усіх людських народів. Але нічого людського в них нема, крім людоподібної зовнішності. Вони чорти. Пекельні чорти.
Їхня столиця, яка являє собою підземний бункер їхнього вождя та його рабів, знаходиться на березі річки Москва серед лісів на півночі. У москвачів нема ні міст, ні сіл, ні хуторів. Вони живуть у землянках, барлогах та норах. Вони не знають ані землеробства, ані скотарства. Основні їхні заняття — крадіжка та розбій. Суспільний лад, у якому вони живуть, називається дідівщина. Це тип рабовласництва, в якому раб має можливість за певні обставини стати рабовласником, який називається дідом. Дідом може стати лише чоловік, а всі жінки є рабинями. Діди — моторошні кати, мучителі та гнобителі, бо одна з головних рис москвачів — садизм. А завдяки своїй другій головній рисі — мазохізму — москвачі є вірними рабами, які обожнюють своїх дідів. Свободу вони бояться і ненавидять. Сімейний лад москвачів називається снохачество, що по суті є певним аналогом дідівщини, але вже не на рівні суспільства, а на рівні родини.
Харчуються москвачі м'ясом тварин, людей і москвачів. Вони полюють на вагітних самок і дитинчат тварин, нападають на людей (здебільшого жінок і дітей), а також поїдають одне одного. З меду лісових бджіл москвачі роблять медовуху — міцний алкогольний напій, який є їхнім основним питвом.
Воюють москвачі за допомогою підлості, підступу, обману та хитрості. Вони ніколи не виходять на бій проти війська. Нападають здебільшого вночі, лише на цивільних, ґвалтують жінок, убивають усіх, крім дітей, яких викрадають, щоб виховати з них москвачів, грабують, спалюють будівлі та поля. Навалу москвачів дуже важко зупинити, бо вони ховаються в лісах, риючи там нори, які вони маскують так, щоб їх не знайшли.
Бадрасен героїчно загинув у першу ж ніч навали. Увечері дозорці повідомили, що з півночі лісами, ховаючися і заплутуючи сліди, мов звірі, в нашу країну пробираються великі й маленькі озброєні групи москвачів. Тож наша застава була готова до бою. Ніхто не спав. Вирішували, чи варто розділитися на групи, які відправляться на охорону кожного з семи найближчих сіл ратаїв, чи краще залишатися разом, чекаючи на повідомлення, а коли стане відомо, куди здійснено напад, усім ударити туди.
— Доки гінець добереться до нас, а ми доберемося до місця нападу, москвачі вже зроблять свою справу, і ми не встигнемо нікого врятувати. А якщо в кожному селі на ворога чекатиме п'ятеро кшатріїв, вони приймуть бій, а тим часом гінці поїдуть за підмогою до сусідніх сіл. Така схема краща, — висловив свою стратегічну думку Бадрасен. Усі з ним погодилися.
— Якщо більше не побачимося, не тужи. У тебе є чотири моїх поширення, богине, — встиг сказати мені мій коханий герой і помчав конем в одній з п'ятірок витязів.
Саме на те село, яке охороняла група Бадрасена, напав великий загін москвачів. Їх було кілька сотень. Наші воїни прийняли бій і не дали чортам увійти в село. Коли останній з кшатріїв ще продовжував битися, прийшла допомога ще з п'яти воїнів, а згодом туди дісталися й інші двадцять п'ять. Коли бій закінчився, всі до жодного вороги були вбиті.
Коли вранці я, дочка кшатрія, дружина кшатрія і мати чотирьох кшатріїв, дізналася про те, що сталося, я плакала. Але не від горя. А від захвату, від гордості за мого чоловіка. Такий уже наш рід. Ми не тужимо за нашими героями, ми ними захоплюємося. І все життя живемо з цим захопленням. Це захоплення ми передаємо нашим дітям, і вони виростають героями, як їхні батьки.
— Про що ти молишся, мій маленький герою, — спитала я нещодавно Премната.
— Я прохаю Богиню й Бога зробити мене здатним захистити людей так, як це зробив мій тато, коли в цьому буде потреба, — відповів один з моїх синів, поширень Бадрасена. І я знову плакала. І знову не від горя. А від захвату, від гордості за мого сина, який ще дитина, але вже має серце великого героя.
Написано і додано до Книги Роду Поліських Кшатріїв вдовою Бадрасена.
СУВІЙ З КНИГИ РОДУ ПОЛІСЬКИХ ВОЛХВІВ
Мудрість, прозірливість, знання, доступ до таємниць, умиротвореність, яка дає захист від безрозсудності й омани, чистота, яка унеможливлює вплив егоїстичних бажань, а головне — найбільш прозорий, найбільш прямий, найбільш безпосередній зв'язок з Богинею й Богом, який дозволяє бачити все Їхніми очима, — те, що ми, волхви, культивуючи з дитинства, набуваємо повною мірою зазвичай у зрілому віці. Ніхто не є волхвом лише через народження в наших родах. Якщо людина не має якостей волхва, її залучають до якоїсь іншої діяльності, на яку вона здатна.
Отже, бачити все очима Богині й Бога... Це означає відчувати всі живі істоти своїми дітьми, бачити, як вони помиляються, дозволяти їм помилятися, якщо вони не прохають поради і якщо їхні помилки не створюють критичної загрози для них та інших. Це означає досконало розуміти їх. Це означає любити їх усіх так само, як себе самого. Це означає відчувати себе причетним до життя кожного. Це означає, що чужих нема.
Дехто думає, що волхви — це маги, чаклуни, містики. Та насправді це не так. Ми — такі ж, як усі, але більше просвітлені. Дитині здається, що її батько — чарівник, бо він може багато такого, чого дитина не може. Та коли вона стає дорослою, вона стає здатною на все, на що здатний батько. Тож завдання волхвів — допомогти всім людям усіх родів максимально наблизитися до такого стану свідомості, який маємо ми, а в ідеалі — допомогти їм сягнути ще вищого рівня просвітлення, ніж маємо ми. Ми допомагаємо кожному безпосередньо зв'язатися з джерелом життя так, щоб він не ставав залежним від нашої допомоги, а був цілком самостійним і самодостатнім.
Але ми, волхви, теж люди, і в нас теж є особисте життя, ми теж кохаємо, хоча пристрасним людям здається, що ми настільки благісні, настільки піднесені, що всі наші почуття спрямовані лише на Богиню й Бога. Насправді наші почуття спрямовані й на наших коханих, і на наших близьких, і на наших друзів, просто їх ми теж бачимо очима Богині й Бога.
Моє ім'я Ведвід. Я вчитель поліського воєводи та його родини, але насправді моя школа відкрита для всіх, хто бажає вчитись. Тож одного разу до мене прийшла юна дівчина і сказала:
— Учителю, я — Пуджа, дочка сотника Суреша, командира поліської кінноти. Мене цікавлять знання про закони природи, про різні світи, про психологію людини, про Богиню й Бога. Я маю багато запитань, на які мені не можуть відповісти не тільки мої тато й мама, а навіть мої бабуся та прабабуся. Будь ласка, навчи мене всього, що так сильно мене цікавить і без розуміння чого я не маю ні спокою, ні щастя.
Я дивився на неї з дуже приємним подивом. Зустріти учня, який так прагне знань, — мрія кожного вчителя. І мало в кого з нас ця мрія здійснюється. А тут мені отак пощастило.
— Прекрасна Пуджо, в моїй школі нема жодної дівчини. Хлопців-кшатріїв я навчаю лише маленькій частині того, що цікавить тебе. Я навчаю їх тільки тому, що їм може бути в пригоді на практиці. Лише у волхвів зазвичай виникають такі питання, як у тебе. А в моїй школі волхви не навчаються, — відповів я дівчині.
— Та я знаю, що я не така, як усі, і що я хочу не того, чого хочуть усі. Ти мене цим не здивував, учителю Ведвіде, — усміхнулася Пуджа. — І я прекрасно розумію, що в тебе таких, як я, учнів нема. Отож я й прохаю тебе зробити для мене виняток і навчити мене, дівчину з кшатрійського роду, тому, чому навчають хлопців з родів волхвів, хоча у твоїй школі їх нема, бо інакше мені життя не миле.
— Гаразд, я подумаю над твоїм проханням. Приходь до мене з батьком, я хочу з ним це обговорити, — відповів я, приховуючи свою радість і захоплення такою рішучою шукачкою знань. Пуджа зраділа, пообіцяла якнайшвидше повернутися з батьком і пішла.
А я дивився їй услід і думав: "Дівчата з кшатрійських родів дуже гарні. У наших родах таких красунь не буває. А ця Пуджа і серед своїх виділяється надзвичайною вродою. Але розум у неї влаштований геть не так, як зазвичай у дочок кшатріїв. Дивовижне поєднання незрівнянної краси й допитливого, цікавого розуму. Незвичайна дівчина, унікальна і вкрай приваблива". Саме такою я завжди уявляв собі ідеальну пару для себе, але ніколи досі не зустрічав такої, тож уже думав, що таких і не буває, що таких і не може бути у світі. Через це я досі не одружився та уже й не збирався одружуватися. Але тепер я думав про Пуджу і замріювався, уявляючи її своєю дружиною.
"Дочки кшатрійських родів западають на героїчних красенів. Якщо вона завтра влаштує сваямвар, її руки добиватимуться сотні найкращих юних витязів. А я — миршавий учитель, старший за неї на двадцять років. Забудь, Ведвіде. Так, вона неймовірно схожа на дівчину твоєї мрії, яка сниться тобі з дитинства і досі. Але припини думати про Пуджу таким образом, — проповідував я собі. — Крім того, ти ж спрямований більше на внутрішню красу, ніж на зовнішню, Ведвіде. Западати на вродливу дівчину з кшатрійського роду геть не личить волхву. Це просто ганьба якась для волхва. Волхви вищі за почуттєвість і пристрасть. Тож не ганьбись, Ведвіде".
Але щойно я звернув свій внутрішній зір, зір серця, зір душі до Богині й Бога, я побачив їхню усмішку, яка казала: "Ніякої ганьби для тебе тут нема, Ведвіде. Вона — твоя половинка, зустрічі з якою ти терпляче чекав 35 років цього втілення. Її врода — результат її бажання бути для тебе в усіх утіленнях найгарнішою, найпривабливішою, такою, щоб ти не міг намилуватися її красою ніколи, щоб ти ніколи не зміг звикнути до цієї її неймовірної краси, призначеної лише для тебе одного".
Так, нам, волхвам, простіше живеться, бо ми миттєво отримуємо відповіді на наші запитання. Але в цьому є свої мінуси: нема непередбаченості, інтриги, ризику, гострих вражень. Все визначено, стабільно та зрозуміло. Та приємні сюрпризи чекають і на нас. Зустріч з Пуджею — неймовірно дивовижний, неймовірно радісний сюрприз. Те, що я так довго чекав на неї, зробило цей сюрприз ще більш несподіваним, ще більш солодким.
"Бажання моєї коханої — бути для мене в усіх утіленнях найгарнішою, найпривабливішою, такою, щоб я не міг намилуватися її красою ніколи, щоб я ніколи не зміг звикнути до цієї її неймовірної краси, призначеної лише для мене одного.