Але скажу щиро — якби я справді вміла писати вірші, найпершого вірша склала б про Вас.
Обіймаю і цілую Вас ніжно.
Алла Баранова (Ціцерон)".
— Дуже гарний лист, — сказав Дениско, повертаючи листа дідові.
— Ну, ти ж і дипломат! То просто "гарний", а це "дуже гарний", — усміхнувся дід Кирило. — Мабуть, будеш міністром закордонних справ… От пожди, я тобі ще одного зачитаю. Бачиш, на конверті написано: "Цілком секретно…"
У Дениска закалатало серце. Он воно, те, чого він чекав!..
"Дорога Маріє Іванівно..
Не дивуйтеся, коли одержите цього листа. Ви мене не знаєте. Але я Вас знаю дуже добре. Я — друг Вашого колишнього учня, Ковгаленка Бориса Васильовича. От уже сім років ми працюємо з ним у Західно-Сибірському нафтоносному басейні. Набурили стільки свердловин, що й не злічити. Судячи з Ваших листів, які він мені давав читати, Ви знаєте про нього далеко не все. Надто він великий скромняга, наш Борис. А Ви для нього дуже дорога людина. І я вирішив написати Вам. Бо сам він ніколи цього не зробить, не розкаже про себе всієї правди. Працює — Борис начальником УБР (управління бурових робіт). Як сказати комусь, хто не знає, що це таке, той передусім почує слово "начальник". Раз "начальник", — значить, затишний кабінет, телефон, чай з лимоном секретарка подає… А про оте "бурових робіт" якось не думається. А бурові роботи — це десятки бурових установок серед тундри або тайги. І той начальник мотається вдень і вночі на всюдиході у сорокаградусний мороз, у пургу й заметіль. Тим більше, як Ви, мабуть, знаєте, ми поки що відстаєм. Заборгували нафту державі. Не додаємо. Отже, треба наганяти. Прискорення для нас — річ особлива…
Ви мене тільки не виказуйте Борисові (він образиться, що я Вам написав) — цілком секретно! — але в Бориса ампутовані пальці на лівій нозі…"
— дід Кирило глянув на Дениска, — ти знаєш, що таке "ампутовані"?
— Знаю. Моя ж мама лікар.
— Ну, добре. Тоді читаю далі.
"Обморозив, як ішов пішки до бурової (заглух всюдихід) і провалився у яр, зламав ногу… Але тільки-но виписали з лікарні — знову на бурові… А як його люблять люди!.. Що називається, на руках носять. Бо він за них у вогонь і в воду. У нас там свої проблеми. Наприклад, труби. Поставили нам дуже погані труби. Браку лежало біля бурових — стоси заввишки з будинок. На сотні тисяч карбованців. А як бракована труба розірветься у свердловині — пропала свердловина, загинуло триста тисяч карбованців. Біда та й тільки. Бурильники були у відчаї. Бо найбільше горе в житті бурильників — це як бурова стоїть, не крутиться. Скільки не писали на завод, що виготовляв труби, скільки не скаржилися через міністерство — нічого не допомагало… Так Борис сам полетів на той завод, за сім тисяч кілометрів. Що він там говорив, як розмовляв з ними, невідомо. Але браку стало менше. Взагалі стільки енергії, як у Бориса, я не бачив ні в кого. Він своєю енергією запалює всіх, навіть тих, хто вже, здається, й горіти не може… Пропонували йому нещодавно високу посаду у нашому міністерстві. Відмовився. "Я серед людей мушу бути. Серед тих, хто діло робить. Це моя справа". Нещодавно, як Ви, мабуть, знаєте з програми "Час", відкрили нові родовища у Мангишлацькому нафтогазоносному районі. Там розвідана біла нафта, "блондинка", як ми її називаємо. Загорівся він: "Поїду! Хоч простим бурильником, а поїду! Тут уже я справу налагодив, мої хлопці оно вже взяли зобов’язання до 1990 року, до кінця п’ятирічки, дати два мільйони метрів проходки. Вони тут у порядку. Поїду на Мангишлак залицятися до "блондинки". Хоч і не дуже вона молоденька, двісті десять мільйонів років, але…" — любить він жартувати. Сорок градусів морозу він уже спробував. Хоче тепер спробувати сорок градусів спеки. Отже, не дивуйтесь, як незабаром він Вам напише з Казахстану. І хоч я його безпосередній начальник і друг і шкода мені з ним розлучатися, дуже шкода, але вирішив — хай їде. Такі люди потрібні саме там, де справа тільки починається.
Якось він мені сказав: "Усе, що в мене є хорошого, — від першої моєї вчительки Марії Іванівни Гнатюк". От я й вирішив Вам написати і подякувати за такого учня. Написав я на конверті "Цілком секретно", по-перше, тому, що від Бориса знаю, як Ви, листуючись із колишніми учнями, пишете ці слова — "щоб було цікаво" і щоб нагадувало дитинство, коли Ви грали з ними у таємниці, загадки і секрети. А по-друге, справді, хай це буде секрет від Бориса (мій лист). Бо він такий, Ви ж знаєте, — не пробачить, що я написав Вам про нього.
Доземний уклін Вам
Вано Гоглідзе".
Тільки-но дід Кирило закінчив читати, як у коридорі задзвонив телефон. Дід Кирило важко піднявся і пошкандибав у коридор.
"Так от воно яке, оте "Цілком секретно!" — подумав Дениско. І хоч не було в ньому ні державних таємниць, ні шпигунських секретів, ні детективних загадок, Дениско раптом зрозумів, що певний зміст, і досить серйозний, був.
І розчарування, яке могло настати, не настало.
З коридора почулося радісне дідове:
— Зіронько! Внученько! Здрастуй, дорога!.. Ну як?.. Як ти там? Коли вже приїдеш?..
Кров кинулася Денискові в обличчя.
А тим часом дід продовжував вигукувати:
— Що?.. Та ти що?.. Післязавтра? Прекрасно!.. А то я вже так скучив! Так скучив! Та й усі ми… Тут у мене зараз Дениско. Він тобі привіт передає… Добре. Передам. Ну гаразд, цілую тебе, обіймаю! Будь здорова. Чекаємо. Ну, давай трубу Степану. Дядькові Степану тобто… Степан? Степан-алейкум!.. Здоров, онучку!..
Що далі говорив дід Кирило, Дениско вже не чув і не слухав.
Зірка приїздить! Післязавтра. Це ясно!.. І привіт йому передала. А дід від нього передав. І сказав так, наче й він, Дениско, скучив за Зіркою. От же!..
Коли дід пришкандибав у кімнату, Дениско сидів розгублений і червоний.
— Чув? Зірка прилітає! Післязавтра! — Дід не приховував радості.
Треба було щось говорити.
І Дениско спитав те, що давно вже кортіло спитати:
— А чому в неї таке ім’я — Зірка? Це й повністю так?
— Ні. Повністю — Зоряна. То інтересна історія. Розумієш, батьки її, мій онук Володька і Галочка, його дружина, познайомилися у Болгарії під час молодіжної поїздки по "Супутнику". І так сталося, що познайомила їх там болгарська дівчина Зоряна, Зірка. Подружилися вони. Й досі листуються. І от коли народилася в них донечка, вони й назвали її на честь болгарської дівчини Зіркою. Мені дуже подобається. Хороше ім’я. І в небі — зірки, і на прапорах наших, і — взагалі… Хороше ім’я!
— Хороше, — повторив за ним Дениско і ще більше почервонів.
От тобі й секрет міжнародного листа!
Таємниць квартири номер сім ставало все менше й менше.
Лишався, мабуть, один тільки Дід Мороз.
20. ТАЄМНИЦІ НЕ ПОВИННІ ЗНИКАТИ
Зірка прилітає післязавтра!
У Дениска так калатає серце, що аж вуха позакладало.
Він ходить з кутка в куток по квартирі і нервово смикає головою. Він завжди смикає головою, коли дуже хвилюється. А зараз Дениско просто місця собі не знаходить від нервового збудження.
Післязавтра прилітає Зірка!..
Як він її зустріне?.. Вона сказала, що він "молоток". Отже вона вважає, що він справді на щось здатний. А що він такого зробив? Нічого особливого.
Якщо ти "молоток", то ти мусиш довести це чимось несподіваним, незвичайним, по-справжньому героїчним.
От якби була пожежа — винести когось з вогню… Або повінь — витягти з води… Або ще щось таке..-.
Оно по телевізору у програмі "Час" майже щодня показують якісь незвичайні події — стихійні лиха, нещасні випадки, злочинні напади…
От якби…
Дениско зітхає.
Даремні сподівання!
Він сам це прекрасно розуміє.
Навіть якби й сталася якась надзвичайна подія — що він, другокласник, міг би зробити?
Ні з вогню нікого винести він, чесно кажучи, не в змозі — хіба що кицьку. Ні з води витягти — бо плаває ще поганенько. Ні тим паче захистити когось від збройного злочинного нападу.
Все це, як каже мама, — нереально.
Але бажання щось вчинити не проходить.
В уяві виникає раптом Пірат Вася.
Перша з ним зустріч. Як грали вони ото у футбол цілушкою хліба…
Стало відразу соромно. Перед дідом Кирилом.
І остання зустріч. На сходах. Отой замашний потиличник сердитої матері, коли Пірат мало носом не заорав у підвіконня….
І одразу стало жаль сердешного Пірата.
Дениско аж здригнувся, згадавши той епізод.
І враз подумалося: треба було б щось зробити. Щоб у футбол хлібом не грав більше. Це — раз. І — щоб потиличників більше від матері не одержував. Це — два.
Як то часто буває, рішення виникло несподівано і раптово. Блискавкою спалахнуло у голові.
Написати листи!
І самому Пірату Васі. І його матері.
Хай їм стане соромно!
Піратові що хлібом у футбол грає. А матері його — що вона так брутально, так не по-людському ставиться до свого сина,
Секретні, таємничі листи.
Хай думають, хай ламають голови, хто написав.
Скринька з секретом повинна діяти!
Таємниці не повинні зникати!
Дениско так чогось зрадів від цієї раптової ідеї, що навіть засміявся уголос.
Здорово! Здорово він придумав!
Цілком секретно!
І єдина, кого він утаємничить у свій секрет, буде Зірка.
Першого листа Дениско складав Піратові.
Довго думав, що ж його написати, і нарешті написав:
"Цілком секретно!
Тільки в одному примірнику.
Розголошення карається законом.
Кілька тижнів тому було помічено, що ти грав хлібом у футбол. Оскільки у світі є країни, де діти вмирають з голоду, цей факт набуває серйозного значення. Політичного!.. Міжнародного!.. За тобою стежить іноземний агент. Наступного разу тебе буде сфотографовано і фото буде надруковано в закордонних газетах. Опозориш рідну країну.
Д. 005".
Зашифрований підпис мав означати — Дениско з п’ятої квартири.
Листа Дениско написав друкованими літерами — щоб не можна було встановити почерк.
Потім почав думати над листом до Піратової матері.
Думав-думав, але нічого путящого чомусь придумати не міг.
Все-таки одна справа писати листа хлопцеві, майже ровеснику, а зовсім інша — дорослій людині, його матері.
Написати, що дітей б’ють тільки імперіалісти, як говорив своєму батькові герой однієї з дитячих книжок, — навряд чи подіє це на Піратову маму… Погрожувати, страхати — теж треба вміти…
До того ж Дениско раптом згадав анонімки, про які чув колись з дорослих розмов. І тато, і мама одностайно засуджували ті анонімки, тобто листи без підписів.