Сльози ринуть з очей його...
— Почоломкаємось, пане гетьмане, та міцно-міцно!
XIII
Старі люди ще за батьків і дідів наших казали:
"Горе дворові, де корова розказує волові".
Так було і з нашою Україною.
За всі часи, як стояла Україна, від часів Богдана і до часів Самойловича, на Україні водились ледачі корови, котрі з дурного розуму і з сорому по своїй гидоті і нікчемності щодня ревли на всю череду, що воли в нас сякі й такі, що пускати їх у череду треба з опаскою, а то заведуть і череду, й черідку у такі нетрі, що и москаль їх звідти не вижене...
І от таких волів налигали кріпкими московськими налигачами і заганяли у стайню, а деяких, про котрих корови-ледащиці вже дуже погано ревли, московські купці й на заріз заганяли...
А гидоті й сього було мало: намоглася вона й такого вола під заріз дати, як Сірко, та дала була, але москалі скоро побачили, що без "Сірого" вола пропаде і українська череда, і черідка, що вовки-сіроманці з Криму, Туреччини й Польщі притьмом набіжать на Україну і переведуть чисто усі гурти і череди... За останні часи гетьманування Демка Многогрішного від української гидоти пішла чутка, що до гетьманської булави дуже приглядається Іван Сірко, що поспільство і голота на його колеса воду гонять, що кожний запорожець за свого кошового і на чорта полізе, і що тоді москалям на Україні буцімто "нитка урветься". Пускаючи таку чутку, гидота боялась не за москалів, а за себе: їй би, а не москалеві при Сірковому гетьманстві урвалася нитка...
Якраз у ті часи, коли українська гидота довела Демка Многогрішного трохи не під заріз, Сірко з своїми січовиками задав доброго чосу при річці Куяльнику татарському мурзі Текмамбету і самого мурзу, як качку на гнізді, злапав. Злапавши Текмамбета, Сірко сам повіз сю цяцю у Курськ, в подарунок князю Ромодановському. На свою голову, він не взяв із собою нікого із запорожців, бо їхав не в Крим і не в Туреччину, а в Московщину, через землі своєї неньки України.
Отут-то і спіткала його. гидота на самому дворищі неньки України.
Полтавський полковник Хведько Жученко — ота ледача корова, що "розказувала волові" — налетів на Сірка з своїми козаками, мов на злого татарлюгу, забив у тяжкі кайдани, мов якого злодія, і привіз у Батурин, де сиділа така, як і сам Жученко, гидота... А гидота й рада тому...
Гидота до Ромодана з довгим язиком...
Ромодан у Москву: "тому що сей Сірко, забувши Господа Бога і твою, великого государя, до нього прихильність, задумав віддатися турецькому султанові, то..."
А за "то" вже стояли "батоги" і Сибір...
Батогів добрий цар не велів давати Сіркові, а на Сибір милостиво позволив.
І от повезли пана Івана, славного війська запорозького низового кошового отамана у далеку-далеку дорогу і не дали майже попрощатись і з ланкою, і з діточками... Тренькає дзвоник під дугою і день, і ніч, гонить, не зупиняючись ні на хвилину, трійка за трійкою по етапах з ярижкою з "розбойного приказу" плече до плеча з Сірком, бо у "розбойному приказі" ярижці сильно наказано везти сего колодника до города Тобольська "без мотча-ня", з великим бережнєм, смотрячи за ним "недреманним оком"... І не дрімає око ярижне день і ніч, і тренькає день і ніч дзвоник під дугою, та деколи брязнуть і кайдани Сіркові... А він усе думає, усе думає: за що? За що? Де ж твоя правда, Господи?
Невже ж тепер правда — правда вже померла,
А щира неправда увесь світ зажерла?..
А он уже й гори заступили дорогу, високі-високі гори... То вже, мабуть, кінець світу: тут і Сибір кінчиться... Приїхали! Так думає Сірко, та до ярижки;
— Будь ласка, пане москалю, чоловіче добрий, се вже ми приїхали у Сибір?
— Ах ти, простота, хохол! — сміється ярижка. — Се тільки Урал-батюшка.
— А Сибір? Невже ж ми ще не в Сибірі?
— Де там Сибір! Сибір-матушка за Уралом... Ех, хохли, всі подохли...
Ніколи нікого і нічого не боявся Сірко, а тут стало страшно... Через такі гори і птиця не перелетить, а де вже звідти чоловікові вернутися! Із Сибіру нема вже повороту, як із того світу... Та ще з того світу, буває, вертаються... Он баба Зубиха замирала, була на тім світі, усе бачила і вернулась звідти... І Марко проклятий був у пеклі і вернувся, а із Сибіру не вернешся...
А гори так і обступають кругом... А дзвоник все тренькає під дугою... Трудно коням бігти вгору... Тимчасом мсюкаль-підводчик заводить якусь московську пісню:
Ой і попила-ль моя буйная головушка, —
Пила она, братци, — ох і погуляла...Нудно Сіркові від такої пісні, і він згадує свої пісні, свої думи... А тройка піднімається все вище і вище... От вони вже вибились на самий шпиль, під самі хмари...
Коли дивиться Сірко — управоруч від дороги стоїть кам'яний стовп.
— Звідси починається Сибір-матушка, — сказав ярижка, показуючи на той стовп.
— А до Тобольська далеко ще? — спитав Сірко.
— Ну, тут уже руку подати, — верст сімсот-вісімсот, не більше.
.............................................................................................................................................................................................
А тими часами, поки Сірка везли до Тобольська, на правобережній Україні закрутилась і розгулялась така завірюха, що Москва разом схаменулась і тяжко задумалась над своєю помилкою; тепер вона побачила, що, заславши Сірка у неволю, вона сама себе приборкала — підрізала крила... Тут тільки Москва догадалась, яку силу вона загубила і що таке був для неї Сірко... То-то, не треба було б слухати гидоти!..
А мабуть, як то кажуть, "щось велике в лісі здохло" коли сама Москва так заметушилась і згадала про Сірка.
Та хіба ж і не "велике"!
Султан турецький Мугамед IV вийшов на правобережну Україну з страшенними силами і грозився добути Київ. Він уже добув славний город Кам'янець, церкви його повернув у мечеті, всі церковні дзвони велів перелляти в гармати, образи із церков повикидати і святими іконами вибрукувати улиці. Із склепів же церковних звелів виволокти гроби значних городян і повикидати їх за город на смітники. І се ще не все: вісімсот хлоп'ят невеличких взяв собі у яничари, а молоденьких панночок у свої гареми та в гареми своїх візирів і пашів...
Страх і трепет обгорнув і Україну, і Польщу, бо і Дорошенко пристав з своїми козаками до султана. Кримська орда з ханом своїм Селім-Гіреєм носилась по Україні як зла хуртовина. Усе никло перед грізним падишахом і його санджаками...
Зловісна луна тієї хуртовини лунала вже попід самою Москвою...
Що станеться з Києвом, як і там із святих церков пороблять прокляті мечеті, церковні дзвони переллють в турецькі гармати, мощі печерських угодників повикидають на смітники, а святими образами вибрукують улиці!
Ніколи ще Москва, як і світ став, ні у кого не прохала підмоги. А тепер її бояри, боярські діти, стольники й окольничі гінцями полетіли з царськими грамотами — у перву голову до німецького цісаря, до римського папи, до курфюрстів саксонського й бранденбурзького, у Венецію, Францію, у іспанську землю, в землю англицьку, в Голяндію, Швецію і Данію... Отаке закурило!
Сам цар збирався у похід проти злої хуртовини, і вже велено було будувати "государів двір" у Путивлі...
І тут-то згадали про Сірка... У Москву прибіг посланець короля польського Христофор Ковалевський і між іншими річами говорив цареві:
— Тепер Дорошенко писав білогородській орді і кримським татарам, щоби вони йшли до нього без страху, тому що він того Сірка позбувся і від нього вже їм перешкоди не буде...
Де вже бо! Яка там перешкода із Тобольська!
Посланець просив словом короля відпустити Сірка під Білу Церкву.
А тут і його "дітки", запорожці, оставались без свого "батька", як без голови і без рук. Вони писали до боярина Артемона Сергійовича Матвєєва:
"Добродієві нашому милостивому, чесному опікунові нашої Малоросії і нас, війська запорозького, і давцеві всякого добра, посилаємо наш низький поклін і покірно просимо: змилуйся, як батько над дітьми, щоби за твоєю милостивою помочию нам прислали калмики і чайки, і засоби збіжжя, і щоби нам відпустили нашого доброго польного вождя і управителя, для бусурман страшного воїна, Івана Сірка, тому що в нас другого такого польного воїна і гонителя бусурман нема. Почувши, що у запорозькім війську нема Івана Сірка, страшного Кримові борця і щасливого побідника, котрий все їх побивав і християн з неволі визволяв, Бусурмани радуються і загадують на нас напасти".
І що ж Москва із тим Сірком? Що тут було робити? Сама пошила його у злодії, а тепер, знехотя, треба було повернути його у спасену душу.
Привезли його із Тобольська у Москву, заставили заприсягтись, що він служитиме вірно, і цар сказав йому:
— Даю тобі волю, бо вступився за тобою наш вірний підданий гетьман Іван Самойлович. Царське слово не можна зломити... Писав я. і запорожцям, що дам тобі волю, і даю.
Як блискавка по небу, пронеслась звістка по Польщі і Україні, по Криму й Туреччині, що "урус-шайтан" вийшов із московської неволі. Громом упала та звістка на голови ворогів України. По усіх мечетях Туреччини і Криму мулли читали султанський фірман, молитву на погибель "урус-шайтана".
Та не поміг і фірман, не помогла і молитва. Сірко знов носився з запорожцями як степова пожежа. Він взяв Очаків, Аслангород, плюндрував Крим, пускав на вітер татарські аули...
Тоді султан положив собі на серці зрівняти запорозьке кубло, прокляту Січ, з землею, спалити її дочиста і попіл розвіяти по вітру...
XIV
Восени Іб74-го року султан Мухамед IV посадовив на галери п'ятнадцять тисяч яничар і Чорним морем з Капудан-пашою і другими пашами та мурзами послав їх у Крим до хана Селім-Гірея І з приказом: піднявши всю кримську орду в сорок тисяч коней, укупі з яничарами, як тільки замерзне Дніпро з притоками, затонами і заводями, тихо, несподівано, нічною добою і доконче у велике свято, саме на Різдво, на другу або на третю ніч сараною налетіти на прокляте запорозьке кодло" вирізати до ноги усе те гадюче царство, зрівняти з землею їх вали й окопи, попалити й пустити на вітер їх курені, а самого "урус-шайтана" Сірка живцем у тяжких кайданах приставити у Стамбул на ясні очі падишаха.
За три тижні до Різдва стала зима, та така сувора, що аж земля від морозу тріскала, а Дніпро і всі його притоки й затони закувало льодом, мов залізом, і присипало снігом.
Настало Різдво.