Надійшла весна, але вона не тішила пекаря. Йому ще тужніше ставало від того, що молоде сонечко радісно діставалося через фіранки до кімнати: скоро над містом закурличать журавлі.
Вночі проти свята Сорока святих, коли треба було випікати жайворонків, він відчинив вікно, ліг і вперше, відтоді як зникла дівчина, твердо заснув. Уві сні, мов наяву, вона з'явилася до нього. Дівчина йшла по сонячному промінні, що прослалося понад вулицею до його вікна. Внизу бігали авта, квапилися люди, стояв гамір. Пекар злякався, аби дівчина не впала на бруківку. Легка і зґрабна, вона увійшла до нього і, усміхаючись, промовила: "Мій сумний пекарю! Не зітхай і не лінуйся. Спечи краще жайворонків. Вони такі чудові у тебе".
Молодий пекар прокинувся і, здивований, озирнувся по кімнаті. Поруч нікого не було. Світив місяць, його холодне проміння лилося просто на підлогу. Пекар зачинив вікно. До ранку було далеко, але він усе-таки зійшов до пекарні. "Ще раз, останній раз спечу пташок", — вирішив. Трудився до сходу сонця, кілька разів починав заново: жайворонки мусять бути як живі! Врешті сорок пташок, підрум'янені, з маковими очима, розплесканими хвостиками і крильцями, лежали готові. Усі вдалися, але одна була зовсім як справжня. Взяв її на долоню молодий пекар, простягнув руку крізь відчинене вікно.
— Боже, якщо на світі є кохання, — промовив він, — то ти, пташко, полетиш!
Злітай, пташко, злітай, нам вирій вертай і весну-розмай!
Пекареві стало радісно на душі. Його мрія про летючого жайворонка збулася. Та на цьому наша весняна казочка не закінчується. Другого дня зранку до крамнички "Паляниця" увійшла дівчина-пластунка. У долоні вона обережно тримала жайворонка з тіста.
— Мене знайшла ваша пташка, — сказала дівчина молодому пекареві, — хоч я мешкаю в іншій дільниці міста. Дякую вам за чудовий подарунок.
Якщо ітимеш, читачу, по Пекарській, то обов'язково вступи до "Паляниці", і не тільки тому, що там — пахучий хліб і чудове печиво. Там за лядою дуже часто стоїть вродлива дівчина. Лишень не заходь у суботу чи неділю, бо вона разом із своїм чоловіком, молодим пекарем, у ті дні мандрує у гори.
* * *
Чарівна ручка
— Чи є живі поети? — запитала третьокласниця Мартуся у своєї вчительки, коли та розповіла у класі про поетів, які колись були в Україні: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь.
— Напевно є, — усміхнулася вчителька, — навіть у Львові.
— Я здавна мрію побачити живого поета, — сказала Мартуся.
— Чи міг би живий поет прийти на наше запрошення до школи?
— Гаразд, я попробую знайти живого поета або, як треба казати, нашого сучасника, — відповіла вчителька. Вона зателефонувала до Спілки письменників, але, на жаль, у Львові зі знаних поетів на той час не було нікого. Один перебував в Америці на засіданні Організації Об'єднаних Націй, інший відпочивав у письменницькому санаторії на морі, ще інший у Будинку письменників в Ірпені, коло Києва, ще хтось лікувався в лікарні для партійного начальства. І тоді вчителька пригадала поета Ігоря Гулея, якого колись вчила. Але той не належав до письменницької спілки, бо не хотів писати віршів про комуністичну партію. То ж його не друкували, навіть іноді лаяли, що він не радянський патріот, а напевно український націоналіст.
Ігор Гулей був ще молодий, його рідко запрошували на виступи. Хіба часом у гості, де збиралися гарні люди, які не боялися зустрітися з поетом, що потрапив у немилість влади. Через знайомих вчителька розшукала поета. Він не надто відмовлявся від зустрічі, хоча, правда, не знав, про що має бесідувати з малими школярами. Але урок пройшов несогірше. Спочатку, трохи ніяковіючи, поет сказав, що ніколи не писав для дітей. А позаяк їх учителька була колись і його улюбленим педагогом, то згадав веселі історійки про себе і свій клас. Ще й прочитав трохи незрозумілих віршів про природу і мистецтво, навіть їх пояснив. Мартуся була трохи розчарована: поет вочевидь був замолодий. У читанках поетів малювали старими і поважними. Невже вони колись теж були такі самі, як усі діти? Щось тут не так. І вона піднесла руку і запитала:
— А коли ви дізналися, що ви поет?
— Коли вже закінчував університет, — відповів Ігор Гулей і, жартуючи, додав, — тоді хтось мені вірші нашіптував до вуха. Казали давні поети, що то муза.
— А невже до того часу, в дитинстві, ви не знали, що ви поет? — не вгавала дівчинка. — Невже тоді ніхто не шептав до вуха?
— На жаль, хіба ангел-хоронитель, аби я не робив збитки, — усміхнувся поет.
— Чому ви нічого не пишете для дітей? — не давала спокою Мартуся.
— Видно, я поганий поет: не все вмію писати. А для дітей писати найважче, бо треба бути весь час самому дитиною і не старітися.
— Напишіть книжечку для дітей. Про те, як вчилися у нашої вчительки. Я дуже хочу, щоб таку книжечку мені підписав живий поет, — попросила дівчинка.
— Спробую, — пообіцяв Ігор Гулей. — Від сьогодні буду думати про таку книжечку.
— Чи можу я вам подарувати ручку, щоб ви нею написали книжечку? — запитала Мартуся, коли учні вже повибігали на перерву.
— Звичайно, — погодився поет. Він був зворушений увагою дівчинки. — Тією ручкою обов'язково щось напишу для дітей.
На ручку із золотим пером грошей, зекономлених на морозиві, Мартусі не вистачило. Але купила вона дуже гарну, здається, закордонну, кулькову ручку у вишневому футлярчику. Дівчинка підійшла до вчительки, аби передати ручку поетові. Вчителька враз посумніла.
— Знаєш, Мартусю, — сказала вона, — тільки не говори нікому, що Ігор Гулей був у нас у класі. Можемо мати неприємність. Його заарештували за вірші про Україну і вже засудили на дев'ять років ув'язнення. Ручку твою я постараюся передати через батьків поета. Може, вони якось перешлють до в'язниці.
Одного разу Ігор Гулей знайшов ручку у бандерольці, що їх мав право отримувати аж дві на рік. А згодом із листа з дому довідався, що то — обіцяний подарунок від малої Мартусі, яка просила написати дитячу книжку. Він пригадав зустріч у школі й допитливу дівчинку.
В'язничний табір був обнесений високими колючими огорожами. Біля бараку, де мешкали в'язні, був невеличкий городчик, і там старші люди плекали квіти, що нагадували їм про дім, про рідний край. Табірні наглядачі дивилися на такі розваги в'язнів крізь пальці, бо самі часто потребували гарних букетів. Поза табором квітів ніхто не вирощував. Добре, що не картоплю садять, думали наглядачі.
Молодий поет милувався різноквіттям, бо серед сірих мурів, сірих парканів, сірого одягу та й сірих стомлених облич воно було радісним барвистим острівцем. — Що ж мені написати для Мартусі? — журився він. — Тут так сіро і сумно. Хіба описати наші квіти? Але ж вона має їх доволі там, у себе... Не можу нічого придумати...
Не раз сідав він до столу, щоб почати писати будь-що, аби лиш зачепитися за перше речення. Одначе і воно не вдавалося. Писалося різне, а от для Мартусі — нічогісінько. Якось закінчилася паста в ручці і він витяг зі своїх маленьких скарбів у шуфлядці Мартусину ручку. Поет саме писав якусь заяву, але дивно — новою ручкою та заява не хотіла компонуватися. А натомість страшенно закортіло писати про Дівчинку, яка милується городцем. Дівчинка зовсім-зовсім скидалася на Мартусю. Тримаючи ручку, він виразно чув її голос — вона ніби диктувала, як муза чи ангел-хоронитель. Не вчувся, як з'явилася казочка про півонію. Хотів ще написати про ромашку, але не можна було порушувати табірного режиму — мусив іти спати.
За кілька вечорів, після праці на табірному заводі, він написав подарованою ручкою десять казочок, що їх начебто розповіла Дівчинка про квіти або які мовби квіти самі про себе розповіли Дівчинці.,
Але досить було взяти іншу ручку (Ігор Гулей навіть спеціально спробував це робити), як писання обривалося: більше одного речення він не міг вимучити про квіти. Зате гарно тоді писалися заяви.
Минуло чимало літ. Поет вийшов на волю. Згодом змінилися часи — і в незалежній Україні він міг видрукувати кілька своїх книжок: і для дорослих, і для дітей.
На одному з літературних вечорів до поета підійшла молода жінка і, простягнувши книжечку "Про Дівчинку і Квіти", сказали:
— Пане Ігоре, двадцять років тому ви пообіцяли на моє прохання написати книжечку для дітей і дати мені автограф. Отож, будь ласка. Поет уважно подивився на молоду даму і написав:
"Милій маленькій Мартусі з третього класу з подякою за чарівне перо. — Живий поет І.Г."
Пані Марта зауважила, що поет підписував книжечку кульковою ручкою, яку вона колись подарувала.
* * *
Казкар і син
Наше місто не надто велике, але й не мале, якраз таке, щоб у ньому міг творити відомий казкар. Бо як тільки-но появляється нова казка пана Нестора, її тут же публікують усі три щоденні газети і дитячий журнал "Фуркальце". Тут же казка звучить на нашому радіо і телебаченні. Школи записуються на чергу, щоб запросити пана Нестора на зустріч із дітьми. Кожного року письменник готує для видавництва нову збірку казок — їх буває у книжці обов'язково дванадцять: одна казка на місяць. Завжди навесні чудово ілюстрована книжка виходить із друку і розходиться по всій країні. А 7 травня місто влаштовує фестиваль або, як тепер кажуть, презентацію цієї книжки. Це відбувається в чудовому театрі. А перед ним, на майдані, за десятками столиками під парасольками діти частуються безкоштовно різнобарвними кульками морозива від пана Кашинського. У самому театрі на початку презентації одну казочку зачитує сам пан Нестор, а тоді вже актори і дитячий театрик "Цвіркунець" інсценізують інші.