Швиденько викінчив велику піч, у якій мав їх випалювати, розклав огонь та й усадив туди велику миску, повну горшків і глечиків. Вогонь палахкотів щораз більше, й піч почала червоніти. Отак перечекав Микола до вечора, як вогонь почав погасати, а піч холонути. Цікавий глянути на наслідки своєї роботи, вийняв іще гарячого горшка, дивиться, — а на ньому ні сліду склиці. Витягнув другого, третього — те ж саме: горшки не були полив'яні.
"Погано, не будеш світити, козаче, в своїй хаті!" — думає Микола, витягаючи останню миску з печі, коли дивиться, а вона блищить гладенькою склицею.
"Еге! Оце тобі! — аж скрикнув здивований майстер. — Та чому інші горшки не засклилися?.."
Нарешті нагадав собі, що на дні миски зосталося було трохи солі. "Ось воно іцо! — міркував Микола. — Я, далебі, не знав, що горшки треба солити. Не придивився добре на Вкраїні, як їх випалюють", А що було вже пізно, відклав випалювання нових, полив'яних, горшків до другого дня.
Як тільки почало сіріти, знову затопив у печі.
"Та треба тепер мудрувати, — думає Микола, ставлячи до печі одного горшка з сіллю, — у другого не насипемо солі, а обіллємо солоною водою, може, краще засклиться".
Як думав, так і зробив. Та не судилося Миколі побачити того дня полив'яного посуду, бо трапилась йому незабаром страшна Пригода.
У обід вертав Микола, як звичайно, з полювання. Ішов уздовж берега повз високу круту скелю. І вже був недалечко своєї печери, коли бачить — нора в скелі, а біля неї якісь звірятка граються, схожі на котів. Як тільки почули, що хтось іде, мерщій сховалися в норі.
Микола зупинився й хотів розглянути звіряток краще. Та раптом, сам не знаючи чому, оглянувся і зблід: просто до нього котячою ходою наближався великий, плямистий, мов тигр, хижак.
Припадаючи до землі й уткнувшись у траву головою, незнаний звір пас палаючими очима Миколу, потім, проповзши кілька ступнів, стрибнув із зловісним риком.
Острах узяв козака, хоча небоязкий він був і не раз сам на сам у пущах зустрічався з туром, ведмедем чи диком. Але ж мав тоді при собі інакшу зброю! Та нікуди було діватися.
"Боже, рятуй козака!" — шепнув і спрямував спис на звіра.
Хижак уже готувавсь до останнього стрибка.
"Аби тільки вістря не зламалося!" — промайнула думка.
Звір кинувся на запорожця, але той несподівано подався всім тілом наперед і, мов вилами снопа беручи з воза, проткнув його в повітрі списом. Обоє впали на землю. Та Микола не випускав із рук списа, все глибше заганяючи його в тіло хижака. І вже відчув наш козак, що звір конає, коли раптом спис переламався надвоє й хижак затопив йому в тіло страшні пазурі...
Миколі потемніло в очах... Одначе за хвилю опам'ятався. Звір не ворушився; це були його останні корчі. Микола встав. Відчував слабість у цілому тілі. З пораненого плеча струмком стікала кров.
"Ні, — блиснула думка, — треба хутчій забиратися звідси. Це лігво хижаків: може надійти самиця".
І тільки він оце подумав, як відчув, що хтось його пасе ззаду очима. Повернувся і затремтів: у десяти ступнях такий самий хижак люто рвав пазурами землю, а очі йому горіли зловісним вогнем.
"Смерть!" — прочитав у них Микола.
Розумів даремність опору, бо був тепер майже безборонний, але хотів лише недаремно віддати життя. Стиснув у руках сокиру.
Хижак стрибнув. Два тіла сплелися в страшних обіймах. Кілька разів піднімав Микола кам'яну сокиру й, мов молотом, гупав хижака, але за кожним разом усе слабше й слабше... Нарешті відчув, як відмовляють йому руки, і в страшних обіймах тварюки він безвладно впав на землю...
Сонце вже стояло на вечірнім прузі, коли Микола опам'ятався. Не розумів спочатку, що з ним і де він. Відчував тільки, що якийсь тягар лежить на ньому й не дає дихати.
Розплющив очі й побачив, що на нього всією масою навалився хижак: він був неживий.
Микола згадав усе. Напружуючись з останніх сил, почав видобуватися з-під звіра. Але був настільки немічний, що витратив на це майже півгодини й ледве не зомлів.
Видобувшись з-під звіра, почав себе Микола оглядати. Був увесь закривавлений і вкритий ранами; з жупана лишилося саме рам'я. Спрага пекла уста. Побачив свою безпомічність, і відчай огорнув нещасного.
"Як же я додому доберуся?" — прошепотів безпорадно. Кілька хвилин лежав нерухомо. Потім з неймовірними зусиллями поповз до струмочка. На щастя, струмок був недалеко; але поки туди доповз, минула, як йому здавалося, ціла вічність. Жадібно припав до води. Це додало пораненому сили: сів і почав обмивати рани.
Крім покусаного лівого плеча, мав пожерту майже до кості ліву руку й сліди страшних пазурів на грудях та на обох ногах.
Розумів, що на Січі, де зналися на вигоюванні поранених, ці рани не вважали б за тяжкі. Але ж тут, на відлюдному острові, де нікому й нічим було їх перев'язати, де нікому було коло пораненого не тільки ходити, ба навіть додому перенести — могли вони стати смертельними.
"Чи ж вистачить мені сил добратися додому? Чи не зомлію я, закривавлений, повзучи до печери й не потраплю в такому стані хижакам до лап?" — отакі думки промайнули в Миколиній голові.
"Ні, — вирішив він, трохи поміркувавши, — спочатку треба якось перев'язати рани, бо хоч кров і не біжить сильно, поки спокійно лежу, але ж можна по дорозі спливти кров'ю".
І він почав розглядатися, чим би його перев'язати рани. Незабаром побачив недалеко дуже довге листя якоїсь волокнистої рослини. Нарвав цього листя і почав вдруге промивати рани, опісля їх перев'язуючи. Коли скінчив, відчув таку втому, що мусів одпочити. А віддпочивши й напившись води, перехрестився й поповз до печери.
Хто міг би описати ті муки, які перетерпів дорогою бідолашний козак!
Кілька разів він зомлівав, кілька разів почував себе таким немічним, що не міг поворухнутися й з відчаєм у серці думав, що надходить смерть. Проте через деякий час страшенним зусиллям волі він опанував себе й знову повз і повз, лишаючи позаду кривавий слід!
І хто зна, чи добрався б Микола до своєї печери, якби не повз берегом струмочка, звідки міг час від часу напитися води.
І вже давно на небі мерехтіли зорі, як напівживий опинився він навпроти печери, проліз на подвір'я й упав на траву непритомний.
Невідомо, скільки часу лежав отак Микола. Але коли він прокинувся, була вже глупа ніч. Чув, як горять йому рани, як страшна знемога охопила руки й ноги. В голові був шум, а перед очима мигтіли якісь вогники, чорні та золотаві смужки.
"Що ж станеться зі мною? — промайнула думка. — Навкруги немає живої душі, щоб мені помогла. Здається, доведеться мені таки загинути на цім відлюднім острові".
Почав важко дихати, ноги затремтіли, потемніло в очах: він знову зомлів. "А хто ж принесе мені води? Хто їсти дасть? Невже зі спраги та голоду доведеться вмирати?" — наче крізь сон, шепотів Микола, знову ам'ятавшись.
І xotía відчував, як охляло все тіло, але, знаючи, що від цього тепер залежить життя і смерть, поповз до струмка й приніс води. Потім поклав коло себе кілька печених картоплин, кілька цитрин і повалився, знеможений, на сіно.
Микола забився в пропасниці. По тілу, хоча з головою вкрився лам'ячими шкурами, пробігали дрижаки, губи зашкарубли. Так пролежав він якийсь час. Поволі руки й ноги почали огріватись, і Микола відчув, як кров напливає до голови й розбігається, розпалена, по цілому тілі. Чув, як молотом б'ється серце, як вогонь палить груди. В очах почало темніти. Йому вважалося, ніби повзуть гадюки й стрибають страшні тигри, десь далеко пливе чайка, на печі на маленьких ніжках підскакують горшки й підходять щораз ближче до нього. А потім почало все зникати: тихо й темно стало навколо, хтось прийшов до печери й прикрив його червоною китайкою, а вона, мов огонь, спочатку запалахкотіла в темряві, а потім поволі пригасла. З жахом зірвався Микола, розплющив очі — нікого немає: тільки вогонь у печі дотлів.
"Ох, лишенько! — скрикнув. — А що буде, як він погасне?!"
Останніми силами приповз на руках до вогню, підкинув сушняку й едбе-ледве доволікся назад до постелі. Темна ніч сповила йому очі.
Це була найстрашніша ніч, що коли-небудь довелося Миколі пережити. Мороз і жар навперемін охоплювали його тіло. Голова була важка, як каменюка, й здавалось йому, що шаблюкою хтось товче по ній раз у раз.
А як почало світати, стало нашому козакові неначе трохи легше, й хоча важка ще була голова, та перед очима не бігали вже смужки. Вогонь ледве тлів, та виснажений Микола не міг уже навіть підвестися, щоб підкласти сушняку.
"Що ж я тепер робитиму без вогню?" — шепотів бідолаха, дивлячись, як щораз більше й більше погасає в печі. Друга ніч минула, як попередня. Вогонь погас зовсім; вода в лушпинні почала псуватися; пропасниця знову трясла Миколу; спрага палила йому уста. Щоб підвестися хоч трохи, не було тепер і мови: навіть повернутися на другий бік не мав уже сили.
"Останню, мабуть, кахтизму дочитую!" — подумав бідолашний Микола.
А тим часом віддих його ставав все тяжчим та повільнішим. Перед очима слабого промайнуло колишнє життя. Він бачив себе малим хлопчиною-бурсаком у Києві й козаком на Січі, бачив себе в походах і на галері, бачив, як наяву, батька й неньку та Славне Товариство Запорозьке.
"Треба попрощатися з ними хоч думками, — . вирішив він і промовив: — Прощайте, мої дорогі, вже більше мені вас не бачити! А ти, нене Вкраїно, прости невольний гріх козака, що не на полі слави гине, а на м'якому ложі. Прийми, Боже, мою грішну душу — й не суди її тяжко!"
Легше стало козакові на серці. Усміхаючись, бачив, як біла, ніжна намітка, немов рука материнська, пестливо обгорта йому все тіло; як повільно, але без жодного болю зупиняється віддих; як німіють-завмирають всі відчуття. Останнім враженням слабого був цвіт яблуні; сліпучий, запашний, радісно-рожевий. З усмішкою щастя він утратив свідомість...
Глава сьома. Будування човна
Видужання. Знову без
огню. Масло. Розклад
денної праці. Гніздо
папуги
Довго-довго лежав Микола без пам'яті.
Нарешті — видно, Бог зглянувся над козаком, — почав дихати все глибше й глибше. Ворухнувся раз, другий, розплющив очі й повів ними навкруги.