Кілька медиків неприховано зраділи, а інші, з такими квадратовими валізами, дуже схожими на переносні холодильники, — навпаки, мало не виматюкалися, глянули на годинники, плюнули й подались геть.
— Ну, ти дав! — сміялися ті, що лишилися.
— Я? Дав? — поволі приходив я до тями.
— А хто ж? — повільно зазирав мені в зіниці сивий медик, досконало сивий, як і халат на ньому. — Людина в комі по закону може лежати на апаратах місяць.
— А далі що?
— А далі апарати відмикають.
— Вимикають? Чому? — озираюся боксом.
— Бо мозкова речовина в пацієнта перероджується, от чому. І "зондеркоманда", — кивнув він на двері, які зачинилися за гуртом невдоволених людей, — ріже красавця на запчастини. На тебе, блін, вже черга стояла.
— На мене? — я намагався не втратити свідомість.
— На тебе, красавець, ти ж класний, нирки, печінка. А очі, які в тебе гарні очі, — сміявся старий. — Да, красавець, розпатрали б тебе.
— За що? — не міг повірити я.
— Щоб не сцяв у метро. Чесні ж люди сцють біля нього, — зігнав він посмішку.
Всі дивились на мене уважно, що поволі обличчя їхні серйознішали.
— Місяць? — намагався рахувати я. — Який місяць?
— Місяць тому ти попісяв на фазу, — мацяв мені пульса сивоголовий. Якби я був поетом, порівняв би його зі святим Петром. — Тебе шваркнуло, і от ти тут, ми тебе оживляли. А ти, це, не оживлявся.
"Навіщо їм брехати? — думав я. — Вигадувати про цілий місяць?" І так напружився, що почала повертатися стоп-картинка: застиглий рій бризок і блискавок навколо.
Про всяк випадок я злякався і прогнав їх, неначе мух, з очей.
— Да, а кажуть, що коматозні нічого не тямлять. А цей, фокуснік, ну-ну... як наче відчув, що його будуть одключать, — хитала головою бальзаківська жіночка, швидко записуючи щось у стоса документів. — Го-го. Ще би п'ять хвилин, і тю-тю...
Сесію я здавав на відмінно. І хоча був як у ваті, це мені не заважало. Навпаки, завдяки їй я вчив один-однісінький квиток і спокійно витягав саме його. Поділитися такою радістю я не міг, бо всі на мене, реанімованого, й так позирали перелякано. Єдино, на чому я мало не проколовся — точно вгадував, хто з друзів яку оцінку отримає.
— Шаман! — лютилася староста Танька, несподівано схопивши трояка з історії філософії. А це була єдина в нас особа, яка виступала, що нам на курсі бракує саме теоретичних знань. — Знав і не попередив?
— Я ж попередив. Я ж казав, що трояк буде, — намагався не сміятися, бо кілька навколо не стрималися, адже до старост специфічне ставлення: їх люблять, але заздрять за посаду.
— Ну, як ти такий шаман, то на скільки я перездам?
— Теж на трояка, — одразу, не подумавши, ляпнув я.
І не помилився.
Відтоді життя моє змінилось — вже на підході до інституту стояла купка студентів, кожен притискав до серця хабаря, наче надію на відмінну оцінку. А я їм роздавав свої, і, чесно кажу, робив це незалежно від розмірів "гонорару". Просто всі вони, як і земля під ногами, як і дерева, споруди інституту, всі стали для мене рідними, я б навіть сказав, моїми; так само, як і я відчував себе їхнім. Лише я посилював це. І мені все ставало ясно: без зусилля називав кожному оцінку, так само байдуже кидав до рюкзака подарунки. І, не побоюся зізнатись, щиро шкодував про швидкий кінець сесії, а з нею й несподіваних прибутків.
— Скотина, — гарні очі Таньки несподівано блиснули люттю. Очі старости! — Ось. — Тицьнула вона мені заліковку.
— Що? — зробив я найневинніші, як про шамана, очі.
— Перездала, — налягаючи на приголосні, промовила вона.
Я розгорнув і побачив трояка.
— Ну?
— Ти знав, ти знав, і не сказав?
— Я й сказав, — одводив я провину. Слава Богу, поруч кілька колег підтвердили.
Правда, остерігався гніву не старостихи, а Петра, її бойфренда. Здоровенний і веселий парубок, він міг легко й весело зіпсувати здоров'я.
— Таню, — тихенько почав я, — Таню, Таню, це не я ставив тобі оцінку, ясно? Не я.
До неї повільно дійшло, однак додало люті:
— Щоб тебе ще раз током вдарило!
Рвонула з рук заліковку, повернулась і пішла. Я дивився в її гарну спину, і поволі доходила правда.
... Спалах іскор і бризок! — лише стоп-кадр, який зафіксувався, й більш нічого.
А що за тим кадром, який розтягнувся на місяць?
Єдине, що тут тішило: я передбачив, що бойфренд Петро вже ніколи мене не зачепить, це вже я наперед знав.
Весілля вони готували одразу після сесії, щоби друзі не роз'їхались, і, правду сказати, йти туди не хотілось. Чому? Просто не хотілося і квит, от в лом було. Я ще не знав, і навіть коли Танька подзвонила і сказала, налягаючи на інтонації, властиві старостихам:
— Ти ж прийдеш?
Неначе на семінар з філософії.
Родичі в Петра виявились занадто багатими. Й з інтервалом у п'ятнадцять хвилин, зупиняючи музику, дарували на великих тацях чималі грошові конверти, а тамада, ретельно зазираючи в список, проголошував прізвище й цифру.
Наші кавеенщики хильнули добряче, тому подалися в підсобку, швиденько нарізали газет, обклавши двома доларовими купюрами, й обклеїли акцизними стрічками од шампанського. І цей, завтовшки з цеглину, пакунок винесли під фанфари молодятам:
— А однокурсники, — оголосив тамада, — вручають молодятам на довге й щасливе життя од усього курсу. — Тут він спітнів і двічі перевів очі від папірця свого до товстенної пачки "грошей". — Дарують... двісті тисяч доларів.
Все втихло. Особливо найбагатші родичі. Навіть музиканти —так і не брязнули в інструменти.
Таня й Петро, зніяковівши, озирали родичів, потім тацю з купюрами, які не лізли б до жодного конверта, як до жодного глузду; потім однокурсників. Ті, як належить кавеенщикам, суворо й урочисто заціпили лиця. Обнесли столи, щоби кожен сахнувся вперше в житті од такої купи грошей.
— А чого? — шарудів папірцем тамада, шукаючи слів, яких там не було. — Нові часи настали. — Піт і літери з прізвищами потрібних людей застилали йому очі. — Нові часи й нові порядки, й нові подарунки. Нехай же молодята на ці гроші куплять собі нову квартиру й щасливо...
Вир аплодисментів заглушив його, зрушивши закуски до рота, оркестр полегшено врізав, все покотилось далі.
Я ще міг дременути, однак не піддався передчуттям, бо не окреслив їх, так би мовити. Міг чкурнути й перед танцями, але не зробив цього.
Прокляття могло відступитись? Де там — наречена жбурнула через плече черевика, і як наші дівчата не кинулись ловити, він влучив просто мені в лоба. Весілля покотилося зо сміху, певно, пика в мене була геть дурніша, аніж личило в кавеені.
І перший же танок нареченої вхопив мене, огортаючи спалахами весільної фати:
— Ти, зараза, — шепотіла Танька, — ти скажеш мені.
— Що скажу? — не розумів я, але ватне відчуття вже огортало.
— От що нас з Петром чекає?
— Чекає? — намагався я вивільнитися з коматозного стану.
— Що нас чекає в майбутньому, ну, як ми жити будем, і ти скажеш, зараза, ну?
П'яні наречені мають ту особливість, що пальці в них, навіть тримаючи фату, дуже цупкі, весільний манікюр втинався мені в плечі, вальс обертав усе навколо, однак голова паморочилася не од цього.
"Ну навіщо я посцяв на рейки?" — мало вголос не зірвалося в мене, тому що поза серпанком фати я виразно побачив геть іншу тканину.
— Не знаю, — прагнув прошепотіти я.
Однак пальці впивалися дужче:
— Ти знаєш, ти знаєш, зараза, — наполягала вона.
— Ні, ні, — клявся я. Це було однаково, як роздерти акцизні стрічки, розпечатати гроші й показати їй, щасливій, лиш купу нарізаних газетних статейок, які, щільно стиснуті, розпорошені, а однаково розсипалися на цілком певний пас'янс. — Ні, ні, —каявся я, —не скажу, не знаю.
Навіть після того я міг би дременуть. Ну, скажімо, пославшись на шлунок. Та й, зрештою, їм не до мене було, бо сесія, знесиливши їх, дуже легко піддавала алкоголеві.
— Так скажеш? — наштовхнувся я спиною на Петра.
Позаяк він вже години зо три був не бойфрендом, голос його бринів наказово. А рука владно лягла мені на інше плече. Танька очима додавала йому рішучості, і я злякався.
— Ну? — вимагала вона компенсації за ту злощасну трійку з філософії.
Коматозний стан підступився впритул, пас'янси з газетних вирізок пхалися в очі, і я, щоб не впасти, прошепотів:
— Бачу тебе, бачу на столі, — тицьнув я пальцем Петра.
— Якому ще, блін, столі? — весело насторожився він.
— Такому, великому, там тебе, накритого тканиною, білою.
Видав я все, що міг.
Він так непідробно реготнув, що врятував мене од непритомності. Але не Таньку:
— Коли? — встигла вчепитися вона.
— Через тиждень, — видихнув швидше я, аби звільнитись од вати, тканини, манікюру, серпанку, весілля. — Я благаю тебе, переходь вулицю обережно, — намагався одбрехатись.
Бо, певно, сам не розумів, які це столи, на яких накривають тканиною, доки не почув, що через тиждень Петро, вискочивши в кіоск, підлетів під авто п'яного джипа — той несподівано з місця газонув заднім ходом, сука.
Танька божеволіла. Доки не пригадала. Я ледве одбився од неї, однак вона стала розумнішою, знайшла арматурину і, загорнувши її в газету, сховалася під сходами. Хто б їй підказав, що я знав про її мету? Коли вона кинулась, ухилився, залізяка, ляснувши об сходи, одсушила їй руки.
— Уб'ю! — верещала вона. — Уб'ю суку!
Що вона могла ще казать? "Сука", "сучара", "падло"... чого ніяк не розуміли сусіди, одтягуючи її.
— Падло! Це ти, ти! Ух! Знав!
Тепер вже розумію, що таки знав. Вата розступилася, і я збагнув, що моє нове уміння — не фокуси, чи, скажімо, збіг обставин, чи там якісь угадування. Чи...
Жити далі, жити з цього, й непогано, а казати всім, що все почалося з того, як тебе вдарила блискавка.
— Де?
— В Стоунхенджі (на Говерлі... біля Тадж-Махалу... )
Скільки людей робили це в метро на кабель? Став хто пророком?
Невідомо, одне лиш я дізнався напевне: спосіб подачі струму в метрополітені змінили на інший, геть безпечний.
Кролі поїдять
Засмальцьований світанок поволі всотувався в Тоньку, доки вона не прокинулася і побачила себе на тому ставку з тою ж вудкою, порожньою, як і уві сні.
Хоч би плотвина наклюнулась, міркувала дівчина, бо кролів рано різати, вони ще не доросли.