На Галичині якісь підозрілі місіонери розповсюджують книгу "Бандеромания — главный враг Росии". Але опору цьому немає. Та найстрашніше для нас те, що в Україні немає того відродження культури та мови, про яке мріялося. Нам прикро за українську владу, яка не звертає на це увагу, боїться підняти голос за те, аби зліквідувати дикий перекіс в етнокультурних умовах двох діаспор — російської й української", — говорить Стефан Григорович...
Усі мої співрозмовники спочатку зітхали, потім морщили лоби, ніби намагаючись розв'язати важкий ребус, і лише потім із болем починали говорити. Перспектив українського руху в Росії ніхто не бачить. Його методично знищують, як п'яту колону. "Нині нас "пресують" усі фіскальні органи, вчора податкова поліція перевіряла юридичну адресу: чи є така організація. За рішенням Мін'юсту діяльність ОУР і Федеральної автономії призупинена на той час, поки ми не виправимо недоліки у паперах. Ми їх усунули, але знайшли масу нових", — повідомив В. Семененко. "Пресувати" почали з весни 2009 року після заяви ОУР, в якій вона дала оцінку сумнозвісному листу президента Росії Медведєва українському главі держави. На думку В. Семененка, все йде до того, що Мін'юст може звернутися з позовом до суду про ліквідацію українських організацій. "Якщо це станеться, про цей процес дізнається весь світ", — говорив Валерій Фокович.
Здаватися українці не збираються. Щовесни відбувається фестиваль української народної творчості у Санкт-Петербурзі. Щоосені Вікторія Скопенко організовує великий фестиваль українського хорового мистецтва імені О. Кошиця. Українську пісню навіть у Росії буде вбити важко...
Березень 2008року.
"Чужих батьків ми доглядаємо..."
Греція — одна з тих країн, яку обрали українці для порятунку від злиднів на початку та в середині 1990-х. Нині їх тут офіційно близько 20 тисяч чоловік, а неофіційно — в кілька разів більше. Розсіялися по всій території країни, найбільше ж іммігрантів у столиці — Афінах...
Елліни
Звичайно ж, населяють цю країну переважно греки, або, як вони самі себе величають, елліни. Вони не схожі на європейців у звичному розумінні цього слова: законослухняних, стриманих, які можуть десять разів вибачитися з одного приводу. Тобто джентльменів. Гаряче дихання Африки, Близького та Середнього Сходу, чотирьохсотлітнє турецьке іго позначилися на їхніх характерах: темпераментні, запальні, непередбачувані. До нас, українців, вони подібні своєю хитруватістю, деякою розхристаністю, необов'язковістю. Це видно хоча б із того, як вони поводяться під час руху на вулицях. Пішоходи, не чекаючи на зелене світло, перетинають вулиці за будь-якої слушної нагоди. Водії теж почуваються розкуто, тож аварії тут не дивина. Та відмінностей між нами все ж таки більше. Вони працюють, аби жити, веселитися, тішитися сонцем, морем, вином, спілкуванням, музикою. Сувлакі (національна страва) і бузукі (музика й веселощі) для них — понад усе. Цьому присвячують себе цілодобово. Може, оця життєва філософія, а також оливкова олія, червоне вино та морепродукти і є основними чинниками їхнього довголіття? Адже греки живуть у середньому по 80 років.В українців та греків є дві схожі приказки. У нас — про двох панів і трьох гетьманів, а в них вона звучить так: де два греки, там сварка, де три — громадянська війна. Проте, коли щось або хтось загрожує їхнім національним інтересам, вони об'єднуються і дають спільному ворогові відсіч. Їм притаманні шалений патріотизм та здоровий націоналізм, які, однак, не переходять у шовінізм. Греки готові вмерти за свою батьківщину, роздерти будь-кого, хто зазіхне на її честь, гідність і незалежність. І це не красиві слова. Незважаючи на 400-річне турецьке панування, вони зберегли свою мову, культуру, народні традиції та звичаї.
Голова Грецько-Британського союзу Костас Карканьяс розповів мені історію, яка сталася з ним нещодавно. Поїхав він із родичами та друзями на весілля до сусідньої Болгарії: одружувався грек із болгаркою. Грали там естрадні музики, звучали записи англомовних пісень. Та гості нареченого не танцювали доти, доки не знайшли в радіоприймачі грецьку музичну хвилю. Це свідчить про те, що душі греків мають стійкий імунітет проти чужої їм мови та культури. На думку Костаса, його прищеплено багатовіковим вихованням у сім'ї та православною церквою, котра завжди була повновладним духовним володарем на території Греції. Це, напевно, єдина країна у Європі, де немає жодної мечеті, а православ'я визнано державною релігією.
Нинішній суспільний устрій цієї країни чимось віддалено нагадує той, який тут існував тисячі років тому за Перікла. Історія, зробивши кілька витків, повернулася на круги свої. Тоді панувала демократія, яка стосувалася лише вільних еллінів, і були раби, які цю демократію обслуговували. Нинішні елліни, громадяни ЄС, вважають принизливим для себе працювати в сільському, комунальному господарстві, будівництві. Замість них у цих сферах мусять трудитися албанці, болгари, румуни, українці, малазійці, філіппінці, араби, негри, до яких корінні жителі ставляться зверхньо й байдуже. Якщо 1990 року іноземці становили один відсоток населення Греції, то нині — 11, а в Афінах, мабуть, усі 30 відсотків. Вечірні та нічні вулиці грецької столиці справляють враження багатомовного інтернаціонального Вавилона. Нині влада Греції схаменулась. Будує на островах численні табори для нелегальних мігрантів, влаштовує їх масові депортації, створює візові перепони, але цілковито взяти під свій контроль цю стихію їй поки що не вдається.
Лабіринти долі
Заробітчанство — світова соціальна проблема. Люди кидають свої сім'ї, звичні умови проживання, обмежують свої права. Що здобуває людство від цих живих потоків, а що втрачає? Над цими питаннями впродовж останніх сімнадцяти років б'ється грецька письменниця Ліца Патеракі, яка входить до активу української громади у Греції. Чому вона прийшла до українців? "Я хочу допомогти вашому народові, який страждає. Ви потерпіли від Голодомору, тепер потерпаєте від роз'єднаності, невміння себе захистити", — говорить Ліца. У своїх новелах вона вивела психологічну анатомію мігранта, докопалася до найпотаємніших закапелків його душі. Та все ж вважає, що зрозуміти заробітчанина може лише той, хто побував у його шкурі. Людина в лабіринтах чужого міста відчуває жах, відчай, шок, які призводять до самогубств. Є й національні особливості заробітчанства. Ліца встановила, що українцям притаманні ностальгічність, прагнення зберегти свою особистість, гідність, нелюдська витривалість. Здебільшого це дуже сильні люди, які добровільно кинули себе у пекло заради того, аби перемогти чи вмерти.Цей висновок підтвердився у моїй розмові з членами ради товариства "Українсько-грецька думка" Оксаною Наконечною, Орестом Чурою, Олександрою Чорною, Андрієм Ващуком та головою цієї організації Галиною Маслюк. У кожного за спиною такі лабіринти та випробування, що на кілька життів вистачило б. Галина так і каже: "Я тут ніби десять життів прожила..." Не знати скільки зусиль пішло у неї на те, аби згуртувати українців на землі Еллади, підтримати їх у важку хвилину. Згадує такий випадок. Підійшла до неї якось у церкві жінка і каже: "Дякую, ви врятували мене від самогубства..." З'ясувалося, що це була одна з тих заробітчанок, які у найважчий період української еміграції (1995—2000 роки) телефонували їй цілодобово. Хто просив допомоги, а хто хотів просто поговорити, аби на душі полегшало. Одне слово, Галина виконувала роль світського духовного пастиря, який відпускав гріхи, давав поради, заспокоював, був місточком між українським консульством і нашими людьми. Тепер, коли ці страшні роки позаду, Галина переймається освітою дітей заробітчан, пропагуванням української культури, дослідженням та проблемами визнання Голодомору. Щороку "Українсько-грецька" думка своїми силами організовує міжнародні форуми українського шкільництва.
Орест Чура 1996 року закінчив сільськогосподарський інститут і не міг знайти роботу на батьківщині. У Греції освоїв фах будівельника. Зустрів тут свою половину, теж заробітчанку з України. Одружилися. Народилося в них двоє хлопчиків. Тобто оту життєву програму, яку мав би виконувати вдома, вимушений був реалізовувати тут. На думку Ореста, найстрашніше у заробітчанській долі — ностальгія. Вона бере за горло через півроку перебування на чужині, потім через три і десять років. Хто ці етапи пережив, може назавжди залишитися за кордоном. Він же з третім нападом цього почуття справитися не може. Хочеться зими, справжніх осені й весни, верби, тихої річки. Збирається додому. А втім, усе залежить від того, чи вдасться знайти нормальну роботу в Україні. Його товариш, наприклад, п'ять разів "назавжди" повертався додому, та нині знову працює в Греції. На запитання, як він ставиться до заробітчанства, Орест відповів так. Це, з одного боку, — біда, а з іншого — добра школа життя. Наші люди в умовах спеки та жорсткої конкуренції на ринку праці перестають пиячити і свинячити, позбуваються нехлюйства, швидко освоюють нові професії, вчаться працювати високоякісно, відповідально, вивчають мову, знайомляться з культурою та звичаями іншої країни. Слід було б, каже Орест, усіх наших нероб та тих, хто любить заглядати в чарку, сидячи на шиях дружин, на рік-два кинути в оце пекло, щоб життя медом не здавалося, щоб мізки виправилися у той бік, що треба. Орест
- чоловік добрий, товариський, душа колективу, але у Різдвяному вертепі, який ставить щорічно наша громада, йому випадає роль... Ірода. Виконує її майстерно. Діти від нього в захопленні. "Дядьку Оресте, ми вас упізнали..." — кричать із своїх місць під час вистави.