Всім навалюватися нічого, бо тоді взагалі нічого не вийде — контакту в учнів із шкільним завгоспом не було.
І от одного разу Маргарита Михайлівна, зробивши Лесикові та Жорі четверте серйозне попередження, щоб вони припинили розмови иа уроці, п'ятого попередження робити не стала, а просто виставила їх з класу.
Хлопці вийшли у порожній коридор, зітхнули в лункій незатишній тиші і, намагаючись не тупотіти ногами, подалися на четвертий поверх. У них не було аніякісінької ідеї відносно горища. Просто вони хотіли бути далі від директорського кабінету і від учительської. Коли тебе вигнано з класу, не дуже хочеться бачитися з директором, з класним керівником чи якимось іншим шкільним начальством.
Хлопці піднялися сходами, глянули і завмерли. Вони не повірили своїм очам. Висячого замка иа горищних дверях не було…
Двері нещільно причинені. Ніде нікого. Лише десь унизу, мабуть, на першому поверсі, лунали невиразні звуки — чи то кроки, чи то глухі методичні удари.
Спокуса була непереборна.
Не сказавши один одному ні слова, хлопці обережно, навшпиньках підійшли до дверей. Лесик торкнув їх рукою. Двері залізно скреготнули й відчинилися.
Затамувавши подих, хлопці прислухалися. Ніяких нових погрозливих звуків ні знизу, з першого поверху, ні з горища не пролунало.
Певно, завгосп чи то пішов за чимось униз і ще повернеться, чи то взагалі забув зачинити горище. В усякому разі на горищі його нема. Бо він почув би скрегіт дверей і обізвався.
Лесик ступив на горище перший. Жора за ним.
У сірому присмерку вимальовуються предмети: шафа з розбитими скляними дверцятами, стіл на трьох ніжках, дві поламані парти, старі, ще з відкидними кришками. Далі рулони подертих географічних карт, проламаний глобус, купа спортінвентаря: шведська стінка з вибитими щаблями, уламки лиж, пошматовані м'ячі, обплутані волейбольною сіткою. Он іржавий залізний сейф з візерунчастими дверцятами — вмістилище таємничого скарбу…
У глибині горища косий сніп сонячних променів із слухового вікна, в якому рухливо блискотіли пилинки, невтримно вабив, мов чарівний маяк.
Після кожного кроку хлопці зупинялися й прислуховувались. Ні! Не чуть нічого тривожного. Мабуть, забув-таки Федя замкнути горище. Таки забув! От удача! От заздритимуть хлопці!
Як це заманливо — нишпорити серед старих забутих речей на горищі! Он електричне колесо, он продірявлений радіорепродуктор.
Он довоєнний детекторний приймач з одним навушником (другого нема, тільки іржава дужка лишилася).
У Жори загорілися очі.
А он перев'язана шпагатом підшивка старих газет "На зміну". Ого! Коли це було? Ще до війни. А то що таке? Отам, У кутку, за трубою якийсь пом'ятий рулон, аж чорний від багаторічного пороху.
Лесик потяг його до себе. Старий пересохлий ватман лунко затріщав, розриваючись, і хлопці побачили яскравий малюнок.
— Ой! Стінгазета! Стара! Може, й довоєнна.
Тепер уже в Лесика загорілись очі. Ще б пак! Адже він редактор шкільної стіннівки! Обережно, щоб далі не рвати, Лесик витяг рулон, струсив порох.
Удвох з Жорою вони підійшли з рулоном ближче до світла, розгорнули.
"Школяр" — великими червоними літерами виведено було назву.
А вгорі: "Смерть німецьким окупантам!"
І ще: "Хай живе Радянська Армія!", "Слава нашим доблесним воїнам!" "Вперед, до перемоги!"
1944 рік.
Стіннівка була присвячена Дню Радянської Армії — 23 лютого.
Всі дописи, всі вірші були про те, як чергують школярі в госпіталі, як збирають теплі речі для фронту, як мріють про перемогу над фашистським звіром… А правий край газети займала велика кольорова карикатура на Гітлера з підписом: "Біснуватий фюрер". Карикатура була намальована на іншому, темнішому папері і вклеєна в стінгазету. Поряд стаття — "Герой з нашої школи".
"Це було при німцях, — писала якась дівчина. — На Куренівці. Ми й зараз там живемо, я і мама. На Захарівській вулиці. Там у кінці, над яром, старе кладовище. Я там завжди рвала траву для кролів. Якось улітку я побачила, що в каплиці спить якийсь хлопець. Коли я зазирнула, він прокинувся. Я злякалась, а він говорить: "Не бійся, я тут ховаюсь від фашистів". І розказав: його мама померла, а тато на фронті, він живе сам, заробляє тим, що малює для базару картини — білих лебедів на ставку. "А чого ж ти ховаєшся?" — спитала я. "Бо малюю не тільки лебедів", — відповів він. І дістав з-за пазухи оцю карикатуру на біснуватого фюрера. Виявляється, він малював такі карикатури й розклеював на стінах. Хтось на нього доніс, і тепер його ловлять. "У Києві мені більше ие можна, — сказав він. — Сьогодні вночі піду до лінії фронту. Наші вже близько". На прощання він подарував мені цю карикатуру. Я так розгубилася, що не спитала навіть, як його прізвище. Знаю тільки, що звуть його Толик і вчився він у вашій школі. Так він сказав. Що з ним сталося далі, я не знаю. На вигляд йому тоді було років трннадцять-чотирнадцять. Навіть якого кольору волосся, не знаю. Був він стрижений під машинку. Тільки очі, пам'ятаю, розумні й усміхнені. І на щоці родимка. Здається, на правій. А головне, вій дуже сміливий і дуже талановитий. Не може бути, щоб хтось не згадав його.
Допоможіть встановити його прізвище. Він справжній герой.
Я вірю, що він живий і десь на фронті.
Катя Шалаєва
(з Куренівки).
Тільки вони встигли дочитати до кінця, як щось залізно скреготнуло, потім клацнуло.
Хлопці підвели голови, перезириулнея й застигли.
Вони не одразу збагнули, що то скреготнуло і клацнуло. Вони ще були під враженням щойно прочитаного. Але за мить хлопці вже зрозуміли й кинулися до дверей.
Двері були замкнені.
Хлопці знову перезирнулися. І тільки тепер вони зрозуміли, що сталося.
Федя замкнув їх на горищі й пішов. Адже він не знав, що вони там.
Що ж робити?..
Якщо ви були коли-небудь узимку на горищі, то мусите знати, що то не курорт. І температура там не така, як у Сочі в "бархатний" сезон. Тим паче, якщо ви без пальта й шапки, у самій шкільній формі й піонерському галстуку.
Лише зараз хлопці відчули, як тут холодно. Ще й протяги. Шарпкий вітер вривався крізь холоші штанів, крізь рукава, за комір, і здавалося, враз обіймав колючим холодом усе тіло.
Урок літератури, з якого їх вигнала Маргарита Михайлівна, був останнім. Зараз він закінчиться, усі підуть додому, школа спорожніє. Залишаться лише групи подовженого дня, школярі молодших класів. Але вони на перших поверхах…
Жора механічно засунув руку в кишеню й дістав аркушик паперу.
Графік!
— Погорів мій графік, — нервово реготнув він. — Я після уроків у басейн збирався, на підводне плавання.
— Не кажи мені про басейн. І так зуб иа зуб не попадає, — сказав Лесик.
Ні з того ні з сього раптом йому згадалося, як він з дідом Іваном грав у селі в старовинну гру "нямкало" (або "шкопирту", так вона ще називається). Дід сам не дуже точно пам'ятав правила цієї гри, але головне в ній було — кинути палицю так, щоб вона йшла колесом. У діда це виходило, а в Лесика — ані разу. І це чогось було так весело, вони з дідом так реготали, аж падали. Грали вони на леваді, за городом, над річкою. День був сонячний, погідний, і так було хороше дивитися, як дід ловко кидає замашну палицю, а вона колесом іде по леваді, вдаряючись об землю то одним, то другим кінцем, а дід радісно регоче й підспівує:
— Чухи-чухи-чуханиці, добрі з маком паляниці…
І такий простір, таке сонце, така теплінь навкруги!.. Від того спогаду стало ще холодніше.
— М-між іншим, я читав: моряки після морських катастроф найчастіше гинуть не від того, що захлинаються, тонуть, а від пе-переохолодження, — сказав Жора.
— К-краще б ти цього н-не читав, — скривився Лесик. — Знайшов чим похвалитися.
Коли холодно, час тягнеться неймовірно довго. Я сам у своєму житті не один раз дуже мерз, знаю по собі. По-моєму, на час діє закон фізики, тільки навпаки — від холоду хвилини й секунди розширюються, а від тепла звужуються.
— По-моєму я в-же п-починаю п-переохолоджуватися, — мовив Лесик.
— І я т-теж, — сказав Жора.
Хто з них перший стукнув у двері, сказати важко. А може, вони стукнули одночасно, таке буває.
У всякому разі через мить після першого стуку вони вже гатили у залізні двері в чотири кулаки. Їм здавалося, що від їхнього грюкоту здригається вся школа. Але то їм тільки здавалося.
Коли вони на хвилину припинили свій грюкіт і прислухалися, у школі стояла така сама тиша, як і до того. Чи то двері були такі масивні, чи то кулаки їхні такі слабосилі…
Вони загрюкали з новою енергією.
Важко сказати, скільки вони гатили кулаками в двері, але нарешті кулаки заболіли так, що треба було дати їм перепочинок.
Хлопці знову прислухалися.
І раптом почули тихі голоси.
— Спитай ти, — казав один.
— Ні, ти! У тебе голос дужчий, — казав другий.
Жора і Лесик вигукнули одночасно, в один голос.
Тільки Лесик гукнув:
— Алло!
А Жора:
— Одчиніть!
І ці два вигуки злилися в один:
— Алодчилоніть!
— А ви хто? — тоненько спитали з-за дверей.
— Ви злодії?
І знову Лесик та Жора вигукнули одночасно. Тільки тепер одне й те саме:
— Та ви що?! Які злодії?
— д хто ж? — спитали з-за дверей. — На горище через дах тільки злодії можуть залізти. От ми зараз міліцію викличемо.
Цього ще не вистачало!
Голоси були такі тоненькі, що важко було визначити — хлопці то чи дівчатка. Все-таки, мабуть, дівчатка.
— Дівчатка! — загукав Лесик. — Не треба міліції. Ми з п'ятого "Б".
— А ми не дівчатка! — ображено залунало з-за дверей. — Ми Гоша і Антоша. З третього "А". З подовженого дня.
— Вас коли-небудь виганяли з класу? — спитав Жора.
— Виганяли, — гордо відповів чи то Гоша, чи то Антоша.
— От і нас вигнали, — загукав Лесик. — То будьте ж людьми. Допоможіть. Знайдіть десь ключа.
— А як ви потрапили на зачинене горище? — прискіпливо спитав котрийсь із хлопців.
— Було відчинено, а потім Федя замкнув, — чесно признався Жора.
Третьокласники за дверима про щось зашепотілися. Потім котрийсь сказав:
— Почекайте. Ми зараз.
Запанувала тиша.
Лесик і Жора вже померзли так, що тремтіли, як осиковий лист.
І знову холодні хвилини тяглися неймовірно довго.
Аж раптом почувся тупіт багатьох ніг, галас і крізь той галас пролунав дзвінкий веселий вигук Агашкіна:
— Чілдрени! Ви тут? Ви живі?
Довелося відгукнутися.
Потім хлопці почули стурбований голос Маргаритн Михайлівни:
— Хлопчики! Не хвилюйтеся! Не хвилюйтеся! Вже побігли до завгоспа по ключ.