Любиш, не любиш... А що він тобі зробив? – вже грізніще питає Уліян. Він, до речі, щось там чув трохи про того Ониська і про все інше... Догадується, що це і є причиною, чому вона прийшла додому.
Прийшов вечір, а Олена не йде до чоловіка. Олексій не звертає на це уваги. Онисько дістав своє і лежить у клуні та стогне. Лукія стара пішла до нього і почала його пробірати: "I чи ти ото здурів? Чи ти не маєш голови на в'язах? То ти тільки лежиш та їси, та гроші розтринькуєш, а до всього отаке виробляєш, соромиш нас на ціле село... Чи не пора і тобі за якусь роботу братися... Тошненько мені та нудненько мені з тобою!".
Онисько все вислухав мовчки. Що має казати. Він і сам знає, що все скінчено, що далі оставатися дома йому не можна, що треба щось і для себе шукати. Олексій більше не буде з ним панькатись, а Никонор буде завжди підтримувати Олексія.
На другий день Уліян мало не за шкурку привів заплакану Олену. Каже, що знайшов її десь біля копанок. Хотіла топитися. Олексій сказав Уліянові:
– Знаєте що... Я з нею сам поговорю. Нічого їй не зроблю. Не вкушу її... Не бійтеся...
– Не маю чого боятися, – сказав Уліян. – Ти її потягни через плечі налигачем і все буде добре. Це, зятю, не пошкодить...
Вечором Олексій рішив поговорити з Оленою.
– Слухай, Олено... Ти не дитина. Повинна сама розуміти... Я ж тобі казав, що не силую виходити за мене... Тепер, бачиш, пізно... Що ти хочеш? Покинути мене? Ну, що ж... Коли тобі миліщий отой сухоребрий лежинь – що ж... Не можу тобі нічого помогти... Але пам'ятай: застану тебе ще раз з ним – зрішу. Обох. Як миршавих котів...
На цьому скінчилося. Онисько, як тільки вилежався, одразу пішов кудись і не вернувся. Десь там примістився у Мизочі у жидів. У якійсь олійниці нанявся поганяти коня. Ціла родина зітхнула, бо не стало одного дармоїда. Олена все ще не могла вжитися на новому місці. То їй здавалося, що всі на неї косо дивляться, то Олексій не досить обстоює її перед свекрухою. Не дуже їй подобались також малі діти. Вона не була призвичаєна отак одразу займатися дітьми. Старшу свою п'ятилітню дівчинку Олексій віддав бувшій своїй тещі до Мизочика, а малого хлопчика пильнувала стара мати. Він ріс і був здоровий. Прийшли жнива, всі мусіли від світання до смеркання бути в полі, при праці. Не було часу займатися сварками, але Олексій зрозумів, що довго зоставатись йому в гурті неможливо, що він мусить всі свої зусилля направляти на те, щоб скорше відділитися і мати свою господарку.
5.
Конон вже господарив на хуторі. Подія з Казмірцем та особливо з Саком Середою вплинула, що він зрікся зо всіх вигід, які давала йому молодість. Правда, що Сак Середа вийшов з-зо всього ще не так зле.
Це тільки говорилось "зарізався". У дійсності він тільки підрізався. Розповідають, що він заліз на піч, довго там сидів, а потім різнув бритвою з коси по горлянці. Полилася кров і Сак чекав кінця. Але кінець не приходив. Він почав харчати, щоб його хто-небудь почув. Прибігла його жінка: "Що з тобою? Господоньку! Кров!" Сак тільки храпів і через той храп жінка розібрала щось, як "хащай ме-ні стара ханджо". Він прощався з жінкою Ганною... Вона кинулася до нього, схватила рушника і зав'язала йому шию. Сак довго чекав смерті, але проходили дні і навіть тижні, він почав їсти і пити, а потім сам здивувався, що під бородою лишився тільки червоний рубець...
Тепер люди мали причину інколи пожартувати, що "Середи вже немає. Зісталась тільки п'ятниця. Середа зарізалась". Сакові ці жарти дорого далися, але вони спасли його від гіршого. Він навіки зарікся торкатися до чужого добра. Соломини чужої більше не хочу. Зібрав людей і прилюдно каявся.
– Люди добрі! Робіть зо мною що хочете. Я, самі бачите, не дорожу життям. Був вже одною ногою у могилі, але, видно, вже так Бог хотів... Простіть мене...
Люди, "народ", коли до нього звертається чоловік "по-людськи", а особливо, коли мине гнів, тоді всі розм'якають. "Хай тобі Бог простить, коли ти винен... Але запам'ятай і дітям закажи... "
Це були слова. Сак запам'ятав їх і ніколи більше не забував. Він пішов своєю дорогою, дорогою порядного господаря. Він був кумом Кононові і після тієї події заходив на хутір тільки як кум, але ніколи як гулящий товариш. Конон почав господарити. На хуторі прийшла перша весна. Ліс зазеленів, горби зазеленіли, поля і долини вкрились рослинністю, луг, верболози, стависько зацвіли жовтим цвітом. Почав рости новий очерет, липиха, осока. На ставу появилися дикі качки, дикі курочки, загули очеретяні бугаї, закружляли в повітрі білі чайки. Тяжко тільки було дістатися до хутора. Біля млина дорога проходила через багнище. Коні грузли по самі животи і не могли вилізти, а колеса сідали на маточини. Конон, який найбільше був зацікавлений у цій дорозі, старанно возив сюди хворост, пісок, дрібне каміння. Дорога на деякий час поправлялась, але все то погрузало і творилася знов багнюка...
На хуторі в той час жваво і весело. Конон зісіяв поля, як справжній господар. Він не вдовольнився одною сівбою. Він щодня їздив у молодий запуст і викорчовував там кущі грабини, привозив додому і здовж дороги засаджував живопліт. Більшість з привезеного принялося і хутір виглядав тепер більш виразно. Здовж дороги зазеленіла смуга живоплоту. За ним красувались довгі рядки молоденьких, делікатних щепок. Між щепами зеленіли і п'ялися догори ріжні огородні рослини. Оксенька, підіткнувши високо за коліна спідницю і закачавши рукави, разом з дівчиною цілий день копала на городі. Там зеленіли грядки цибулі, грядки часнику, витикалися з землі лапаті огірочки, у іншому місці попід огорожею помітно було засів гарбуз, ще у іншому зійшло поле конопель, отам впоперек зеленіє мак, там знов насієно бурячків і всього, що потрібно в господарстві. Не забуто і за квітки. 3 Дерманя привезено кущі бузу, жасмину і малиннику. Попід хатою проти сонця росте косетень, лілея, пнеться догори мальва. Тут також рядочками посходили і підіймаються широколисті соняшники.
А навкруги поля, зелень, жайворонки. Якесь вияскравлене, соковите життя. Інколи високо в повітрі кружляють бузьки. Небо синє, синє і яскраве... На пригірку далі на захід чорніє ліс, особливо старі, коронасті, побиті громами сосни. Деякі з них стоять зовсім окремо і, здається, гордовито. Вони шумлять серед поля, засіяного житом, розсипають на землю старі жовті шпильки і посохлі випорожнівілі шишки. Вітер, навіть найлекший, постійно непокоїть їх і вони не можуть втихнути ані на одну хвилину...
Конон поводить себе дивно. У останні часи він майже не появляється у Дермані. Тільки в суботу, після праці, він їде з Оксаною "до своїх". Оксана напікає пирогів з сиром чи сушеними грушками, бере горщик сметани і вони їдуть на Запорожжя. Завтра неділя. Вони мусять відвідати батьків – він своїх, вона своїх, або разом. Всі дивуються, що Конон став таким чемним. Він приїзджає до тесця, цілує обом руки. Потім всі їдуть до церкви, по службі їдуть на обід до тих, чи тамтих батьків, обідають і по обіді знов на хутір. У Конона тепер часто спечена спина. Він має на це досить причини. Куди не глянь – скрізь щось треба зробити. Це правда, що до нього часом приходить батько. Він не прийде з порожніми руками. Він принесе йому то якусь коробку, то решето, то якусь іншу "снасть". На новому господарстві все таке пригодиться. Але все-таки Конон має досить праці...
У нього вже першої весни появилось бажання міркувати. Він відійде трохи далі від свого хутора на пригірок і дивиться униз. Ага, думає він. Тут цікаво було б зробити щось, що закривало хутір від північних вітрів. Варто зробити отам здовж північної межі смерековий висад. Шкода тільки, що тут ніде не можна дістати смеречини. Прийдеться хіба вдатися до управляючого маєтків Карвіцького або поїхати до Верхова. Садок, думає Конон, треба на другий рік поширити. Та долинка мусить бути ціла засаджена деревами. Отак при дорозі необхідно зробити вишневий висад. З краю від поля завести сливник... Так, Конон вже пускає пазюрі справжнього господаря. Він і ступає через поле якось інакше, ніж до цього часу. Кроки його розміряні, поважні, певні. Немає і сліду тієї легковажної хапливості та поспіху...
Але воно і не диво. Ще з великим постом Оксенька одного разу призналась, що щось їй недобре. Щось її нудить і якось інколи не хочеться їсти. К Великодню вже почала помітно наливатися і вони готовились стати молоденькими татом і мамою. Якось так воно все росте. І люди, і звірята, і рослини.
Конон відчув і усвідомив, що він тепер не звичайний собі хлопчак, синок свого батька, який ось одружився і має молоденьку жінку. Ні. Він тепер вже вростає в ґрунт. Оцей хутір, то вже його хутір, він має на ньому жити. Йому хочеться, щоб він ріс, розвивався. Ось він вже скоро вперше почує себе батьком. Він вже не буде сам. Це буде його продовження і цей хутір піде в майбутнє разом з його нащадками.
Це все накладає на Конона нову печатку. Він перестає сам себе легковажити. Ніколи не дивиться на себе в дзеркало, але він вже бачить себе зовсім не тим, що був ще недавно... Коли хтось до нього заходить або коли приїздить батько, він вже стоїть перед ним твердо на обох ногах, закурює, як старий, цигарку, дає закурити свойому гостеві, рухи його вже повільні і певні, слова не уривні і не гаміркі, а потрібні і поважні...
– То знаєте... Я ото засіяв отам під Валами одну нивку червоної пшениці... Спробую... Кажуть, що на наших полях червона пшениця не родить... А я спробую, – розважає Конон...
– Та... Знаєте.. Кажуть, кажуть, – підтримує мову гість. – Кажуть, бо ніхто не пробував. Достоіменно... Треба наперед спробувати...
Вони так перебірають господарські справи. З поля йдуть на город, з города на садок, з садку до хліва... Скрізь там є про що говорити. Навіть ось така нечість, як гній. Щоб, здавалось, там цікавого. Ні. Вони і про це говорять.
– Я, – каже Конон, – рішив вивезти гній, як то роблять чехи... Не розкидаючи на купки, а зложити все на одну купу... В купках гній висихає, солому рознесе вітер і що з того останеться...
– Хто його знає... Може, так і воно краще, – не перечить гість, хоча сам він так ще ніколи не робив.
Конона починають поважати.