Усі інші родичання я не запам'ятав одразу, бо там їх півтисячі.
В Україні люблять родатися, особливо в Західній; отак зійдуться й починають спорить, шо:
— Стрийко — то не є вуйко.
Там тіко таких найменувань — хто кому хто, не ясно, от, бува, виходить:
"Хто сказав на кума "рашпиль?"
На Східній простіше, і скоро, окрім "брат-сестра" нічого не лишицьця. Ми жертвуємо всім заради цивілізації, бо це ми робимо мотокосилки, вони нікому не потрібні, от що дивно — найбільше їх купують де? Саме в Західну — комбайн горами не ходе — то вони вперто купують, хоча вона не завжди хоче мотокосить.
І от я мушу брати гору запчастин, їхать, неначе закордон. Бо там все не так, як у нас, а — гори, хто повірить, що в їх нема жодного рівного місця? Кажуть, коли поруч трапилося одне таке, то всі називають таке "долиною" і їздять на нього подивиться.
І от я приїздю в гори й не можу нарадуватись. Ясно, що тут мотокосилка може й не дуже, бо вона й по рівній Кіровоградщині не так само. Я думав, тут радість почнеться, що я приїхав. Бо вони між собою в селі всі родичі, стрийни-вуйни; й пам'ятають, хто кому зовиця, а хто небіж. Тому одразу поселили мене до Стефки, й у першу ж ніч я взнав, що гори, а що долини, однак здивувала вона мене не цим, а тим, що нічну сорочку скинути навідруб:
— То є гріх великий!
— Гріх? — не повірив я, бо все інше чим вона тоді назве? Ухайдикала мене — я ж з дороги, доки все те залізяччя довіз, а тут раз! — і сам став залізяччям.
Вона це помітила й одразу й скік до шафки:
— Ось, си скуштуйте, паноньку, що воно є таке?
Там у них всі на "ви", навіть зі східняком.
Й дає мені такого сірого порошку, сизого на смак.
Тобто ніякого. Ну, я бачу, треба поважать місцевий звичай і вже не гребую, ложку, другу, чим тут нашого наддніпрянського брата зустрічають; їв, їв я той ритуал:
— Похоже на неорганічне добриво, — зізнався я, бо ще не знав, що вона від мене хоче збагнути.
Вже з першої ложки я відчув. Як з мене іржа спала, і ми знову почали з'єднувати Західню зі Східньою, і я надивуватися не міг на ту сорочку, що вона їй геть не заважає таке витинати; ну, чесно скажу: мотокосилка на таке нездатна.
А там щодня родичі де не зійдуться, то й спорять про свій сірий порошок, що він таке. А я мовчу, бо вже знаю; ну, якщо люди спорять, то чого я, немісцевий, почну їм доказувать? І, слава Богу, бо вже їм не до мотокосилок, які я під цей рейвах тихенько перелагодив, без крику, галасу й рекламацій; бо господарі можуть закатувати, як їм ремонтуєш.
А під вечір вона знов із тим порошком — я вже й без нього втягнувся — однак Стефка гуцульського звичаю не проминала:
— А скуштуйте, но, паноньцю, та й скажіте бо мні, аби сь мо знала, що воно таке є?
В горах вони його видобувають, чи що?
Я, мабуть, найбільше того дива з'їв. Бо я — гість, і мені відмовитись — значить порушувати дружбу народів, яка лише почалася, незважаючи на косилки.
— Ой, а хороше ж, — приказую я.
Виплюнуть незручно ж. Зате гори. Потім станеш отак, рано-вранці, подивишся на них і забудеш про частування. Бо:
"Отут би жить", — раптом ловиш себе на такій простій думці, бо око ніяк не вбере красу. Бо в нас — як? Поле й поле, й таке, що поглядом не зачепишся; а тут — чіпляйся скіко хоч.
І от що дивно — саме з цього найгарнішого місця почалась, кажуть, перша в нас, з України, еміграція; тобто один чоловік на прізвище, здається, Ґазда, узяв сім'ю, продав корову і помандрував за океан, як знав, що потім квитки туди подорожчають; ну й потім пише:
— Приїздіть, тут файно є.
І всі почали продавати корів і їхать, бо всі вони на прізвище Ґазди — надзвичайно дуже поширене тут. Ну от хто в нас повірить, що тут нема сім'ї, де б не було хоч одного чоловіка Ґазди? І всі посунули, мало їм, що вона й так — Західна, так вони ще західнішими хотіли поставать. А це було рівно сто років тому; і от, виходить, це вони й підняли, видно ціну на квитки, бо тепер за корову далі їхнього Перемишля не потрапиш. Ну, тут зразу війна — одна, друга, третя. Третя — це та, якої наче не було, бо — місцева, це коли їх утретє почали приєднувать, то тоді ті, які в Канаду не схотіли, почали проти колгоспів виступать, щоби туди не вступать.
От у нас на Кіровоградщині як було? Приїдуть кілька з наганами в село і останню сорочку здеруть. І воно вступить. А сюди з ними не суньсь, тут, кажуть, і артилерія не помагала; кажуть, саме на них, місцевих, уперше вертольоти застосували — їх раніше за мотокосилок вигадали — прилетить така й косить.
— Про що ти все думаєш, леґіню? — лагідно так притулиться, бува, Стефа. — Бим краще ще троха скуштував, — кивне вона на капшучок з сірим тим порошком.
Ну, вони опиралися, що навіть голодомори їм не дозволяли. Нам, наддніпрянцям в сорок сьомому й сорок дев'ятому — будь ласка, а цим — ні, — бо в них родичів у Канаді повно; дозволь таким голодовку, і вся Канада раніше про це взнає, ніж Кіровоградщина.
Так про це мова, бо родичі тих найперших Ґаздів, з яких еміграція почалась, одразу почали слать посилки, то з сальцем, то зі смальцем; так, що ні австроугорці, ні чехи, ні, особливо, поляки, не могли тут колективізацію влаштувать. Бо в посилках ще й дефіцит — продаси — і сім'я який час забезпечена.
Наші східняки до еміграцій не дотумали, хоч в нас було набагато більше корів. І от, будь ласка — тридцять третій рік — і ніхто тобі на Кіровоградщину посилочку не пришле; бо наші дурні за царя в інший бік емігрували — до самого Сахаліну. Потім, після царя, їх туди колонами по етапу почали емігрувать, так, що вони там самі не лише за посилочками плакали.
Тета — це в них не прізвище, а тітка. Вона може бути і вуйною, і стрийною, і от та тета сюди своїм Ґаздам присилає й присилає — стільки, що вже й корівку за них можна купити — кожне таке поштове повідомлення — це свято.
І от це треба, щоб трапилося перед моїм приїздом.
Бігла, кажуть, спотикалася листоноша, папірцем махала — квитанцією на посилку. Ну, Ґазди всі вирядилися чепурненько і ходом на пошту; скинулись разом, щоб податок заплатить, і вже йдуть родичі, весело сперечаються, кому цього разу од тети хустка, а кому чобітки.
— Не є хусти, не є чобіт, — кажуть їм на пошті, і навіть податок не беруть, — а їдьте-но в область, там і одержіть на митниці.
Загуділи Ґазди:
— Ой, падку мій, падку — це ж тепер тра не податок, а мито сплачувати!
— Що ж вона там такого прислала? — дивуються ті, хто не плаче.
І знову скинулися, і поїхали разом в область, чухаючи голови, — чого такого великого приїхало? Якщо в сільську пошту не влізло? І вже сперечаються по дорозі: кому мотоцикл, а кому лиш телевізор.
Прибули на митницю, квитанцію показують, хвилюються:
— А де би контейнеровоза нам замовити?
І митні збори одразу хочуть виплатити. Бо контейнер це таке діло — недовго на складі цілий стоїть — може в нього й стінка тріснути; й дверцята, кажуть, бувають чомусь нетривкі.
— Не треба мито платити, — раптом чують Ґазди наче не своїми вухами.
Це хто з митників коли таке сказав? Скільки радощів людям, які все, що було, грошима скинулись. А митники взяли ту квитанцію і пішли на свій склад шукать відповідного контейнера.
І приносять. Тільки маленького такого. Розгортають родичі Ґазди його і що? Така ненова скринька різьблена, як то всі гуцули різьблять.
Ну, ще з її й пломбу не зірвали й не одкрили, а вже вся рідня наче рентгеном її пропекла: золото. Бо це ж не за дурничкою будуть їх аж ув область ганять? І вже кожен прикинув, по скільки на кого припадає і скіко це корів можна купить? Та цілу череду.
Вибігли на вулицю й одчиняють, нарешті — і бачать, що те золото таке дрібне-дрібне й сірого кольору. 'Чи сизого.
— Платина! — вигукнув наймолодший із Ґаздів, бо вчився у Львівському політеху. І вже побачив там дві "таврії".
І хап! — Мацяти. Виявляється, що не платина, бо дуже легка.
От їдуть додому й сушать голови, що це їм рідна тета такого всучила? Не звар'ювала, бо скільки всі пам'ятають, за нею цього не було — за сто два роки. Тут все село збіглося й вирішило:
— Перець. Але без смаку.
Або ще якась кулінарна приправа. Цінна — і в борщ клали, і в киндирицю. І чимало жували, хто найхоробріші. Правда, найкраще вона смакувала в печених пирогах. Хто б повірив, що наші вареники вони прозивають "пирогами вареними"? У варениках не так, а в печениках присипка йшла нормально, тобто не псувала їм смак. Бо в зупі чи каші якось не покращувала.
— Чи не звар'ювала-таки тета? — непокояться всі. — Бо таке прислала, що жоден не годен ся знати, що воно є.
А треба сказати, що в цьому районі в цьому місці, в цьому селі сходяться бойки з гуцулами — а всі геть родичі, ось чому й так багато слів у них, щоби родання позначати — до півтисячі назв. От вони сходом і постановили:
— Мабуть, у сіль треба бим додати.
Й розібрали по сільничках — оце хвалили:
— Тепер файно є.
Уже на що я, кіровоградщанець, вже на що голодоморами навчений, а добрати однак смаку не можу. Типу як би потовкти сушену бузину, лише хто її таку сушив, щоби товкти?
Ну, що й де вона допомагає товкти, то про це ми зі Стефкою мовчимо; бо всі гуцули дуже боговірні й ніколи не стануть патякати про гріховне; як вона мені ложечку вкине — Боже, що я творив... Що й вона, один раз, правда, скуштувала — та як розійшлася — що ті гори та долини — хто б повірив? Сорочку, нарешті, з себе скинула — та в стріптізі того не покажуть, як цяя богобоязна.
Ну от, полагодив я вже останню мотокосилку. Як личить хитрому наддніпрянцю, із зекономлених запчастин зібрав ще й одну Стефці, та таку, що самі мої власні ноу-хау, — стриже так, що мало не літає.
Стефка на те заплакала:
— То вже моє буде? Із нічого єси таке зробив.
— Еге, — кажу, — люба моя, я для тебе й не таке можу змайстрювати.
— А яке? — питається.
— Я б тобі, рибонько, й вертольота зробив.
Що мені Стефка, хоч сірий порошок і кінчився, то такого вертольота у ліжкові зробила, що такого і на параді не покажуть...
От усі родичі радіють, що все в них тепер дирчить і запрошують мене на гостину; посідали вже за стіл. Коли. Біжить, спотикається їхня поштарка, й знову здалеку папірцем їм махає.
Що таке? Одкривають папірця, а в ньому що? Лист із Канади.
— О! — закричали всі. — Інструкція до скриньки, аж нарешті.
А її, скриньку себто що було в ній, треба сказати, вже геть усе з'їли родичі — отак куштували, гризлись, доки всю й не використали, та й порожню скриньку поставили на печі, щоб діти, бавлячись та не зломили.
Ну, всі носами туди.