Мідна ручка здавалася гарячою — до неї страшно доторкнутись.
Треба ще обміркувати й перші слова розмови. Кіра знала, що говорити доведеться їй, але — з чого починати? Кіра звикла вірити людям, які здавалися їй близькими і доброзичливими. Звичайно, виключення Аркадія — помилка. Платон Юліанович не розібрався, і йому треба прийти на допомогу, треба все з'ясувати.
З такими думками Кіра відчинила двері, і делегати зайшли в кабінет. Просто проти дверей побачили Василя Петровича Чернуху. Він, розвалившись, сидів на стільці між дверима і столом Платона Юліановича, щось розповідав і посміхався. Це вже гірше! Впевненість Кіри зникла. Платон Юліанович нахмурив брови і спитав піонерів, за чим вони прийшли. Василь Петрович здивовано глянув на делегацію.
Піонери не знали, кому починати. Кіра відчула, що у неї пересохло в горлі,— немов у цьому кабінеті важко дихати здоровим людям. Подивилася на стіл, де лежить списаний папірець, на полиці з книжками, на товариша Леніна у великій рамі, і він заспокоїв дівчину своїм поглядом.
— Ми, делегація, прийшли прохати, щоб Аркадія Трояна не виключали, не знімали з нього галстука. Він хороший піонер, хороший учень і товариш. Ольга Карлівна теж може сказати...
— Хороший товариш б'є учня в обличчя,— незадоволено перебив завідувач.
— Учителям вигадує прізвиська,— додав Василь Петрович.
Двері відчинились, і з'явився Слава Гутман. Ще з порога Слава хотів сказати щось важливе і замовк, побачивши багрове обличчя Платона Юліановича.
— Ось твої піонери, полюбуйся! — обурено простягнув палець Платон Юліанович.
— Ми ніколи нікому не давали прізвиськ. Це наклеп! Ну, сміялися, коли хто їх називав... Просимо пробачити, якщо...— насмілився сказати Віктор.
— А за Аркадія Трояна ручаються всі учні,— вийшла наперед Кіра.
— Свого рішення не зміню, викличу батьків і ще з ними поговорю, годі! — закінчив розмову Платон Юліанович і одвернувся.
В кабінет тихо зайшов Кужіль. Подивився на піонерів, на сердиту постать Платона Юліановича. Кіра з відчаєм і болем майже крикнула:
— Це ж несправедливо!
Слова Кіри викликали новий вибух гніву Платона Юліановича.
— Вижену всіх негайно!
Похиливши голову, Кіра вийшла, за нею тихо пішли Віктор і Вася.
— Вони вчитимуть мене справедливості! Це все ви винні, розпустили! — невідомо кому кинув обвинувачення Платон Юліанович.
— Звичайно, несправедливо покараєте хлопця. Хороший учень, активіст, ланковий кращої ланки. Ми ж самі винні, що піонервожатий мало працює з піонерами,— обурювався Кужіль.
Виправдуючись, Слава Гутман заметушився по кабінету, але Кужіль різко перервав Славину метушню:
— Нема чого виправдуватись, товаришу Гутман. З'являєтесь в школу на кілька годин в день і думаєте, що це робота! Якийсь летючий вожатий, не розумію, чим ви зайняті? Піонервожатий повинен показувати приклад піонерам... Жаль, нема часу поговорити, треба поспішати на уроки. Василю Петровичу, в якому класі ви зараз будете?
— В шостому "А",— підвівся йти Чернуха.
Але його затримав Платон Юліанович, сказавши, що Василь Петрович потрібен йому на пару хвилин.
Здивований Кужіль вийшов. Слава розгубився, бо Платон Юліанович не захистив його від нападу завпеда. Мовчати Слава ніяк не міг. Почав скаржитись.
— Я кілька разів прохав дати мені приміщення для піонерської кімнати, а ви...
— А коли її немає, де ми візьмемо? — спитав сердито завідувач і вже лагідно додав: — Гаразд, ще поговоримо... Може, щось придумаємо. Тільки не слід поспішати...
Слава радісно посміхнувся. Нарешті відчув себе міцніше. Досадно, що не міг відповісти як слід завпедові, бо все сказане Кужелем — цілковита правда. Але Слава знову заговорив:
— Під час перерви стояли вкупі Кужіль, Райко, Шостак і нова вчителька. Між іншим, теж штучка! Вишукали стільки різних недоліків у школі, просто страшно. Все не подобається, все не так...
— Нехай вишукують, їм легко шукати. З одним класом не впораються, а на мені ціла школа,— спокійно сказав Платон Юліанович.
Він чекав, доки Слава вийде. Але той ніби й не збирався виходити з кабінету. В інший час Платон Юліанович нагадав би Славі, а на цей раз не хотів ображати свого вожатого, Чернуха встав і повільно пішов до дверей:
— Так... Ну, піду на урок, поговоримо потім...
19
Викладача німецької мови ще не було в класі...
Учні вже знали, що Платон Юліанович не дозволив скликати сьогодні піонерських зборів або зборів класу. Тому зараз вирішили записати в протокол свою думку з приводу виключення Аркадія. Завтра учком вирішуватиме справу Аркадія і Сашка.
Вова відкрив збори, а Кіра взялася писати протокол. Але Сашко почав жартувати, доводячи, що протокол нікого не злякає. Сашка підтримав навіть Яша Баркін, за ним Маруся. І відразу запал погас, і зборів не довели до кінця. Ледве не закінчилися вони парламентською сваркою, бо Марко Бубир перекривив Вову й Кіру, захищаючи Сашка.
В цей час в клас увійшов Франц Сигізмундович.
Франц Сигізмундович до революції двадцять років викладав у гімназіях латинську мову. Йому все здавалося, що його латинь — основа всіх наук і найкращий засіб виховання дітей. Коли його предмет скасували в трудових школах, Франц Сигізмундович примушений був згодитись викладати німецьку мову, хоч до інших мов, крім латині, ставився з упередженням.
Латинь прикрашала життя старого вчителя. І він декламував неправильні дієслова, як вірші, і гекзаметри та ямби Горація читав, як молитву. Безсоння душило ночами Амбарського. Ніч — запеклий ворог, непереможний, непокірний. Часто Франц Сигізмундович, задихаючись, читав Горація на твердому ліжку. Іноді вештався ночами по вулицях міста, сидів у сквері і декламував латинські вірші. Він не розумів теперішніх дітей, яких доводилось йому навчати. Жодного прізвища своїх вихованців не запам'ятав латиніст. Франц Сигізмундович жив минулим. А для школярів уроки Амбарського — розвага. Можна робити що завгодно, аби не тривожити вчителя...
В незмінному чорному костюмчику, старенький і миршавий, зайшов Амбарський в клас. Під виголеним підборіддям пурхав метеликом чорний галстук, притулений до твердого комірця.
Школярі на час зборів збилися були на передні парти, ближче до стола, і закінчували суперечки. Поява учителя притишила розмови, хоча на нього майже не звернули уваги. Почалося масове переселення на задні парти. Там зручніше не слухати, про що мимрить собі під ніс викладач. Тамара доповіла Францу Сигізмундовичу, кого немає в класі. Після цього Амбарський почав знайомити клас з матеріалом наступного уроку. Ніхто його не слухав: учні зайняті своїми справами. Віктор малює в зошиті батальну картину і показує Руфі, а та не хоче визнавати його таланту. Ображений, Віктор ляскає її по носі олівцем. Руфа намалювала Вікторові червоноармійця, схожого на рицаря, але весь час з тривогою і сумом поглядала на Аркадія.
Дівчата тісно обсіли Марусю і слухають вірші з її альбому. Звичайно, альбом починається з тих "класичних" віршів, відомих ще з давніх часів, коли подібні альбоми були мало не в кожної гімназистки.
Тут вірші про місяць, човники, солов'ї і, нарешті, про кохання.
Маруся посписувала ці вірші з гімназичного альбому своєї матері і додала дещо з сучасних романсів та фокстротних пластинок.
Взагалі Маруся Рожко не схожа на інших дівчат. Вона намагається кокетувати, хоч і робить це невдало і грубо. Про звичайні речі говорить, витріщаючи очі, примружуючи їх, кривляючись, схиляючи голову набік.
Маруся часто приходить у школу в нових платтях, переважно в шовкових, пошитих з претензією на останню моду. Вона спеціально демонструє свої вбрання, знаючи, що чимало дівчат їй заздрить. Тому що Тамара Незабудь ходить завжди в єдиному полатаному платті, Маруся ставиться до неї зневажливо. За це її Тамара ненавидить.
До піонерських обов'язків Маруся цілком байдужа, їй немає часу вчити уроки, де ж там займатися ще піонерськими справами! Правда, свій червоний шовковий галстук Маруся зав'язує інколи вишуканим бантиком на грудях, коли це пасує до її плаття.
Закінчивши читання цікавого вірша, Маруся притишеним голосом сказала:
— Кірка крутить з Вовкою і посилає йому записки. Знайшла щастя! Подумаєш, задавака! Вовка на неї дивитись не хоче. А Руфа крутила з Марком, а тепер почала з Аркадієм. Поглядає на нього, як сова.
На всю школу тільки Маруся знає, хто з ким "крутить", хто з ким ходить в кіно. Маруся певна, що всі домагаються "крутити" з нею і більше ні з ким. А всім відомо, що присутність Марусі витримує тільки один Яша Баркін...
Яша поважно читає газету. Це надає йому солідності. Іноді Яша з-за газети оглядає клас.
Раптом Яша встав і побіг пригинаючись до Вови. У Марка з Вовою гаряча суперечка. Марко доводить, що краще і швидше зробити три педальні автомобілі, ніж один електромобіль, з яким хлопці не впораються. На педальному принаймні можна зразу їхати, і всім весело буде. Вова встиг виставити лише одне заперечення — педальні автомобілі існують для малих дітей. Інших аргументів Вова не встиг навести, бо підбіг Яша.
— Вовка, в тебе є брат у Москві?
— Є, а тобі навіщо він? — здивувався Вовка.
— Звуть його Павло Карпович Порада і вчиться в Академії повітряного флоту?
— Звідки ти знаєш, навіщо він тобі? — допитується спантеличений Вова.
— Що даси, покажу цікаву штуку,— драж
нить Яша.
— Можу дати солдатського хліба і цибулі до нього,— розсердився Вова, проте пообіцяв написати на завтра статтю в стінгазету і закріпив свою обіцянку чесним піонерським словом.
— На, читай та мені дякуй,— урочисто подав газету Яша.
Вова пробіг очима статтю, а біля неї побачив портрет брата. Сміється Павло!
— О, дивись: Павка орден дістає, герой-винахідник! Ти глянь!
І прочитав товаришам, що його брат Павло Порада сконструював "аероплан-муху", як він сам його називає. Мініатюрний аероплан, що потребує зовсім маленького посадкового майданчика, підіймається майже з місця і має виняткові льотні якості. "Аеропланмуха" має малопотужний мотор, і кожен бажаючий може легко навчитись літати. Павло Порада навіть пробував робити на своєму аероплані досить складні фігури вищого пілотажу і випробував на далеку відстань. Коштує "муха" зовсім дешево.
На фотографії показано аеропланчик — такий маленький, справді, як муха. Оце так брат! За таку машину слід і орденом нагородити.