Ольга Карлівна посміхнулась. Таке поєднання двох молодих красивих дівчат милувало око.
— Ольго Карлівно, скажіть, будь ласка, треба говорити одверто в очі людині, товаришеві по класу, все, що ти думаєш про нього? Про його характер, вдачу, вчинок... Особливо, звичайно, про негативні риси. Скажіть! — раптом спитала Кіра.
Ольга Карлівна спинилася, відчувши тривогу в голосі Кіри. Подумала кілька секунд, поправила пенсне і зручніше стала, обпершись об поруччя. Запитання учнів ніколи не були для неї несподіванкою. В головах молоді роїлися найдивовижніші запитання, і часто учні зверталися до пеї, відчуваючи в ній друга і порадника. Часом приходили додому радитися в таких справах, про які не говорили ні з батьками, ні з найближчими товаришами... Та й що може порадити товариш, який сам плутається в подібних нетрях?
— Важко відповісти зразу, без конкретного прикладу. Бачиш, Коваль, кожен із нас про найближчу навіть людину думає суб'єктивно. Особливо про вдачу, характер тощо. Інша річ вчинки, про вчинки можна і треба говорити одверто. Тут ми маємо закони радянської моралі, суспільного співжиття. А відносно характеру треба бути обережним. Та й характер у людини, особливо у молоді, змінюється...
Деякий час Ольга Карлівна підтверджувала свої міркування прикладами. Кіра раптом відчула, що й вона сама шукає якихось виправдань Вові. Вона зраділа, що і вчителька радить бути обережною у висновках, і, слухаючи, хитала головою, цим рухом стверджуючи слова Ольги Карлівни. В руках вона весь час крутила товсту косу з синім бантом на пухнастому кінці.
Хоч Руфу і зацікавило запитання Кіри, проте для неї воно не мало особливого значення. В поводженні з товаришами Руфа завжди обережна, тактовна і делікатна. Вона готова була кожному допомогти і втихомирити сварку чи непотрібну сутичку. Симпатії у неї були цілком певні, визначені, і тому вона не так швидко сходилася з товаришами для дружби, хоч усім подобалася її об'єктивність і теплота.
Руфу вразила сьогоднішня втома і пригніченість Ольги Карлівни. Хотілося спитати про це, але як звернутися до вчительки з таким запитанням? Нарешті, коли Ольга Карлівна намірилася йти, Руфа насмілилася. Попрохавши пробачення і вкладаючи в свої слова всю щирість і проникливість, на які тільки вона була здатна, дівчина спитала, що з нею. Звичайно, коли Ольга Карлівна не хоче говорити, то й не треба. Але ще на історії помітно було, ніби не все гаразд...
Руфа хотіла добрими очима зазирнути в саме серце Ольги Карлівни, яка болісно зібрала зморшки біля очей і стала ще сумнішою. Але щирість Руфи, її співчутливий тон вразив учительку. Ця дівчина різко виділялася серед інших учнів, так само, як і Кіра, хоч були вони цілком протилежні. Вчилася Руфа легко, знала багато і любила людей тихою материнською любов'ю, за винятком, звичайно, небагатьох, що не заслуговували на її дружбу. До таких належав, наприклад, Яша Баркін. Не за дрібниці не любила Руфа таких, як Яша. Довго вивчала, думала, доки зробила висновки для себе...
Талант цієї дівчини розквітав з кожним роком, і малювала вона вдало, невимушено, ніби художні образи народжувалися в неї, як думки, як вогонь родиться з маленької іскри.
— Пробачте, що ми набридаємо вам, але... скажіть, якщо можна, Ольго Карлівно, що з вами? — ще раз попрохала Руфа.
У відповідь Ольга Карлівна зітхнула і посмутніла ще більше. Можливо, коли б питав хтось інший із школярів, вона пояснила б усе незначущою дрібницею, але цих дівчат учителька добре знала і ховатись перед ними не стала:
— У мене велике нещастя. Чоловік хворий на грудну жабу, і в нього вже кілька днів, особливо вночі, страшні приступи хвороби. Лікарі не ручаться за його життя. Я всю ніч біля нього. Сьогодні вже кисень носили, впорскувала камфору. І я сама... Години до другої був у мене дехто з педагогів.
— А чому ж ви в школі? — майже разом спитали Руфа і Кіра.
— Та вдень не так страшно, там сусідка доглядає. Сьогодні якраз у мене багато годин, я не можу пропускати уроки... Тільки, будь ласка, не говоріть учням, я не люблю отого співчуття і сумних поглядів. Тут жалісливість ні до чого.
Все ж таки говорила Ольга Карлівна з сумом. Здавалося, у неї під пенсне клубляться сльози, в горлі застряла хрипота, і вона саме потребувала і співчуття і жалю.
— Сьогодні ми прийдемо до вас увечері, Ольго Карлівно! — рішуче сказала Руфа тоном, який виключав заперечення.
— Що ви, що ви, товариші! — крикнула Ольга Карлівна. Але до них уже підійшло кілька учнів, оточили їх, і довелося припинити розмову. Ольга Карлівна ще раз попрохала не турбуватись і пішла.
— Як мені її жаль, коли б ти знала, Кіро! — розпачливо промовила Руфа. Кіра міцніше обняла подругу за стан, і вони пробилися крізь юрбу школярів, які штовхалися біля східців. Дівчата умовились о восьмій годині йти до Ольги Карлівни і там ночувати. Кіра мала зайти до Руфи.
— Дівчата, ви не бачили Вовку? — спитав Аркадій, наздогнавши Руфу й Кіру.
— Не хочемо його й бачити! — різко відповіла Кіра.
— А мені він потрібен.
На цьому розмова урвалася. Аркадій хотів бігти далі, але Руфа розповіла йому про нещастя в Ольги Карлівни, і Аркадій стурбовано спитав, чи не потрібна їй допомога. Дівчата сказали, що сьогодні вони чергуватимуть дома в Ольги Карлівни, але якщо потрібна буде його допомога, то подзвонять телефоном не пізніше дванадцятої години. Тільки не треба всім розповідати, так просила Ольга Карлівна.
— Он стоїть твій Вовка з виглядом глибоко ображеної персони,— показала головою Кіра, я Аркадій пішов, розмахуючи руками, метляючи полами піджака, лавіруючи в густих ворухких стовпищах школярів.
16
— Надувся? Неправий, а ще й дмешся! — підійшов до Вови Аркадій.
Вова мляво глянув на друга. Він був цілковитою протилежністю рішучому рухливому і енергійному Аркадію. Виріс Вова всім на диво — неповороткий, завжди замислений. Ще кілька років тому Вова, був одним із перших витівників і заводіяк, а тепер змінився. Має звичку думати вголос, звертаючись до себе без інтонацій. Але те, про що думав Вова, він завжди додумував до кінця. Не так легко його збити, переконати, коли він прийняв якесь рішення. Сперечався завзято, уперто і нікому зразу не здавався.
В руках у Вови завжди книжка. Читав він під час перерви, на уроках, на зборах, навіть на вулиці. Але читав переважно технічну, філософську і політичну літературу та військові новини.
— Ну, чого ж ти мовчиш? — нетерпляче заговорив Аркадій і, поклавши руки на плечі Вові, енергійно потрусив його, ніби струшуючи з нього млявість. Вова заворушив яскраво-червоними губами на вилицюватому обличчі. Косо поставлені очі примружив.
— Та не лізь! — скинув він одним рухом руки Аркадія з своїх плечей.
— Я не лізу. Скажи, навіщо ти підказуєш і пишеш конспекти, розв'язуєш задачі і все робиш для Марусі?
— Сам не знаю. Не можу відмовити. Жаль її, чи що? Ото ми з нею ходимо, я їй розповідаю про книжки, про життя. А потім вона попрохає, я й роблю для неї все. Після того подумаю і самому неприємно,— щиро розповів Вова.
— Оце я йду до Голубояра,— рішуче сказав Аркадій,— про тебе говорити. Хочеш, ходім? Ти погано впливаєш на весь клас. Кланявся тобі Яша Баркін. Удвох підказуєте, як першокласники. На комітеті поставимо, одверто говорю тобі, Порада.
— Ти мені друг, Аркадію? — нахмурився Порада.
— Друг, але честь комсомольця нам дорожча, BOBO! Підеш чи ні, бо скоро дзвінок? — не міг встояти на місці Аркадій.
— Іди сам.— Вова одвернувся до стіни і демонстративно розкрив книжку. Уважно став читати, не звертаючи уваги ні на галас у коридорі, ні на Аркадія.
— Невже розгнівався, Вовко? — крикнув Аркадій. Той мовчав.
Вислухавши цілком доречні обвинувачення Аркадія, Порада сказав стримано, що він не ображається і на все дасть відповідь. Звісно, Вові було дуже незручно і перед товаришами, і перед учителями. Скільки ж разів, насправді, можна робити йому зауваження? Не дитина маленька, а вісімнадцятилітній юнак! Повинен розуміти, для кого і для чого вчиться!
— Значить, не підеш? Ну, гаразд. Ходім, хоч проведеш, я тобі розповім одну цікаву новину.
Вова закрив книжку і пішов поряд. Аркадій розповів йому про Івана Романовича Медового, що консультуватиме роботу над ракетою. Інтересна людина і сам захоплюється винаходами. Тепер справа піде веселіше і швидше. Вова повинен обов'язково познайомитися з ним. Цікаві книжки й журнали дістав, просто відірватись не можна. Може, й для Вови дістане.
Біля східців Вова відстав, зустрівши Віктора Мартинова, який не дуже охоче спинився.
— Тамари не бачив, Вовко? — дивлячись у коридор, спитав Віктор.
— Не бачив. Та у вас же дипломатичні стосунки порвано,— посміхнувся Вова.
— Це я так. Не твоє діло до наших стосунків. За собою стеж, раптом сердито сказав Віктор.
— Здрастуйте, я ваша дядина! — глузливо вклонився Вова.— Уже все обговорено з Аркадієм. Аркадій пішов радитись з Василем Голубояром. Що треба ще мені зробити?..
— Нічого.— Віктор теж розмовляв зараз з секретарем комітету.
В кімнату старшого вожатого Василя Голубояра весь час відчинялися двері. В першій, більшій кімнаті, стіни заставлені прапорами, висіли плакати, портрети і стінна газета. Посередині стояв маленький більярд з мініатюрними біленькими кулями. По кутках — два столики для гри в шахи. Навколо більярда юрмилися школярі, супроводжуючи репліками кожен удар щасливців, які захопили чергу і завзято змагалися, вміло забиваючи кулі.
В другу кімнату, де стояв письмовий стіл і так само прапори та стоси книжок і зошитів на вікнах, часом заходили або частіше зазирали учні. Так завжди під час перерви. Голубояр звик навіть не дивитись на двері, які весь час рипіли, відчиняючись і знову зачиняючись.
Є школярі, які повинні обов'язково під час перерви кілька разів зазирнути в кімнати, де їм нічого не потрібно. Отож біжить така собі гостроноса, тоненька, як шило, дівчинка по коридору, кидається раптом убік і засуває голову в щілину дверей учительської, до вожатого зазирне, в бібліотеку, до кабінету завуча, сіпне ручку у всі кабінети — може, який незамкнений...
Серед гомону за дверима й галасу в коридорі Голубояр уважно слухав Аркадія і цілком підтримав його думку про необхідність рішучої боротьби за більшовицьке ставлення комсомольців до навчання.