І на кожну жінку ставив одну кибитку.
Тут, скажемо, у нього одна кибитка і в ній одна жінка. От там, де шістнадцята бурова, у нього друга кибитка, з другою жінкою. Ще далі, от як до присілка, ще одна кибитка, ще одна жінка. Ще далі, за три кілометри, знов кибитка, знов жінка.
І в кожної жінки свої вівці, свої корови, свої верблюди. Одна жінка корів доїть, друга жінка чубат квасить, третя жінка кошму валяє, четверта жінка із ним на кошмі лежить — от як!
А мені навіщо? У мене дітей багато, молока мало. На одну сім'ю якраз вистачає.
Бесангалей покінчив з качками, зняв ножа, одрізав голови, задки і ноги. Потому він узяв птицю за крильця і почав смалити над вогнем, що тлівся в купі кізяка.
Піднявся край кошемної запони, і, зігнувшись, увійшли машиністи Кулбаєв та Кинджагалиєв, закликані на сьогодні до Бесангалея. З Кулбаєвим нас познайомили ще вдень, це був кваліфікований механік, він навіть учився в Ленінграді на курсах для машиністів.
Але ніхто з нас не впізнав Кинджагалиєва, хоч ми уже бачили його вдень, він стояв коло дизеля поруч із Кулбаєвим. Тоді він був у чорній, прихлопнутій на козирок засмальцьованій кепці і як викапаний був схожий на руського робітника з плакату Осоавіахема.
Тепер він був у високому малахаєві*, вуха малахая спускалися обаполи монгольського тепер обличчя, і чорні, обвислі вуси ураз нагадали малюнок на китайській ширмі.
Гості скинули чоботи і полізли, як годиться, вглиб кибитки. Хазяїн сидів іскраю, поки він не встане, гостям не закон виходити з кибитки. За гостями боязко втиснулись діти: старша дочка, дівчина років сімнадцяти, ще одна дочка, молодша, і двоє хлоп'ят.
Ми з деяким подивом глянули на старшу дочку, вона була, здавалося, ледве молодша від жінки Бесангалея. Велике праве око Бесангалея, суворе і офіціальне, дивилося на нас, нам довелося потупити очі. Тоді лукаве ліве око весело підморгнуло.
— Це дочка від першої жінки, — пояснив Бесангалей. — Вона вмерла давно, і я взяв другу жінку. Вона ще зовсім молода, бачите, вона не уміє скубти качок.
Проте вона вміла поводитись, як хазяйка. Вона сиділа з лівого краю, біля вогню, наготувала казан, налила води в чайник і почала накривати на стіл. Тут ми й переконалися, що "стіл" походить від слова "стелити". Стіл — це була квадратна скатертина, її постелено між нами і вогнем, на стіл поставлено маленькі чашки і в них наллято чай. М'ясо "беш бармак" буде подано пізніше.
Так пояснив Кинджагалиєв. Він сам народився в кибитці, недалеко Уіла. Батька в нього не було, він працював за наймита "джайлши" у бая. Косив сіно, пас худобу. Коли вмерла і мати його, він одразу пішов від бая і пішки прийшов на Ракушу. Поставили його на чорнороба, потім підвищили на банщика. Він і зараз був би банщиком, щоб не революція і не машиніст Забельцев. Забельцев поставив його робітником по монтажу машин, потім підручним слюсаря, навчив його, і тепер Кинджагалиєв — слюсар по монтажу.
Бесангалей якось вийшов, і ми скористалися з цього, щоб розпитатися про нього у Кинджагалиєва. Бесангалей із чорноробів став бурильником вищої категорії. Він може заступати майстра. Ми поцікавились, чи бував Бесангалей при аваріях, при викидах газу.
Але Кинджагалиєв похитав головою. Не бував. У нього майже не було аварій. Він старий, хитрий, досвідчений бурильник. Він бурив ще довбіжним способом на Каратоні, дуже погано було, дуже поганий спосіб, але й там у Бесангалея не було ні аварій, ні нещасних пригод.
У нього не убито не поранено жодного чоловіка за все його довге життя. Щоб він був грамотніший... але він сивий і навколо очей зірчасті лежать зморшки.
Він знов увійшов у кибитку вкупі з чабаном — старшим своїм сином. Беш бармак уже варився: кістки вилущені й викинуті, в закипілу юшку вкинуто тісто, розкачане і нарізане як листя, і дрібна покришена цибуля була готова, її вкинуть в останню хвилину, коли знімуть казан з вогню. Хазяйка вийшла доїти.
Пили міцний чай з молоком, казаки люблять чай над усе на світі. Бесангалей відпочинув, випив кілька чашок чаю. Скурив добру цигарку і привітно спитав:
— Довго будеш у нас?
— Скоро поїдем назад у Росію!
Бесангалей був у прекрасному настрої. Варився беш бармак, пахло смачним, поруч із кибиткою доїли корову, молоко дзвеніло об дійницю.
— Зоставайся ще, — сказав Бесангалей. — Яка країна — Росія? Там гарно? Там багато баранів? Яке там м'ясо в баранів, міцне й солодке, як у нас у Казакстані, чи прісне, от як у кавказьких баранів?
Він розбалакався. Він багато чого хотів узнати. Чи великий степ — ця Росія? Чи є в Росії прісна вода, а чи треба возити її з Урала?
Потім хто живе в Росії? Чи самі казаки, а чи є теж і руські? Звичайно, руські є, бо вони приїздять звідти, але чи багато їх там?
Мабуть, у Росії все ще кочують, чи там теж є тепер осідлі колгоспи? Адже й тут і досі є дикі адайці, далі туди, на схід, вони і зимою живуть у кибитках, тільки закопують кибитку наполовину в землю.
Машиніст Кулбаєв весело і звисока посміхався, він бував у Ленінграді.
Але Кинджагалиєв, слюсар по монтажу, і не думав усміхатися, його теж зацікавило, яка така насправді Росія?
Бесангалей замовк. У темряві, за кибиткою, молоко дзвеніло об дійницю.
З якоюсь дивною ніжністю хтось із нас почав розповідати, яка природа в Росії. В Росії багато рік, великих рік із бистрою водою, дуже багато озер, величезних озер, більших за сори, і по всіх ріках та озерах — свіжа солодка вода, зовсім без солі, її можна пити.
Скрізь ростуть ліси. Дерево буває таке заввишки, як бурова, воно повне соку, по ньому листя, свіже, зелене листя, і от ліс — це отара дерев, мільйони дерев, цілий степ, укритий деревами.
У Росії ідуть дощі, багато дощів, довгі дощі, і от через усе літо скрізь росте зелена трава, стільки трави, що худоба не може всю її з'їсти, люди, гуляючи під деревами, лягають на траву і лежать на ній у тіні. Що таке тінь? Це така прохолода під деревом, великі цятки весни, серед гарячого літа в Росії, у тіні буває так, як у кибитці — нема сонця.
Крім білої й жовтої землі, там є зовсім чорна земля, ніхто не поливає її, качаючи з ріки воду, її зрошують дощі, вона родить прекрасну пшеницю і солодкий буряк, з буряка просто варять цукор, мільйони тонн цукру для всього Союзу, для Казакстана.
Бурильник покачав головою. Це вже було занадто. Він ввічливо слухав, але було чудно: як то цукру може бути більше, ніж нафти? Кинджагалиєв теж мовчав. Казан кипів, за кибиткою молоко дзвеніло об дійницю.
— Все це правда, — сказав Кулбаєв, що бував у Ленінграді. — Я сам бачив це! — швидко додав він казанською мовою. — Але скажи, Бесангалей, чом це твоя одинока жінка так довго доїть твою одиноку корову? Вона добуває з неї молоко, як ти добуваєш з землі нафту!
Бесангалей не відповів. Він уважно подивився в казан, витяг вилкою кусень м'яса на пробу. Але його хитре ліве око неодривно стежило за гістьми. Гості посміхалися дружньо, тоді Бесангалей признався, що в нього аж дві корови. Він зроду був бідак (машиністи кивнули, стверджуючи це), він чесний робітник, і радянська влада хоче, щоб він жив добре.
Подоївши корів, жінка Бесангалея увійшла в кибитку. Вона дістала довженний, широченний міхур з верблюдячої шиї, повний чудесного кислого молока — айрану.
XVIII. Бурові партизани. Джексонівські болти в кишені. Парторг з ДВК. Помилка парторга з ДВК. Жінка майстра Гусєва. Мрії про женщин з Аргентіни або про дівчину з Нагасаки. Найцікавіший спір.
Глибокої ночі ми повернулися в присілок. На площі ми знов зустріли Макарова, тепер він повертався з силової, у тиші чутно було, як рівно й спокійно, без стукоту, туркотів тепер мотор.
Зненацька в тишу півночі, неначе хитаючись, вдерлися розхристані веселі звуки: жіночий голос, сміливіший, ніж чекаєш від жінки, співав під гітару, розв'язну, розбещену, розладжену. Двері до однієї з квартир були відчинені навстіж, там було світло, там гуляли. То була сімейна гулянка в бурового майстра Смірнова і машиніста Арсентьєва.
Майстер Смірнов і машиніст Арсентьєв — "бурові партизани". Бурові партизани працюють досконально і швидко, але якості й швидкості вони досягають своєрідними методами. У них дуже довгі пальці.
Звичайно ж це абсолютно чесні люди. Ніхто з них не візьме для себе ані гвинтика. Але буровий партизан не вважає за гріх тягати на свою бурову чуже устатковання. Знайомство, блат, приятельський випивон уживаються для того, щоб накопичити на своїй буровій запаси потрібних речей і працювати завжди без простоїв.
У бурового партизана під дошками завжди сховані два запасні елеватори, він працює завжди новим роторним ланцюгом. У нього є зверхкомплектні долота, він десь має два кіло джексонівських болтів*, хоча в нього поставлено новий ремінь і ще один новий ремінь він приховав про всякий випадок.
Нам уперше довелося побачити такого пірата на одній з бурових у Доссорі. На літучих зборах з участю нормувальника бурильник і робітники протестували проти ущільнення строків. Устатковання, мовляв, старе, роторний ланцюг рветься щопівгодини, ремінь відслужив, джексонівських болтів для ремонту ременя немає, техснаб обіцяє і не дає.
І от виступив майстер із сусідньої бурової. Спокійно і уїдливо він доводив, що в нього не буває простоїв. Промова його справила вражіння, аж от старий бурильник, з одчаєм махнувши рукою, виклав останній аргумент.
— Ланцюг у тебе новий? Новий ремінь, що ти взяв у техснабі для нашої бурової, де? Де він, цей ремінь? Де двісті п'ятдесят джексонівських болтів, які ти одержав на всі бурові? Ти нам давав по одному болту на бурову, і то треба було по півгодини канючити!
Бурильник підійшов до майстра і що мав сили ляснув його по кишені піджака. В кишені дзенькнуло — вона ущерть була повна джексонівськими болтами.
Ця промова із дзенькотом болтів справила ще більше вражіння. Про це дізналась парторг, енергійна женщина, що недавно приїхала з ДВК. Сівши на коня, вона об'їздила всі склади, побувала на всіх бурових, перевірила все устатковання, знайшла все, що треба, приборкала бурових піратів, примусила їх розлучитись із награбованим добром. Бурильник одержав новий ланцюг, новий ремінь, законну частину болтів.