Гризота не поможе. Певно, шкода дитини. Я то розумію. Але що ж порадите? А мені, гадаєте, мого не шкода? Гай-гай! Та за ним ціле село ще й досі жалує. Пам'ятаю, як йому на останок заграла оркестра жалобного марша, то так нарід заводив, такий лемент зробився — йой! Все плакало — і мале, і старе! Бо скажім, приміром, щоби то був лайдак, батярина, ну, десь напився, та й ‘го в бійці зарізали... Ну, за таким — то нема чого жалувати. Але то ні! То була дитина добра з крові і кості. І згладили його зі світа, лотри печені! За це, що вмів за своїм постояти, що не хотів заволокам потурати. І я вже собі так міркую на мій дурний розум: чи не ліпше, щоби мене старого були десь вдусили замість нього! Та мені вже все одно: чи в землі, чи на землі. Ба! Коли смерть не перебирає. Її не тре' вчити... Його взяла, а мене лишила. Лишила — то лишила. Тре' дальше пхати свою біду. Тре' на хліб робити... Другі діти доростають... Двоє дома, третій в школах... га! То трудно...
Замовк. Зняв баранячу кучму і обтер нею піт з чола. Похитав сивою головою і через хвилю вдивлявся уважно в крейдяне личко ясноволосого божевільного хлопчини. Потім нагнувся до свого мовчазливого сусіда й легко торкнув його в плече.
— Чуєте, чуєте... А мені щось не хочеться вірити, щоби він так чисто... гм! Або я знаю...
Батько ясноволосого хлопця підвів голову. Аж тепер запримітив я його обличчя. Воно ціле було нап'ятноване злиднями та терпінням. Було сіре, землисте, пооране борознами, які, здавалося, видовбав хтось на нім тупим долотом. В глибоко запалих очах притаїлася розпука. На почорнілих, ціпко затиснутих устах застиг німий біль.
Ґазда в червонім кожусі зніяковів. Втопив зір у землю, цокнув язиком і вдарився рукою по коліні.
— Йой, бідося, бідося... Та розкажіть-но, як, що й коли... Все воно, знаєте, легше чоловікові...
Батько ясноволосого хлопця якось криво усміхнувся.
— Га! А що я вам маю розказувати?.. От, вчив'єм сина на ксьондза, а вивчи'єм на вар'ята...
— Цс-с-с... Овва! Овва! То йому змаленька так не було?
— Де там! Та він уже ходив до п'ятої гімназіяльної. Єгомосцем хотів бути...
— А що ж йому, бідному, так доїхало?
— Пацифікація...
Оба враз заніміли. Слова завмерли на устах. В очах заблимала тривога. А згорблені постаті ще дужче нагнулися додолу...
— Так, так... Мав'єм дитину та й змарнувалася. А знаєте, що ще від маленького можна було по нім того сподіватися. Як тільки відріс від землі, ніхто ніколи не бачив, щоби він бавився якось, ніхто ніколи не чув, щоб він засміявся або заговорив так, як людська дитина... Завжди сиділо то само десь в куточку і щось думало та й думало. Не було в нього ні сили, ні здоров'я, зато мав велику пам'ять і охоту до науки. Хто на нього подивився — зараз казав: о, той на ґрунт не здалий, вчіть ‘го на пана. А наш єгомосьць то вже спокою мені не давали: "Андрею, бійся Бога небесного, дай хлопця до шкіл! Він повинен стати священиком, бо це дуже релігійна дитина". — "Єгомосьцю, — кажу я нераз, — вам то легко казати, але мені тяжко зробити. З чого ж я його в тих школах втримаю? З тих десятьох пальців і двох клаптів гниляка?" А він: "Що хочете робіть, самі капарайте, як можете, а хлопця дайте до Львова". З останнього тягнувся. Ми з жінкою ніколи дома хліба не бачили. Все пакували до того Львова. Так через три роки. В четвертій клясі він уже сам на себе старався. Сам був у четвертій, а вчив таких, що ходили до шестої. Так що з того?.. Не вийшла йому та школа на добро... Нераз говорив на вакаціях: "Ой, тату! Ліпше, щоби я був далі корови пас і ціпом махав, як мав того навчитися, що тепер знаю!.. Ой, тату, тату, який той цілий світ лайдацький!.. " Або як нераз мама спиталася раптом: "Ну, Михасю, а чи скоро вже вийдеш на ксьондза?", то він казав: "Мені, мамо, здається, що я скорше вийду на ката. Тепер на світі треба більше катів, ніж попів". І так завжди. Все був якийсь сумний, все йому щось долягало. Але ще, може, було б то якось перейшло, якби не ота... світ би її не знав... Вона відібрала йому розум. Якоїсь одної ночі займилися панські стирти. Хто підпалив — мара його знає. Дехто казав, що то самі форналі... На другий день приїхали карателі. Хто втік в ліси, того щастя, хто не втік, той... Мене застукали в стодолі. Відразу звалили на тік, заткали рот соломою та й біяками... Надлетів він з поля. Розігнався до них з вилами. Я думав — застрелять, як собаку. А вони ні... Вони побачили добре, що його нема що бити... Взяли та й прив'язали до оборожини, щоби дивився на мою муку. А він того не витримав. Заделікатний був...
На хвилину затих і знов якось дивно усміхнувся. Притулився до свого безумного сина і мозолистою рукою гладив його ясні буйні кучері. А крива болюча усмішка не зникала з сірого обличчя.
— Гм, ви дивитеся на мене також, гей на пів-вар'ята, що? Чоловіче добрий, або я знаю, що зі мною робиться?.. Може, і я вже розум трачу? Знаєте: хлоп — це дуже тверда штука! То якесь таке створіння, що все витримає. Його і колом не діб'єш!.. Але того, що я витерпів, то таки троха забагато...
А його, знаєте, ще можна було врятувати. Ая. Тільки не було кому. Жінка з того всього розхорувалася та й пішла в землю, а я свої триста біяків також мусив півроку відлежати. А потім вже було запізно... Продав я одну нивку, продав другу, їздив по докторах, розшибався на всі боки — пропало! Шкода гадання... "Za późno, proszę pana! Trzeba było prendzej, to dało by się jeszcze coś zrobić" [1].
Що ж, пани ласкаві, кажу, коли я "прендзей" не міг, бо мені м'ясо від костей відпадало... А вони потішили мене тим, що це не є дуже грізний стан, що його не треба нікуди возити, можна тримати дома, бо він нікому не зашкодить. І правду пани казали. Він нікому не зашкодив. Дуже спокійний був вар'ят. Отак, як бачите, сидів нераз цілими тижнями. Бувало — говори до нього, кричи — не чує, не розуміє...
Видите самі: ось я гладжу його по голові, ми балакаєм коло нього, а він ані ворухнеться. Вам, може, здається, що він спить. Ні, він не спить. Йому завжди так... От вар'ят та й годі... Та часом, знаєте, щось його нападає. Не дуже. Так, трошки... Тоді сміється сам до себе та й все одно торочить: "Нема Бога і нема Бога! Аж тепер я знаю, що нема Бога!" Радився я в докторів. Не бійтеся, кажуть, то нічого страшного. То така реакція чи як його там. Він колись був дуже побожний, все думав про Бога, а тепер наступає реакція... Але якось, тамтої неділі, та реакція зробила гоц на шторц. Як по відправі люди виходили з церкви, він став собі коло брами та й почав своє: "Нема Бога, і вже. Аж тепер я знаю, що нема Бога!" Прибіг до мене війт, засапаний, задиханий: "Чоловіче, бійся Бога, вези хлопчиська на Кульпарків! То неможлива річ... Він балакає проти Бога!" — "Ой, — кажу, — пане начальнику, де ж я його тепер повезу? Що ж я сам буду робити на світі? Я вже так до нього привик... Нам так обом було добре... Він дурний, я каліка... " — "Не можна! Забирай його зі села, а то я напишу до староства!" Га, як не можна, то не можна. Трудно. Перше, кажу, радили мені везти його до шкіл. Я послухав. Тепер кажуть везти на Кульпарків. Я знов послухаю... Та й так, Михасуню, що?.. Маму закопали в яму, ти їдеш між вар'ятів, я лишуся сам на світі білім...
У тій хвилині з грюкотом відчинилися двері й до купе увійшов кругленький та рум'яний кондуктор з ліхтаркою на грудях.
— Hallo, gdzie ten warjat? Ten wo? Dobra jest, będziemy go wysadzać!..[2]
Заскреготіли колеса, поїзд зупинився. До вікон стали тиснутися цікаві пасажири, щоб подивитися, як висаджуватимуть вар'ята...
1934
Пісня життя
Вони зустрілися яких сорок п'ять миль на південний схід від Форту Черчіля, в ясну полярну північ, що знерухоміла в хрустальному заклятті над канадійською тундрою. В мовчазливій, срібній пустині подобали обоє лещетарі на два парусні човни, що тихо плили по сніжному морі. Обоє були аж сиві від блискучого пилу-інею, що припорошив їхні буйні чуприни, густі брови, юні обличчя, наче різьблені морозними вітрами зі золотистого бронзу, сорокаті хустини на шиї, сорочки з тугої вовни, скіряні наплечники і хутряні рукавиці. Пухкий сніг, мов молочна морська піна курився в слід за лещетами.
Старший з лещетарів, худощавий з виду, що представився свому товаришеві як Юрій Біленький з Вінніпеґу, був менше балакучий, а зате, як і кожний слов'янин, більше схильний до мрій та мелянхолії. Його товариш, нижчий ростом, але кремезніший, звав себе Біллем Куліджом зі Сент Дієґо в Каліфорнії й балакав безупинно, не зважаючи на тридцять Фаренгайтів нижче зера. Білі жмути пари клубилися над головою цього хлопця, а краплини поту леденіли кульочками на русявому волоссю та іскрилися в місячному сяйві, як перли.
— Тож ви, товаришу, з форту Черчіля вертаєте домів залізницею?..
— Єс.
— Чудесно! Уявіть собі, що я те саме зроблю!.. Своїм робом — з вас, товаришу, несогірший змагун! Біг навпростець Манітоба — Море Гадсена, це не жарти! Це ж буде, якщо я не попутав, 680 миль в простій лінії!.. Інша річ, що я, приміром, шкандибаю оце простісінько з Міннеаполіс.
Канадієць вбив палиці в сніг і зробив великі очі.
— З Міннеаполіс у Мінесота?..
— Еге ж! — потряс русявою чуприною американець. — Уважайте ж: 15-го січня, о 2-ій годині сполудня я витарабанився з Міннеаполіс і оце сьогодні за поміччю всіх земних і небесних сил осіяв під 58-им степенем північної ширини. Але, по правді, я самий тут ні причому... Це все, товаришу, заслуга моєї Мері! Моєї милої, солодкої, е, ґов ту гел! — наймилішої, найсолодшої й найдорожчої Мері!..
— Ага, — пробурмотів канадієць.
Обоє лещетарі виходили тепер нога за ногою на легко склонене узгір'я, якого вершок тонув і фіолетом розпливався в сріблистій імлі. Невідступні сателіти обох хлопців — їхні навдивовижу довгі тіні — безшелесно сунули за ними по сніговій скатерті, що миготіла і мрійливо процвітала мільйоном дрібоньких жемчугів-сніжинок.
— Окей! — блиснув до місяця, мов ріпа білими, зубами русявий американець. — Це, товаришу, прецікава історія з тим всім, і я розкажу вам її, щоби нам не так нудно було пнятися на отсі горбки...
— Єс.