– Хіба до нічного клубу пригодилося б, але я не вмію переживати. Гуд бай! Тю-лю-лю!
Іванна підняла те, що лишилося: червоні чоловічі чоботи, сині штани, біла українська сорочка і безрукавий овечий кожушок.
– Це тобі ще батьки справили? – спитала в Івана.
– Ні, сам пошив. А потім за горем все закинув, забув... Це мій винахід.
– Та який же винахід, коли це звичайна українська ноша! Такий винахід носили ще за царя Панька, – засміялася молода жінка.
– Підожди, я вдягнуся, а тоді й побачиш!
Він скоренько натяг на себе одяг.
– Дивись!
І раптом піднісся вгору, в повітря, зірвав з коралового дерева квітку і, спустившись, подав її Іванні.
– В цих чоботях, і поясі, і в теплім кожушку повишивані клітини енергії, що перехоплюють наші думки і несуть нас у бажаному напрямку. Це не тільки така ноша, що її носять, а й така, що сама носить.
– Ага! То не лише українська ноша, а й українські ноші?
– Так.
– Знаменито! У твоїх руках, Іване, чудовий винахід. Ти можеш ощасливити людство, якщо поробиш такі ноші для всіх.
– Та можу. Але спершу я ощасливлю тебе. Я зроблю їх для тебе, і ми удвох полетимо в далекі мандри, через гори й міста, і понад морем навперейми дельфінам.
"Нові Дні" № 7-8", 1978 р.
___________________
ТИХООКЕАНСЬКА СІЧ
Пригодницька євгеніка
Жив у Сіднеї такий чоловік, Онись Лучченко, що був українцем з діда-прадіда, а от не любив борщу.
Його запобіглива жінка Пріся догоджала, наче сто рук мала. Вона йому і кропу накришить, і перчику підсипле, і додасть ложечку сметани. А він, ситий і важкий завдяки її доброму куховаренню, ще й відвертається.
– В модерному світі, – каже, – людина мусить жити на пілюлі.
Цей визначний винахідник усівся за столом, заваленим хемічними формулами, і не встав, аж поки не сфабрикував таку поживну пілюлю. З того часу він не то борщу, а взагалі нічого іншого не вживав. Було проковтне пілюлю:
– Оце, – скаже, – я вже й поснідав.
Проковтне другу:
– Оце вже й пообідав.
Третю:
– Вже й повечеряв.
Незабаром Лучченко і непосидючий дисидент Іван Жилавий набили кишені поживними пілюлями, вдяглися в українські ноші і полетіли рятувати Катрю з карагандської неволі. Пріся і собі за ними:
– Я Ониська самого не пущу. Хтозна, що може статися з чоловіком у далекій дорозі.
Правда, з її чоловіком ніякої біди не сталося. Але із Прісіними ношами справа склалася критично. Світ тепер повний всяких нових винаходів, і все це знаряддя слід би вивчити перед вживанням.
Після довгого лету через моря й континенти наші три аеронавти знайшли Катрю поблизу жіночого концентраційного табору, у степу, де вона пасла вівці. Як же дівчина зраділа, коли побачила свого судженого Івана. А почувши, що і сама їде на волю, ледве не зомліла від надмірного щастя.
– Я вже думала, що нам довіку не бачитися, – плакала і сміялася, уткнувши мокрим лицем в широкі груди Жилавого.
За гомінкою зустріччю ледве не прозівали, як на дорозі з'явилося авто.
– Маємо гостя, – остеріг Онисько.
– Ой, лишенько! – злякано спохватилася Катря. – Це начальник Сльот. Знову приперся. Не дає мені, капосний, спокою із своїм жениханням. Хоче забрати єдиний скарб, що в дівчини ще зостався.
Начальник, народжений Сльота, під час вступу до партії перемінив прізвище на Сльот. Таборянки боялися цього садиста гірше від овечої хвороби.
Настрашена Катриними словами, Пріся не збиралася гаяти часу:
– Скоренько, дитино, залазь мені на спину! Держись міцно і полетимо на свободу.
А начальник, у галіфе і "при біноклі", вже виліз з авта і ведмежою ходою запетлював до групи незнайомих.
– Що воно за люди? – питав здалека по-діловому.
Пріся недаром назвала Катрю дитиною, бо та була легенька, як бджілка. Зате руки мала цупкі. Вчепилася за Прісину шию, і вони удвох знялися в небо.
– Гей! Куди ви? Ану, назад! – гнівно загорлав начальник. – Ану, вертайтеся назад! Наказую вам!
Тут і трапилася біда. Виявилося непередбачене ускладнення в кермуванні українських нош. Звичайно клітини енергії, зашиті у підкладці, бездоганно виконують людські бажання і несуть свій вантаж до потрібної цілі. Але при суперечних інструкціях, що надходять від окремих людей, клітини слухаються того, хто виявить більшу міру самовпевнености. В теорії Пріся мусила б виграти. Вільна особа має ту перевагу над пригнобленим і затурканим громадянином поліційного режиму, що вже змалку вона навчається бути певною своїх власних сил. Тільки начальник табору, Сльот, не був пригноблений і не був затурканий. Навпаки, – це він гнобив інших. Озброєний розпорядками й холодилками, він виробив у собі так багато самовпевнености, що хоч відбавляй. Зокрема в присутності жіноцтва. Тут він походжав гордо, як півень серед зграйки заляканих курочок.
Пріся стурбовано помітила, як її ноші забуксували в повітрі, круто завернули і полетіли вниз.
– Ой, тітонько мила! – вигукнула Катря. – Що воно робиться? Чого це ми приземлюємося? Може, я занадто важка?
– Та ні, дитино. Ти не важка. Дивись он на мого Ониська. Який пузанок, та й нічого! – відповіла Пріся твердим голосом. А сама злякалася.
– Онисю, серце, що сталося з моїми ношами? Рятуй!
Лучченко негайно збагнув ситуацію: хвилинне вагання – і не тільки Катря, а й рідна жінка залишиться в карагандській неволі навіки.
Він всією своєю вагою спустився прямо на начальника Сльота. Той оборонявся кулаками, аж заслинився. Під кінець Онисько таки поборов його, умостився йому на грудях і, підскакуючи, спитав:
– Кажи, нажився на світі?
Сльот сопів і мовчав. Іван Жилавий теж був тут.
– Дивіться, пане Онисько, що в нього випало з кишені. Коньяк. П'ять зірочок.
– Це мій! Це мій! Оддай мені! – злісно зайорзався начальник.
Як тільки Жилавий навмисне недоглянув, Сльот вирвав у нього з рук пляшку і зразу ж, лежачи, вижлуктав її до дна, щоб іншим не досталося. Тепер Жилавий засміявся і сказав:
– Пора відлітати! Цим разом Катрю нестиму я.
– Катя! – закричав Сльот. – Я тобі приказую зоставатися тут! Ти ще свій срок не закончила. І я, начальник карагандського поправно-трудового табору, приїхав власною персоною, щоб поговорити з тобою про приятну любов.
Тільки дівчина не хотіла начальникової любови.
– А свою жінку у відпустку послав?
– Катя! – верещав Сльот як ужалений. – Зоставайся, а то приколю тебе кулею к сирой землі!
Що й казати, мав начальник поетичну душу. На щастя, через надмірну самовпевненість він забув револьвер у машині.
Катря глянула на нього востаннє і кинула йому шмат вірьовки:
– Може, з досади повіситься...
Він кричав і далі, наказував. Але після пляшки коньяку його самовпевненість стала беззубою. Алкоголь не йде в парі з українськими ношами, як не йде з автоводінням. Скоро чотири аеронавти перелетіли журавлиним ключем через кордон і тільки тоді полегшено зітхнули.
Після успішного початку тисячі сміливців взяли приклад і полетіли визволяти невільників з концентраційних таборів і психушок. Так постала Тихоокеанська Січ, і бандуристи співатимуть їй славу до кінця світу. Прісю обрали першим кошовим отаманом. Жінка керує визвольною програмою і продукцією пілюль. Що ж до Ониська, то він тепер став славетним борщезнавцем. Йому особисто вже набридли пілюлі.
– Життя і так коротке, – зітхає чоловік. – Навіщо себе позбавляти приємности, що її приносить добрий, запашний борщ!
"Нові Дні" № 7-8, 1978 р.
________________________
КРИПТОМНЕЗІЯ СВІТУ
Євгеніка
У Сідней прилетів фахівець перевтілення душ. І вже нашу Цвітку розбирає гостра цікавість:
– А що я робила в попередньому житті? Чим була? Кінозіркою? Пташкою? Літала з гілочки на гілочку? Цвірінь-цвірінь!
Санько, її товстий незграбний чоловік, каже:
– Пташкою, май фут! Давай хоч сьогодні зостанемося дома та посидимо перед телевізором!
Цвітка кидає на нього погляд знецінення:
– Ти все сидиш, як гриб. Скоро й коріння пустиш у крісло. Ану, вдягайся, та поїдемо на гіпноз. Цей лікар насилає на людей гіпнотичний сон і потім розпитує їх про попереднє життя.
Поїхали.
– Ви зануряєтеся в минуле, – каже лікар до Цвітослави, – в далеке минуле. В попереднє життя. Розкажіть, що ви бачите.
– Я бачу інтер'єр сільської хати. Українські рушники. В печі весело потріскує вогонь. А в мене гарне, чорне волосся. Лискуче, довге і хвилясте.
На її вустах грає усмішка спокійного щастя. Санько знає цю усмішку і думає про себе: "Добра в мене жінка, хоч і психує часом..."
Раптом Цвітка міняється з виду.
– Ой лишенько, – шепоче тривожно, – це Зануда. Чого ти прийшов? Ми тобі нічого злого не зробили. Пусти! Не тягни мене за волосся!
Біль і туга тремтять на її вустах.
– Не здирай мені волосся заживо! – кричить. – Ой, Боженьки!
– Під гіпнозом, – з'ясовує лікар, – часто приходять драматичні обставини останніх хвилин попереднього життя...
– А тепер, Саньку, твоя черга, – каже Цвітка, очунявшись, – на жаль, я майже нічого не дізналася про своє попереднє життя. Тільки й знаю, що якийсь Зануда зідрав мені волосся з голови. Хотіла б перевірити в давніх документах, так де ж...
– Якщо це сталося в Україні, то й перевірити не можна, – відраджує лікар, – це вам не Лондон і не Париж. Я вже пробував. Але прошу! Пане, сідайте! Ваша черга.
– Та я не вірю в перевтілення душ, – відмахується Санько.
Лікар обурюється:
– Колись люди не вірили, що Земля кругла.
Ось і Санько впадає в гіпнотичний сон.
– Ви відлітаєте в минуле. В далеке минуле. В попереднє життя. Розкажіть, що ви бачите.
– Я бачу себе. Я представник нової влади. Я колективізую. Розкуркулюю. Наказую. А хто багатий, того викидаю на сніг, за село. Хай дохне! Недаром мене не люблять і по-вуличному звуть Зануда.
– Той самий Зануда? – питає Цвітка в лікаря.
– Мабуть, той самий. Другого такого фольклорного імени не знайдете на цілому світі.
По дорозі додому жінка неспокійна і подразлива.
– Це мені доведеться спати в одному ліжку зі своїм власним вбивцею, – каже вона.
Санько сопе. Ворушить густими бровами.
– А з ким же ти спала вчора? І не боялася?
– Теж із тобою спала, Саньку. Але я не знала, що ти вбивця. А тепер знаю і боюся.
Санько дивиться в темряву і думає про те, як зміняються життєві обставини...
– Я боюся, Саньку.