— Там фахівці. Вони знають, як слід діяти в таких випадках.
— Логічно. Так і зробимо.
Ще через кілька хвилин ми вже були на нашій йорданській пошті і посилали термінову телеграму дирекції музею.
— Молодці, — задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти. — Знав би, що там такі дива, сам подався б з вами. — Але, подумавши якусь хвильку, розвів руками: — От тільки робота...
Тут, біля пошти, Роман і Орест попрощалися з нами.
— Запрошуй Чингіса в гості, — мовив батько. — Мати обіцяла нагодувати вас смачним обідом.
— Правда, Чингіс, підемо. Адже ми були у вас в гостях.
Чингіс поважно кивнув. Ми вже хотіли йти, коли в дверях пошти з'явилася дівчина, що працювала там.
— Федоре Васильовичу! — покликала батька. — Добре, що ви не пішли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.
— Посилка? — здивувався батько. — Не може бути. Звідки?
— З Дністровська. І то досить велика. Зайдіть, одержите.
— Та це ж, напевне, надійшли наші книжки! — здогадався я.
— Які книжки?
— Які ми зібрали для йорданської школи. Вікоша, Натка, увесь клас збирав.
— Ого! Тоді ходімо.
Це справді була посилка з книжками. А в посилці ми знайшли листа, під яким стояли підписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий "А" клас дністровської середньої школи № 1 доручає учневі Валерію Любичу передати школярам міста Нордана зібрану для них невеличку бібліотеку. А ще — пропонує школярам із Нордана листуватися і взагалі дружити.
Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:
— Як це вони додумалися? Хороша справа, молодці. Але все ж таки дивно.
— Ти, звичайно, не повіриш, якщо скажу, що це ідея нашого Валерки, — всміхнулася мати.
Якийсь час батько дивився то на матір, то на мене з таким подивом, наче не вірив очам своїм.
— Ще кілька таких новин і я змушений буду все життя пишатися своїм сином, — цілком серйозно сказав він. — А це вже небезпечно... Ні, краще сказати: "Непедагогічно".
— Знайшов ким пишатися, — зітхнув я. — Он Чингіс — інша справа. Сьогодні він вистежив велику рись. І вбив її. Ось ким можна пишатися.
А сам подумав: "Ну чому це не я застрілив Велику Кішку9 Було б про що розповідати в класі".
— Неправда, — втрутився Чингіс. — Першим стрілив дід.
— Яке це має значення? — обурився я. — А раптом Вічний Мисливець не поцілив би? Або Велика Кішка ще встигла б кинутися на Романа?
— Що ти? Цього не могло бути. З такої відстані Вічний Мисливець не міг промахнутися.
— Все одно це твоє перше полювання. І разом з дідом ти врятував життя Роману Чорногорі. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зібрати кілька книжок!
— Так, але своїм полюванням тішуся тільки я. Ну ще кілька людей. А вашим книжкам радітимуть усі учні школи.
— Навіть якби ти й убив цю Велику Кішку, все одно ні у твоїй школі, ні в усьому нашому Дністровську ніхто не повірив би тобі. — Жартома "заспокоїв" мене батько. — Хто там, у степовому містечку, повірить, що існує така печера, і така легендарна Велика Кішка?
— Яка спеціально дочекалася, щоб сюди приїхав безстрашний мисливець Валерій Любич і вбив її, — погоджуюся з ним.
Батьки повернулися до своїх справ. А ми з Чингісом ще залишилися за столом допивати чай.
Чингіс мовчав, а я час від часу поглядав на нього і загадково всміхався. Помітивши це, Чингіс запитливо глянув на мене. Але я відвів погляд і всміхнувся ще загадковіше.
Не міг же я зізнатися, що вже весь був у полоні нової задумки: наступного літа ми підемо працювати в наш приміський радгосп і на зароблені кошти купимо Чингісові рушницю. Адже всі мисливці мають по дві рушниці. Я ще не знав, скільки вона коштує, як її купувати і чи продадуть її школярам. Але зараз це не мало ніякого значення. Ми обов'язково подаруємо Чингісові рушницю. Найкращу з усіх, які тільки існують. І Чингіс стане найвправнішим мисливцем Далекого Сходу.
21
Прокидаюся з думкою, що, можливо, це останній ранок, якого я побачуся з Інгою. Мине рік, два, а може, й двадцять років, перш ніж ми зустрінемося знову. І ще невідомо де, у якому місті це станеться. І чи станеться взагалі.
За той місяць, який я провів у Йордані, у мене з'явилося чимало друзів і просто знайомих. Але першою, про кого я подумав того ранку, була саме Інга. І я усвідомлював, що мій сум за Йорданом буде сумом за цим чорнооким дівчам, яке дуже захоплювалося подвигами Романа Чорногори, і яке я страшенно ревнував до нього. Не розумію, чому це я привернувся до цього дівчиська. Зрештою, воно нічим не відрізняється від дівчат з нашого класу, нашої вулиці.
Я довго сиджу на ліжку, намагаючись збагнути причину цього дивного явища, хоча мати вже втретє наказує мені одягатися.
— Що сталося? — вреіші-решг уривається їй терпець. — Невже не виспався? Не можна ж бути таким ледацюгою.
"Що сталося?" Якби ж я міг відповісти на це запитання. Або сам здатний був зрозуміти, що зі мною сталося.
Заплющую очі і пригадую обличчя Інги, її усмішку, розпущене волосся. Мені навіть вчувається її голос: вона завжди розмовляє зі мною якось несміливо, аж нібито пошепки. Чому ми так мало часу проводили разом? Чому так рідко бачилися? А через кілька днів нам з матір'ю вже треба від'їжджати.
Я зриваюся з ліжка і починаю гарячково одягатися.
— Куди ти? — вражено запитує мати.
— Я недалеко. Треба навідатися до школи.
Це напівправда. Я справді навідаюся до школи, але поспішаю зовсім не тому, що не можу обійтися без цих відвідин. Мені хочеться пошвидше побачити Інгу.
— Тут, звичайно, чудово, — зітхає мати, не бажаючи з'ясовувати мої справжні наміри. — І місця чудові. І люди. Але треба повертатися до Дністровська. Сам знаєш: вдома стільки роботи! Хоч сьогодні пакуй валізки.
— А батько мріє про те, щоб ми перебралися сюди назавжди. Він говорив з тобою про це?
— Говорив, — ще проникливіше зітхнула мати. — Але я не погодилася. Хоча знаю, що ти його підтримуєш.
— Я вагаюся, — дипломатично зауважую я, добре розуміючи, що від мене в цій складній справі мало що залежатиме. Все одно рішення буде за батьком. Остаточне рішення, ясна річ.
— Я, вважаю, що людина повинна жити не там, де вона збудувала три-чотири будинки, а там, де народилася і де од віку вічного живе її рід, її народ. Ми з тобою — українці. І батьківщина наша над Дністром, а не над Амгунню. Ти вже досить дорослий, щоб з тобою можна було говорити і про такі речі.
— Наша батьківщина над Дністром. Але й над Амгунню теж, — ще "дипломатичніше" зауважую я, відчуваючи, що мені не хочеться втрачати дорогоцінні хвилини на цю полеміку. Хоча водночас відчуваю, що мати має рацію: людина повинна жити там, де споконвіку жив їїрід. Чингіс, напевне, тежпогодився б із цим. Навряд чи він зміг би прожити решту свого життя над Дністром, де вже ніколи не зможе побачити оленя, навіть "на відстані трьох пострілів рушниці".
— Але ти добре розумієш, що саме я маю на увазі, — майже благаюче дивиться на мене мати. Так їй хочеться, щоб я погодився з нею, не встряваючи в полеміку.
— Якщо хочеш, давай спакуємо наші валізки вже сьогодні ввечері. — Батько подався у відрядження до Хабаровська. Там у нього якісь невідкладні справи, і ми не впевнені, що він встигне повернутися сьогодні чи завтра. Може статися так, що зустрінемося з ним уже в аеропорту. Тому мати, напевне, хвилюється. — Приготуємо їх заздалегідь і сидітимемо на них, наче на вокзалі.
Мати уважно дивиться на мене й усміхається.
— А якщо серйозно? — питає вона.
— Якщо серйозно, — зізнаюся, — я вже теж думав про наш переїзд сюди. Спочатку загорівся: звичайно, треба переїжджати! Нові місця, стільки цікавого! А тепер відчуваю, що вже почав сумувати за нашим Дністровськом, за лиманом, за сонцем, хлопцями... Тільки батькові не хотілося казати про це. Щоб не розстроювати. Йому теж, мабуть, нелегко вирішити зараз, що робити: повертатися на Дністер, чи залишатися на Амгуні.
— Мені здається, що за цей місяць ти підріс, став серйознішим, і... — вона хотіла сказати ще щось, але не сказала. Мабуть, вчасно схаменулася.
— Це тільки так здається, — кидаю уже з-за порога.
— Не барися! — навздогін мені кричить мати. — Сніданок уже майже готовий.
Але я не відповідаю. Я біжу на другий кінець селища, де в одній із кімнат довжелезного будинку живе Інга. Там я стою навпроти вікна і довго й терпляче чекаю. Мені не видно, що коїться у квартирі і чи є там Інга. Але твердо вірю, що рано чи пізно дівчина помітить мене. І вийде.
Одначе помітила мене мати Інги.
— Ти кого чекаєш? — поцікавилася вона, відчиняючи вікно.
— Нікого, — розгублено кажу і повертаюся, вдаючи, що маю намір іти геть.
— Ну, чого ти образився? — голос у неї схожий на Інгин. Та й сама вона теж дуже схожа на Інгу. Чи так не можна казати: що мати схожа на доньку? Але вони справді схожі. — Почекай хвилинку, зараз Інга вийде.
Через кілька хвилин Інга справді вийшла. На щастя, вона не запитувала, чого стою тут і чого мені треба. Вона ніколи не запитувала таке, і я був щиро вдячний їй. Цього разу ми пішли не до річки, а, поминувши недобудовану лікарню, опустилися з пагорба й опинилися у розлогій долині, якою просувалася до Hop дана залізнична колія.
Сонце вже зійшло, але ранок ще був досить прохолодним, і воно, велике і блідо-червоне, зависло десь під високим попелясто-блакитним куполом неба. Таким же попелясто-блакитним і холодним, як вода в Амгуні. Ще тільки минав серпень, але я вже помітив, що ранки стають щораз холоднішими. Дивно. У нас на Україні ночі в серпні найтепліші, і вода в Дністрі теж найтепліша. Та все одно я дивлюся на сонце, не високе і прозоре, як лід-ясенець, небо, на великого птаха, що поволі кружляє над долиною, і намагаюся запам'ятати все це. Цей день, це небо, цього птаха; себе й Інгу на схилі Йорданського узвишшя... І мені стає страшно від усвідомлення, що все це скороминуще. Що незабаром літак перенесе мене за тисячі кілометрів звідси. А потім й Інгу. А цю красиву долину з малесенькими іржаво-буряковими озерцями засипле снігом і закує мороззям.
— Ви від'їжджаєте в суботу? — стиха запитує Інга, намагаючись встежити за моїм поглядом.
— В суботу. А від кого ти дізналася? Я оце тільки збирався сказати тобі про це.
— Здогадалася. Просто якесь передчуття... Сьогодні я чомусь прокинулася з думкою, що ти їдеш. І ми ніколи більше не побачимося.
Я хотів сказати, що прокинувся з такою ж думкою.