— Ось він цілу ніч не спав і чув, як щось плакало у кутку.
— Справді? — здивувався отець Порфирій. — Не бійтесь, то плачуть мертві, яких не приймають ні в рай, ні в пекло. Треба буде ще раз освятити господу. Освятимо, і вони перестануть сюди залітати.
Він покликав нас у свою кімнату. На столі вже лежало нарізане сало — вчора ми його не схотіли їсти, і миска холодного борщу.
— Снідайте, ангелята, — сказав отець Порфирій, — та за діло візьметесь.
Ми мовчки сіли до столу. Гарасько покосився на сало, взяв шматочок і з'їв. Я теж почав жувати через силу і ледве лроковтнув його разом з хлібом.
Отець Порфирій сидів біля нас і не зводив очей з Га-раська. Мабуть, йому подобався його високий лоб, прикрашений широкими бровами, і довгий тонкий ніс, трохи набокуватий і горбатий, як дзьоб у беркута.
— Ось що,— сказав отець Порфирій, — поснідавши, іна-носіть води, помийте в кімнаті підлогу, вікна, двері. Потім все окропимо святою водою. Треба вигнати нечистих/духів, які проникають в покої, щоб спокусити душі наші праведні і заманити в пекло... А тобі на ось хрестик,— сказав Гарасько-ві. —Та дивись не згуби, бо тяжчого гріха немає, ніж кинути на землю святиню, щоб по ній топтались ногами...
Він обережно повісив Гараськові сріблястого хрестика на шию і перехрестив тричі.
Після сніданку ми наносили води, підігріли її на примусі, почали мити вікна.
Отець Порфирій взяв книги і пішов кудись, мабуть, в духовну семінарію. На порозі він зупинився і сказав, що сюди прийде черниця Вівдя, то нехай робить все, що їй треба, і щоб ми їй не заважали.
Переставляючи різні речі, щоб мити підлогу, ми випадково натрапили на величезну череп'яну макітру з ковбасами, залитими смальцем. Поряд стояла скриня, оббита бляхою. Отець Порфирій, мабуть, забув замкнути її, бо тільки накинув замок і так залишив.
Гарасько підняв кришку і свиснув.
Тут вперше ми побачили золоті речі, які ніби горіли в темряві. Ця скриня стояла у глибокій ніші, яка ховалась за ширмою. Ми зачинили скриню і старанно взялися підмітати підлогу.
Незабаром в кімнату швидкими кроками повернувся отець Порфирій. Глянувши, що ми працюємо, він посміхнувся, хоч по обличчю було видно, що він чимсь схвильований. Отець Порфирій миттю підійшов до скрині, дістав в'язку ключів і клацнув замком.
Не встигли ми підмести підлогу, як на порозі з'явилась висока жінка в чорному вбранні з білим коміром і в чорному очіпку. Вона вклонилась отцю Порфирію і перехрестилась.
— Проходь сюди, — сказав він і відчинив хижку.
— Оце все можна продати на базарі,— сказав пошепки.— А це хай залишається...
— Хто вона?— шепнув я Гараськові, коли отець Порфирій знову вийшов. — Невже його дружина?
— Ні, — відповів Гарасько. — В отця Порфирія немає дружини. Це, мабуть, та чорна магія, про яку нам колись розповідала твоя бабуся.
Так оця черниця і залишилась в нашій розмові Магією. Вона вийшла з хижки, несучи два кошики з яєчками.
— Невже продавати буде? — здивувався Гарасько. Але мене це не так здивувало, як те, що в отця Порфирія на подвір'ї ми не бачили жодної курочки. Цікаво, де він набрав стільки яєчок?
— А де ж гуска смажена? — сказав Гарасько і зазирнув у духовку.
Він не помилився. На сковороді лежала половина гуски. Мабуть, отець Порфирій частину поснідав, а частину на обід собі залишив.
— Може, візьмемо по ніжці? — шепнув я до Гараська, дивлячись, як обпливає жир на її спині.
— Якби ж у неї було їх більше,,— сказав Гарасько, — тоді можна було б взяти. Хай краще стоїть, — шепнув сам до себе і сховав сковорідку в духовку.
Ми знову взялися за роботу. Підлоги нам ще ніколи не доводилось мити, тож і не знали, як це краще робити. Не роздумуючи, Гарасько вилив відро води просто на підлогу, а по— . тім почав возюкати ганчіркою.
Ми так захопилися роботою, що незчулись, як в кімнату знов увійшла Магія. Спершу ми її були-не впізнали. Чорне все вона скинула і одяглася в просте селянське вбрання, неначе й справді тільки що з села приїхала.
Вона розповіла, як треба мити підлогу, розпитала, звідки ми приїхали, взяла кошики з яєчками й пішла.
Гарасько схопив відро і вибіг за нею.
— Ти знаєш що? — весело скрикнув він, повернувшися.— Тут недалечко є кінотеатр, і кіно там буває щоденно. Може, сходимо, як прийде отець Порфирій?
— Гаразд, підемо обов'язково, — погодився я, і відразу на душі зробилось легше: адже бабуся Оксана ніколи мене в кіно не пускала. Лише раз довелося подивитись у клубі, та й то через вікно, знадвору.
За годину ми все закінчили.
Більше не було чого робити. Отець Порфирій не повернувся. В кіно ми піти не могли — боялись кинути келію. На наше щастя, повернулась Магія. Вона поставила порожні кошики в хижку, скинула важку хустку з голови і сіла в крісло перепочити.
— Ви будете вдома?— спитав Гарасько.
— Буду чекати отця Порфирія, — відповіла Магія. — Він незабаром повернеться.
Ми нашвидку повмивались і мерщій на вулицю.
— Цікаво, куди вона яєчка віднесла так швидко? — сказав Гарасько. — Невже встигла все продати?
Я нічого не міг відповісти на це, бо сам знав не більше від нього.
За розмовою ми незчулись, як підійшли до кінотеатру. Гарасько купив морозива мені й собі. Зайшли в кінозал.
Тут ми побачили Лілю. Вона сиділа з подружкою і теж їла морозиво.
— Давай пересядемо до них, — шепнув Гарасько, але не встиг.
Погасло світло, і почалась кінокартина "Син полку". Весь сеанс ми сиділи мов зачаровані. Мені навіть не вірилось, що я дивлюсь кіно разом з дорослими і ніхто не проганяє.
Як тільки все скінчилось, ми вирішили наздогнати Лілю з подругою, які встигли першими вийти з кінотеатру.
— Ходімо скоріше, — підганяв мене Гарасько, — погуляємо з ними по місту.
— Мені незручно, а як же Ніна? — сказав я і зупинився.
— К бісу Ніну, — сердито скрикнув Гарасько. — До неї Андрій Смола чіпляється. Біжімо! — і смикнув мене за рукав піджака.
— Соня мене теж не любить, — згодом признавсь Гарасько. — Я тепер назавжди її залишаю Кролеві...
Незабаром ми порівнялись з дівчатами. Гарасько чемно привітався.
Тут він на ходу нагадав про те, як разом пливли пароплавом до Києва і як вигнав нас тоді з ресторану старший механік. Ліля слухала мовчки і посміхалась.
— А це моя подруга Ольга, — сказала вона. — Знайомтесь, артисти... Ви ж вчитесь в театральному училищі? — спитала згодом.
— Аякже, вчимось, — відповів Гарасько. — Уже й співати вміємо.
З цими словами він потиснув руку Олі і сказав жартома:
— Княжна Ольга ви, а це князь Ігор, — показав на мене і посміхнувся.
— Справді Ігор? — здивувалась Ліля.
— Ні, Данило, — відповів я, червоніючи. Незабаром дівчата підійшли до під'їзду і зупинились.
— Ну, ми вже дома, — промовила Ліля. — До побачення.
— Так ще ж рано спати, — затримав їх Гарасько. — Ви ж не курчата.
Дівчата разом засміялись.
— А ви звідки приїхали? — спитала Ліля.
— Здалеку, — відповів Гарасько.— Ви повз наше село пропливали пароплавом.
— А село ваше над самим Дніпром? — поцікавилась Оля.
— Зовсім близько,— відповів я.— Рукою подати.
— То ви, мабуть, добре плавати навчились? Може, завтра на пляж разом поїдемо?
— Ні, — сказав Гарасько. — Завтра нас не відпустять з уроків, та й вода в Дніпрі вже холодна.
— А ми підемо, правда, Олю? — посміхнулась Ліля, глянула вбік і щось шепнула Олі — мабуть, помітила якогось знайомого. Вони швидко попрощались і побігли додому.
І справді, повз нас пройшла висока жінка в білому капелюшку, яку ми бачили на пароплаві.
— Все ясно, — сказав Гарасько. — Це її мати.
Щоб не викликати підозри, ми швидко повернули в свою вуличку і через якусь хвилину були вже в підвалі.
Отець Порфирій зустрів нас холодно і непривітно, його брови насупились на самі очі, а вуса від люті аж підстрибували.
— Де вас носило? — спитав він згодом і посварився пальцем.
— В кіно були, — відповів я. — Дуже цікава кінокартина.
— Де? В кіно, кажеш? — почервонівши, скрикнув отець Порфирій.— Та ви знаєте, що ви зробили? Та ви ж вчинили такий гріх, який уже ні небом, ні богом не прощається! За один сеанс ви будете десять сеансів кипіти на тім світі в котлах з гарячою смолою, вниз головами... Падайте на коліна, — не вгавав отець Порфирій,—падайте! Моліться за спасіння душ своїх, спокушених дияволом!
Ми впали на коліна.
Поки ми злякіно щось шепотіли губами, отець Порфирій взяв з шафи вазу, і покропив нас свяченою водою.
— Хіба ж можна дивитись кіно, ангелята мої? — сказав лагідно отець.— Його нечисті душі вигадали, щоб спокушати праведних. Тому й плачуть серед ночі злі духи, що ми богу молимося...
Від цих слів поза шкірою в мене забігали мурашки і навіть'похолола кров у жилах.
— От ми й самі, — сказав Гарасько, коли отець Порфирій вийшов, і дихнув на повні груди, як бобер, що його викинули хвилі на берег!
Він похапцем накинув на себе якусь чорну "мантію", що висіла на гачку, схожу на попівські підрясники.
Я за його прикладом натяг на себе ковдру і розгорнув біблію, — більш ніякої книги у мене тут не було.
Гарасько теж читав і так уважно, ніби боявся пропустити слово.
— Що ти читаєш? — поцікавився я. — Може, якусь художню книгу? Де ти її взяв?
Але він ніби не чув мене, швидко перегорнув сторінку, збив на свічці жужелицю і знов зачитався.
Час непомітно плинув. Свічка догоріла і почала мригати. Гарасько згорнув книгу і сказав тихенько:
— Колись і ми замригаємо так, як ось ця свічка...
Не знаю, чому я мимохіть глянув на горбату труну і здригнувся. На душі зробилось сумно.
Не роздумуючи, я ліг під стіною і вкрився ковдрою.
І знов пригадались ті останні дні, коли ми після закінчення школи зібрались біля клубу. Чи можна було подумати в той час, що нам доведеться жити в підземеллі, під владою страшного отця Порфирія?
"Краще було б сидіти дома і нікуди не їхати", — подумав я і повернувся до стіни, щоб скоріше заснути.
Не минуло й хвилини, як Гарасько скинув свої балетки і ліг біля мене.
— Що ж ми будемо робити далі? — сказав Гарасько тихенько. — Невже доведеться тут жити все життя?
Та не встиг він доказати, як почувся стукіт у двері.
— Т-с-с, — шепнув я, — хтось прийшов.
Ми завмерли на ліжку, навіть перестали дихати.
Стукіт знову повторився, і озвався отець Порфирій.
Гарасько скочив з ліжка, запалив нову свічку і відчинив залізні двері.
Отець Порфирій обережно ступив через поріг і сів біля столу.
— Слухайте, ангелята, — почав тихенько він.