Але все ж це був комендант. Змінилися й порядки. Було організовано трійцю, куди входили той же комендант, німець від магістрату і представник від ув'язнених. Ця трійця була керівним органом у таборі.
Людей уже не ганяли на тяжку роботу, їх не били і не морили голодом. Навпаки, американці одразу ж дали добрі пайки, часом навіть давали шоколад. Але все ж табір існував і навколо бараків залишився колючий дріт. Полонені були відрізані від навколишнього світу, як і раніше. Серед них ходили чутки, що багато концтаборів уже ліквідовано, але потім виявлялося, що чутки ті невірні, що у всіх концтаборах ще сидять люди і там настановлено такий же порядок, як і в концтаборі Ко-бурга.
Нарешті одного дня десь перед обідом до табору прибуло високе начальство. В приміщення комендатури почали викликати полонених. Викликали по одному. Одного випускали, а іншому наказували зачекати. Табір гув, як розворушений рій.
Зайднер сидів просто на землі під старим високим кленом ї палив сигарету за сигаретою. Коли почув своє прізвище, повільно звівся, розтоптав підошвою недопалок і пішов до комендатури. Вірив, що його тримати далі не будуть, бо він же був проти війни, проти Гітлера, а американці теж — проти війни і теж — воювали проти Гітлера.
За столом сиділо п'ятеро. З них двоє військових, двоє цивільних і представник концтабору, якого Зайднер давно запідозрював у зраді своїм товаришам.
Запитував комендант американець:
— Генріх Зайднер?
— Так, Генріх Зайднер,— відповів він на диво рівним і спокійним тоном.
— За що ви сюди потрапили?
Зайднер глянув на папку під руками коменданта, відповів:
— Мабуть, там написано.
— Авжеж, тут дещо сказано...— розтягуючи слова і жуючи гумку, багатозначно підтвердив комендант. Він гортав і гортав аркушики, хоч було ясно, що він заздалегідь добре з ними познайомився. Несподівано запитав:
— То ви, виходить, артист? Циркач?
— Був.
— А чому ви стали займатися політикою?
— Я завжди вірив у те, що війна закінчиться саме так, як вона закінчилась, пане комендант.
Комендант подивився на Зайднера з цікавістю.
— Ви були за поразку Німеччини?
— Ні, я був за поразку фашизму.
— І активно сприяли цьому?
— На жаль, ні. А втім, яке це має значення тепер.
— Має, пане Зайднер, має...— багатозначно сказав комендант.— Скільки вам років?
— Сорок два.
— А на вигляд ви значно старший,— посміхнувся він.
Зайднер не підтримав посмішки. Сумно сказав:
— Причина для цього була досить серйозна.
— Що ви маєте намір робити, як вийдете з табору?
— Я влаштуюсь на роботу. Мені потрібні гроші, щоб підлікуватись. У мене дуже погане здоров'я. Я так довго не протягну. Мене били...— Зайднер почав втрачати спокій. Оцей допит, саме допит, а не розмова, виводив його з рівноваги. Чого добивається комендант? Що йому ще треба від Зайднера?
— Ви вільні,— нарешті сказав комендант.— Тільки треба жити так, щоб вас не били...
Ще за півгодини Зайднер був за ворітьми.
Зупинився. Оглянувся довкола, ніби не вірив тому, що сталося, або не знав, що йому робити далі.
Вартовий махнув на нього автоматом, крикнувши, як на кішку:
— Тпрусь! — і тупнув ногою.
Мабуть, він вважав це за доречний жарт. Зайднер глянув йому в очі і відчув, що груди його сковує холод. Нічого не відповівши, повернувся і швидко пішов.
Він не знав, куди йде. Спершу повернув у якийсь вузький і глухий провулок, де просто перед дверима і перед вікнами висіла білизна. Він сів у невеличкому скверику. Помацав у кишенях — там було пусто. Всі сигарети він викурив у таборі. Грошей не було. Жодного пфеніга. Оглянувся довкола себе. На сусідній лавці сидів чоловік з рудою куценькою борідкою. Зайднер спитав:
— Чи не знайдеться у вас сигарети!
Той простяг пачку:
— Паліть.
Зайднер жадібно втяг у груди дим і тоді раптом згадав, що йому необхідно знайти Марту і хлопців. Знайти їх не важко. Ще вчора Марта приходила до нього.
— Скажіть, будь ласка, де тут цирк? — звернувся він до чоловіка, який почастував його сигаретою.
— Цирк?..— здивувався той.— У нашому місті цирку немає.
— Тобто як? — не повірив своїм вухам Зайднер. І захвилювався : — Ну, цирк. Розумієте? Цирк!
— Цілком розумію. Але в нашому місті цирку немає. Зайднер схопився. Де ж шукати Марту?
— До побачення,— сказав він механічно і пішов із скверика.
Людей на вулицях стало більше. Може, то в установах закінчився робочий день. А може, Зайднер досі' їх просто не помічав. Тепер він приглядається до кожної постаті, до кожного обличчя. Йому можна надіятись тільки на сліпий випадок: ось так ітиме і зустріне Марту. Таке може статися, а може й не статися.
Є надійніший спосіб. Простежити, коли Марта йтиме до нього в табір. А йтиме вона напевне. Адже вона ще не знає, що він уже на волі. Авжеж, це — найнадійніший спосіб зустрітись.
Але де ж переночувати? Де знайти притулок?.. І де взяти грошей, щоб поїсти? Ці питання були невідкладні. День уже хилиться до вечора. Не ночувати ж йому десь на лаві в парку! Ще бракувало, щоб він, вирвавшись із концтабору, потрапив у руки поліції як безробітний, як бездомний бродяга!..
Роздумуючи над своєю долею, Зайднер ішов і йшов далі. Він боявся зупинитись. Йому здавалось, що як тільки зупиниться, на нього одразу ж звернуть увагу. Поки йде, він схожий на звичайного робітника, який повертається з роботи додому. Але, як тільки зупиниться, одразу ж буде помітно, що він — бездомний і чужий у цьому місті.
І раптом несподівано для самого себе Зайднер таки зупинився. Серце в грудях закалатало шалено і гучно. Він побачив Владислава Янчука. Побачив у спину, але впізнав. На Янчукові був гарно пошитий сірий костюм, зелений капелюх з широкими крисами і чорні лаковані черевики. Ішов він неквапливо. Тому Зайднер його й наздогнав.
Він стояв недовго, лише якусь хвилинку. А потім пішов назирці за Янчуком. Ясно ж як білий день, що Янчук приведе його до Марти!..
Проте сподіванка була передчасною. Біля одного великого будинку з розкішним фасадом Янчук зупинився, затримався на якусь мить, ніби роздумуючи чи вагаючись, і зник за масивними дерев'яними різьбленими дверима.
Що це за будинок? Не схоже, щоб Янчук жив у ньому.
Насторожено озираючись, Зайднер наблизився до будинку. У вічі впала чітко написана німецькою і англійською мовами вивіска, яка свідчила, що тут міститься міська американська комендатура. Зайднера це приголомшило. Які зв'язки у Янчука з американською окупаційною владою?.. Які справи могли привести його сюди?..
Проте затримуватись біля дверей не можна було. Щомиті міг з'явитись Янчук. А потрапляти йому на очі Зайднер не мав аніякісінького бажання. Особливо зараз.
Приміщення комендатури стояло фасадом до великої трикутної площі. За площею зеленів молодий сквер з ріденькими кущами і невисокими деревами. Там гралися діти і сиділи на лавах дорослі. Зайднер, не зводячи очей з дверей комендатури, пішов туди.
Він сів на лаву. Так він ніякої підозри до себе не викличе. Просто сидить літня людина й відпочиває. Хіба що його одяг? Надто вже він подраний і брудний. Але Зайднер вже переконався, що далеко не всі в місті добре одягнуті. Багато й таких убогих, як він.
Але все лс таки, що привело до комендатури Янчука? І що він робить в цьому місті, якщо цирк не працює? Зайднер навіть набув про голод, про сигарети.
Янчук не з'являвся довго. Вже почало вечоріти. Зайднер уже навіть злякано подумав, що проґавив його. Цього б він собі ніколи не подарував... Але ні, проґавити Янчука він не міг. Його очі стежать за дверима невідривно. За час, скільки він сидить, з комендатури вийшла лише група військових, якийсь підприємець у котелку і вся в чорному жінка, мабуть, удова, яка приходила просити допомогу...
У комендатуру треба йти і йому, Зайднерові,— оформити документи. Але не обов'язково тут, а там, де він зупиниться на постійне проживання. Тут, у Кобурзі, він не має наміру жити. Подалі від табору, від Янчука, до своїх знайомих місць!..
Зайднер мимоволі шарпнувся, і знову його серце часто-часто забилося. У дверях з'явився Владислав Янчук. Кілька яскравих ламп над дверима, що недавно спалахнули, освітили його обличчя. Воно було вдоволене. Янчук швидко і бадьоро пішов вулицею. Потім він повернув у провулок. Потім — ще в один. А вже цей вивів Янчука і Зайднера на базарну площу. Тут людей мале, і Зайднерові довелось трохи відстати, щоб не привернути Янчукової уваги. Проте він увесь час не спускав з нього очей.
Янчук пішов поміж магазинами, які вже не працювали, і зник за одним із них. Зайднер наддав ходу. І коли теж повернув за магазин, то Янчук уже входив до одного з вагончиків, що стояли в глибині парку, притулившись до глухої кам'яної стіни.
Ці вагончики були добре знайомі Зайднерові. Йому колись належав саме той, до якого зайшов Янчук. В тому вагончику його нещадно, по-звірячому били фашисти. В ньому Янчук підступно свідчив про його, Зайднерову, вину перед гітлерівським режимом. Звідти його забрали спершу в тюрму, а потім у концтабір.
Але чому ці вагончики опинилися тут, у Кобурзі?.. Зайднер не знав цього. Але тепер уже він твердо вірив, що з Мартою зустрінеться. І станеться це не пізніше, як сьогодні. А там уже придумає, що робити далі.
У невеличкому віконці Янчукового вагончика спалахнуло світло. І тільки тепер Зайднер звернув увагу на те, що в другому вагончику теж світиться. Значить, там живуть Марта, Юра і Петя... Вже добре стемніло. Проте Зайднер не квапився підходити до вагончиків. Ждав, поки у Янчука погасне світло. Хай він засне.
Зайднер ждав терпляче і вперто. Ховався в густих тінях, переходив з місця на місце, уникав небагатьох перехожих. І — ждав, ждав. Зараз цей бездомний, понівечений чоловік прагнув тільки одного — зустрічі з Мартою.
Нарешті в Янчуковому вагончику стало темно. Отже, треба почекати ще з пївгодинки. Які ж вони довгі, ці півгодини!
Та ось Зайднер дуже обережно підходить до вагончика. Йде не до дверей, а до глухої бокової стіни. Йому перехоплює подих. Він мимоволі хапається рукою за серце і так стоїть якийсь час, дослухаючись до того, що діється за стіною. Чути голоси. Там розмовляють. Але про що саме, розібрати не можна.
Зайднер піднімає тремтячу руку і тихенько стукає... Ні, його не чують. Розмова за стіною триває. Він стукає дужче.