Знайшли фронтовий евакогоспіталь. Двох із тих, що лежали в кузові машини на соломі, Вітчизна вже не дорахувалася.
...Микола Петрович замовк, дивився на червоні вуглинки, що спадали з перегорілих галузок у сірий попіл.
Місяць піднявся над краєм яру, кинув у став лляного рушника і заходився вибілювати його.
Діти не спускали очей з обличчя Миколи Петровича, на якому грали, мінилися відблиски багаття.
Роман з мовчазною задумою слухав дядька. Трохи дивувався — скільки доводилося розмовляти з ним, про що тільки не розповідав, а от цю історію — вперше.
— А як же ви потім назад повернулися? — поцікавилась Росина.
Вчитель зітхнув:
— Повернувся додому не скоро. Та про це іншим разом. Зараз же нам слід подумати, як назвати наше озеро. Воно повинно мати своє наймення.
Кілька хвилин всі мовчали. Потім Росина тихо сказала:
— Озеро Добросердя...
Назва всім сподобалася. Її й прийняли.
БЕРЕЗОВИЙ СІК
Гемор із жінкою кілька разів за вечір підходили до хліва, зацікавлено позирали на лісницьке школярське зібрання. Той час, коли вони з усміхом, як на пусту дитячу забавку, дивилися на все, що робилося в яру, уже минув. Тепер щоразу все більше переконувалися: Тетяна Степанівна, і Лебеденко, і всі інші дорослі й малі не відступляться од задуманого. Коли побачили, що й озеро вже заголубіло на дні вибалку, тільки похитували головами.
Колгоспний об'їждчик стояв, розставивши ноги в чоботях та галіфе, чухав волосаті груди крізь розстебнутий комір сорочки, ліниво цідив:
— От тобі й шкети... Бачиш...
— Хочуть і далі став за ставом пускати,— ворухнула товстими губами Гемориха.
— Це все діло Лебеденка...
— А я оце думаю, чи не посадити мені квочку на качині? Га?..
— Щоб знову гавкали та новий штраф приперли?
— То яке їхнє діло? Качата дерев не поїдять. А що на воді плаватимуть — немає такого закону, що не можна... Іще й гусенят розведу...
Мовчали, думали кожен щось своє.
Потім Гемориха сказала уже рішучіше:
— А таки їй-бо завтра поїду на інкубаторну в район... І качаток візьму, і гусей... Кому яке діло до того...
Наступного дня вона таки й справді подалася з дому.
Тепер у лісництві працювало два трактори і роботи пішли значно успішніше. Новенький крутосхилий водив дядько Лесь, старого бульдозера цілком освоїли Онисим та Роман. Хлопці помітно гордилися довір'ям, намагалися трудитися якнайкраще. Авторитет їхній серед лісівників що не день все більше утверджувався, викликаючи неприховану заздрість у Юрка.
Особливо боляче йому стало одного дня, як дядько Лесь плугами нарізав тераси, а Онисим із Романом розрівнювали бульдозером. Жорка бігав слідом за хлопцями та все фотографував їх. Юрко, заклавши за спину руки, ішов схилом яру вище машини, згадував розмову з дідусем Тото про три заповіді. ,
Аж тут з кухлем та квартою в руках поспішає Росина. Перестріла машину дядька Леся, махає рукою, щоб зупинився. Той пригальмував свого проворуна, вийшов із кабіни, витирає тильним боком руки спітнілого лоба. Юрко й собі спустився схилом до них:
— Березового сочку, дядьку Лесю,— простягує дівчина кухоль.
Тракторист дістає з кишені жмут клоччя, витирає руки.
— І як ти здогадалася, що мені хочеться пити?
— Я завжди знаю ваші бажання,— усміхається школярка.
— Спасибі!
Він пожадливо п'є, кадик йому ходить по горлу вгору-вниз, і краплина скочується по підборіддю.
— Ну ж і смачного соку дятел наточив,— розгладжує вуса.
— Дуже доброго,— підтверджує дівчина.— Випийте ще...
— Дятел? — дивується Юрко.
Росина з дядьком Лесем розуміюче переглядаються.
— Угу...— хитає школярка головою, знову наповнюючи кварту.— Отам... Із старої берези... Ранньої весни...
Дядько Лесь пив апетитно і другу кварту, а Росинині очі нараз пройнялися якимось туманом, згадалося...
...З мамою сиділи за столом, посеред якого горіла настільна лампа. Мама читала учнівські зошити, а вона, Росина, вже поробила уроки і тепер малювала. Раптом хтось постукав у двері. Відчинила — на порозі дядько Лесь.
— Пробачте, що турбую... Проїжджав яром, бачу — у вікнах світло... То я на вогник... Попити джерельної водиці...
— То проходьте, чого ж ви? — мовила вчителька.
•— Та в мене такі закурені чоботи, а у вас так чисто.
— Нічого, дядьку Лесю,— уже схопилася Росина, не приховуючи радості, що до хати завітав гість.— Це я увечері помила підлогу, а завтра ще раз витру. Проходьте. А замість води дам березового соку. Це ж ви навчили нас із мамою точити його. Мама приправила ячменем, і він тепер такий добрий...
Росина метнулася в другу кімнату, винесла графин та склянку. Наповнила її, подала гостеві, який усе ще стояв біля порога, не наважуючись ступити закуреними чобітьми по чистій підлозі.
— Спасибі, Росино, вип'ю з апетитом. А тобі за це ось...— І дядько Лесь простяг їй невеликий кульочок.
— Що це? — запитала дівчина, взявши подарунок.
— А це від зайчика,— казав тим часом дядько Лесь.— Я там, у яру, нагортав вал, а він прибіг і просить: "Передай, чоловіче добрий, будь ласка, отій дівчинці, що живе в будиночку під білими березами. Вона хороша. Коли ми, буває, зустрічаємося з нею, вона ніколи не лякає мене, не кричить, як інші діти, а завжди ласкаво кличе: "Зай, зай, зай..."
Росина, слухаючи те, усміхається, озирається на маму, яка теж не може приховати усміху. Дивиться знову на дядька Леся, дякує. І хоч добре знає, що то зовсім не від зайчика, що кульочок той із крамниці, де й наповнювали його, все ж їй хочеться продовжити ту веселу казку.
— Ану ж бо побачимо, чого зайчик сюди назбирав,— каже вона, розгортаючи папір.— О, цукерки! Арахісові цукерочки! Саме такі, як я люблю. Так пийте ж і ви, дядьку Лесь, березовий сік... І знайте, що він не просто з дерева накапав через ту очеретинку, яку ви встромили в дірочку...
— А звідки ж він узявся? — дивується дядько Лесь, погладжуючи свої вуса.
— Його налив із свого довгого дзьоба дятел...
— Ну ж бо скуштую...
І дядько Лесь, скинувши кашкета з голови, з задоволенням спорожняє стакан.
— Точно,— стверджує потому,— по запаху пізнаю дятлову роботу... Бровар він першокласний. Сам я, Росино, як був школярем, бачив у лісі його працю...
— Та чого ж ви стоїте,— втрутилася Тетяна Степанівна.— Проходьте, сідайте...
— Хіба що на хвилинку...— Дядько Лесь присів на краєчок стільця, продовжував:— Отож колись школярем я вів спостереження за природою... Як це, Тетяно Степанівно, називається — фенологічні записи... Не помиляюся?
— Ні, ні... Фенологія.
— А що це таке? — поцікавилась Росина.
— У тих записах я відзначав, коли на снігу з'являлися перші проталини, коли прилітали граки, шпаки, жайворонки. А потім записував, якого дня берези дали перший сік, якого числа і місяця прогримів перший весняний грім... Уся система знань про ці сезонні періоди в розвитку природи і зветься фенологією... Я здавна любив усе це. Знав, як табличку множення, коли і як розпускається листя на деревах і кущах. От, наприклад, у травні, в першій половині: бузина червона, порічки, черемха, малина, береза, ліщина, горобина і так далі.
— Чому ж ви тепер не ведете своїх фенологічних спостережень? — запитала Тетяна Степанівна.
— Зараз моїми записками користується, здається, Онисько. А я... Я вступив уже в іншу фенофазу. Трактор — і так далі. Але не про це я хотів тобі розповісти, Росино.
Дівчина шкодувала, що розмова їхня звернула із казкової стежки, і зраділо нагадала:
— Про дятла збиралися...
— Ага,— ворухнув темними бровами дядько Лесь.— Так ось, давно, коли вів спостереження за початком руху соків у берези, я злегка й неглибоко наколював її кору. Як з дірочки з'явилася сльозинка, то й був початок. А опісля, аби не завдавати шкоди дереву, замазував ті поранення глиною або шевською смолою. І ось одного разу помічаю, що ті мої заліпки хтось відколупує. Хто б це міг бути? Я підгледів. Виявляється, дятел очищає стовбур от замазки і залюбки смакує березовим соком. Так що тепер я знаю — це птах націдив і тобі смачного напою.
— Дятел націдив соку,— блиснула оченятами Росина під темними густими бровами,— а зайчик передав арахіс...
їй хотілося, щоб та казка не мала кінця, щоб дядько Лесь і далі розповідав щось цікаве про перші проталини в снігу, про приліт жайворів чи перший весняний грім, але гість уже встав, переминав кашкета в руках, збирався йти.
— А у вас, Тетяно Степанівно,— сказав стиха мамі,— все робота...
— Як завжди,— кивнула та головою і чомусь зітхнула.— Дала завдання їм написати, яким вони уявляють собі наше шкільне лісництво, виходячи з грунтових, водних та інших природних умов. І ось сьогодні треба все це перечитати.
— Звичайно... Треба...— зітхнув і дядько Лесь.— Така доля вчителя. Сьогодні одне, завтра інше... І так щодня... Ну, вибачайте. Спасибі за березовий сік.
...Якимось теплом війнув на Росину той спогад. Стояла і всміхалася, дивлячись, як смаковито п'є дядько Лесь.
А тим часом терасою під'їхав бульдозер, зупинився. З кабіни вискочили Роман та Онисим. Росина гукнула їм:
— Може, й ви покуштуєте?
— Хіба ми проти? — озвався Онисим.
— Якщо ти думала і про нас, то чому б і ні...— уточнив Роман.
— Я думала про всіх,— уже перехиляла глечика до підставленої кварти дівчина.
Поки Роман, хазяйновито розставивши ноги, тамував спрагу, додала:
— Про всіх наших механізаторів думала...
Юркові теж хотілося пити, він сподівався, що і йому і Жорці запропонують поласувати березовим соком, але решту, весь до дна, дівчина вилила старшому лісничому.
Не минуло поза Юрковою увагою і те, як Росина дивилася вслід Романові та Онисиму, коли хлопці поверталися до бульдозера. Була в тому погляді і гордість за товаришів, що вже нарівні з дядьком Лесем працюють на машинах, і радість за саму себе, що так турботливо, мов справжня господиня, обійшлася з усіма трактористами, на плечі яких лягає найважче діло в лісництві.
Юрко тільки зітхнув. А як дядько Лесь, подякувавши Росині за напій, узяв ключа, ступив до мотора, підійшов і собі ближче до механізатора.
— А нам із Жоркою ви б не дозволили сісти за важелі? — мовив несміливо.
— Вам? — повернув голову дядько Лесь.— А чого ж?.. Це можна...
Підкрутив якусь гаєчку, пильніше поглянув на хлопця.
— Тільки, розумієш, він,— хитнув головою у бік крутосхильного,— недолюблює оцього...
І повів поглядом по всій Юрковій фігурі з голови до ніг.
Сагайдак трохи розгублено поглянув на себе — на голе пузо, на вузол, яким було зв'язано поли теніски.