Хелен як і обіцяла, показала дитині як робити намисто з дарів морського царя.
— У неділю чекатиму тебе на морську прогулянку, — сказала на останок Саші. І як і обіцяла, дістала книжку, і вручила її дівчинці. – А поки, думаю тебе зацікавить ця історія.
Книгу Хелен подарував Патрік ОБраєн. На першому розвороті красувався напис "На пам'ять, найчарівнішій, з надією на прихильність". Хелен тоді посміялась над його надіями. Запевнивши, що нащадок ірландських лордів обов'язково знайде свою долю, але то не вона, Хелен.
Тепло попрощавшись із княгинею Оболенською Хелен з тіткою покинули дім Оболенських.
Вечоріло. Чорний хід будинку виходив в квадратний внутрішній двір. В дворику росла яблуня, і був невеликий кам'яний фонтан. Біля фонтану стояла лавка, плетений столик, і стільці. Вода приносила прохолоду, вистуджуючи розпечені на сонці каміння.
Гриша, розторопний лакей, подав князю Оболенському солодке міцне вино, тарілку з першими ягодами суниць і нарізаний тонкими скибочками сир. Після чого розчинився в близьких сутінках, залишивши князя на самоті із своїми думками. Княгиня деякий час спостерігала за сином крізь тонку фіранку, роздумуючи чи варто приєднатись до нього, але вирішили дати йому можливість побути на самоті.
Щось тривожило Олександра, мати це розуміла. Але навіть і подумати не могла, які думки зараз його бентежать.
Олександр був злим, все так само як і зо дня. Його внутрішній вогонь не гасило вино, не приносило бажаного розслаблення напруженому тілу. Він сердився на себе, за те що посмів жадати чужу наречену, за те що вона дратувала і хвилювала його одночасно, вимушуючи зробити те, чого він від себе не очікував. Він кипів від зневаги до Хелен Долинської, за те, що вона не берегла свою честь. Що була ладна так само, як Євгенія віддатись іншому чоловікові, наплювавши на борг перед чоловіком, якому обіцяла стати дружиною. Хотілось відшукати того дурника з Нового Світу і попередити, чим з рештою для нього все обернеться. Але водночас, заочно він вже ненавидів того хлопця, за те, що зазіхнувся на Олену.
Із задуми його вирвали звуки чужих кроків.
— Ваша світлість, до Вас гість, — тихо, щоб не порушувати душевний настрій хазяїна промовив Гриша. – Граф Воронцов.
Михайло Воронцов був на кілька років старшим від Олександра. Але спільна служба і битва під Краоном об'єднала їх, зробивши добрими приятелями. Генерал-губернатор не дарма обіймав свою посаду і користувався цілковитою довірою царя. Людину освіченішу і розумнішу складно було б знайти. Впевнено, крок за кроком, втілював він мрію де Рішельє і Ланжерона зробити з маленької фортеці великий торговий порт, по красі своїй рівний Петербургу.
— Не очікував, — піднімаючись на зустріч приятелю подав руку Михайлу Семеновичу Олександр. – Але радий бачити.
— Я подумав, що потеревенити з другом, подалі від бабського стрекоту, це чудова ідея, — опускаючись в крісло навпроти князя промови граф. – Останнім часом наш палац нагадує квітник. Особливо, коли там з'являєшся ти.
— Це моє прокляття, — задумливо промовив Олександр, вказуючи пальцем собі на обличчя. – Через це вони не можуть і не хочуть дізнаватись який я на справді.
— А насправді ти буркотун, яких пошукати треба, — погодився Воронцов. – Не скажеш, в чім причина твого похмурого настрою?
Оболенський потривав келих в руці, бездумно роздивляючись червоний напій в ньому. Чи варто щось казати другові? Зрештою зважився.
— Щоб ти сказав, якби я зустрів жінку, яка викликає у мене такі ж безумні емоції, як свого часу Євгенія? – запитав нарешті Олександр у графа.
— Достойну, я сподіваюсь, жінку? – насторожено запитав граф.
— Я не впевнений, — князь намагався говорити байдуже, вперше перед кимось озвучуючи свої сумніви.
— Ну то переспи з нею, і побачиш, як тобі стане легше! – відмахнувся від князевої проблеми граф. – А тепер, коли ми закінчили з ліричною складовою сьогоднішнього вечора, я власне озвучу основну причину свого візити.
Олександр відсалютував приятелю келихом, очікуючи продовження спічу. Зрештою генерал-губернатор більш досвідчений, розумніший і іноді до його слів варто прислухуватись. Варто переспати з мадемуазель Долинською, якщо вона так напористо буде й далі його зваблювати. Якщо дівчина вирішила, що їй потрібний коханець, то чому ним не може бути князь? Так, він її зневажає, і можливо один раз втамувавши потяг до її тіла, нарешті позбудеться нездорової тяги до неї. Зрештою, ну що в ній такого особливого?
— Ти знаєш, у нас на вулиці Суворова є непогане місце для спуску до моря, — продовжив граф. – Я тут говорив з Аврамом Мельниковим, шельмець пропонує побудувати кам'яні сходи.
— Сходи від Суворовської до самого моря? – переключився князь.
Граф кивнув. Олександр присвиснув.
— Це ж яка височінь! Хто окрім Мельникова візьметься за їх проект?
— Сеньйор Боффо, Мельников натякав, що може з ним домовитись.
Розмова плавно перетекла в русло благоустрою міста. І Олександр відволікся від роздумів про дівчину з Нового Світу.
В цей час Хелен, готуючись до сну, перебирала як намистинки погляди і посмішки князя, його слова, і щиро сподівалась, що в наступну їх зустріч все зміниться, і він не буде вести себе як останній хам. І добре, що грубощі він дозволяє собі лише на самоті з дівчиною. Вона то розуміє, що Олександр навмисно її відштовхує, а якщо хтось дізнається, то обов'язково донесе графу Верьовкіну. І дядькові Петрові доведеться викликати князя на дуель, адже батько Хелен за океаном. І не може захистити честь доньки. Хелен вірила, що з часом, коли Олександр зрозуміє, що він помиляється щодо дівочої честі, його поведінка зміниться.
Звісно найбільш благорозумним би було зараз припинити флірт, щоб уникнути всіх можливих двохзначних ситуацій. Але це одночасно б і означало відмовитись від претензій на місце князевої дружини. Зараз Олександр зацікавлений нею, вона виділилась з маси його шанувальниць, і вся увага князя зосереджена на ній. Та варто буде припинити дратувати Оболенського, і їй миттєво знайдеться заміна. Охочих багато, і конкуренція висока. Матінка Фло про це не говорила, в її розумінні вона була поза конкуренцією завжди і по всяк час.
У Хелен же такої впевненості в своїх силах не було. Тим більше, що зайшовши в лавку галантереї, Хелен мимо волі чула обривки пліток про князя Оболенського і Катерину Местмахер. Гаряче почуття ревнощів охоплювало Хелен всякий раз, як хтось згадував про князевих жінок. Вона не могла поступитись Олександром нікому.
Ще гіршим для Хелен став наступний вечір, проведений в саду сусідів. Італієць Бруно Морелло торгував тютюном і кавою. Його сімейство мало власну віллу, побудовану на італійський манер поруч з резиденцією графа Верьовкіна. І сім'я графа і графині були у них частими гостями. Вечірні посиденьки влаштовувались в тісному колі. Запрошували ще когось із купців, чи власників доходних будинків, які були одночасно партнерами Морелло по бізнесу. Лібманів чи Новікових. Чоловіки палили дорогі сигари чи люльки з кращими сортами тютюну і розпивали привезене з Британських островів бренді.
Між дерев горіли ліхтарики. З моря тягло сирістю і прохолодою. Прислуга приносила жінкам теплі шалі, і можна було сидіти на широкому ганку, притискати спину до прогрітих за день дощок обшивки, виділявших запах смоли, вдихати аромати літньої ночі, слухати цикад, і навіть не прислухатись до того, про що теревенять жінки.
Іншого разу б Хелен була б у захваті від атмосфери, такої близької до домашньої. Але не зараз. Її думки раз поз раз повертались до того, де зараз князь Оболенський. З ким він. Чи вдома, а чи супроводжує Маргариту Вікторівну до якогось салону, де подають таке ж бренді, і кокетливі мадемуазелі, обмахуючись віялами, пожирають його очима. А може вже й Луїза-Розіна як генерал командує процесом охмуряння князя, і Катенька виспівує йому чергову баладу. І від того Хелен було дискомфортно, і сукня з блакитного атласу здавалась затісно, і терла під пахвами, і щось кололо між лопаток. Дівчина весь час нервово крутилась на місці, перебираючи пальцями мереживо рукава.
Ледве дочекалась закінчення вечору. А з ранку наступного дня почала збиратись до театру.
Варто зауважити, що театр в Одесі побудували не так давно, але ще до війни, в 1809 році. Розташована біля скверу Пале-Рояль, навпроти англійського клубу, розкішна будівля з портиками і фронтоном, мала сімнадцять лож на трьох ярусах, і партер на сімсот стоячих місць. Зводив театр Тома де Томон, архітектор з франції, як і тодішній генерал губернатор.
Особливістю Одеського театру було те, що він давав вистави і влітку, коли інші трупи відпочивали, в очікуванні осіннього сезону. Адже в місто все більше тягнулась знать поближче до моря, і відповідно був попит на всякого роду розваги. Ставили зараз прості водевілі і оперети.
Конкретно сьогодні мав бути "Козак-стихотворец", князя Олександра Шаховського. Назва водевіля мало що говорила Хлен, але дівчині було відверто цікаво. Що правда можливість по ближче познайомитись з творчістю сучасників тьмяніла перед думками про перспективу провести вечір в компанії найжаданішого чоловіка Російської імперії.
Сніданок не ліз Хелен в горло, і вона так і залишила не трону тими хрусткі вафлі, щедро политі медом, ледь пригубивши каву. Каву вона привезла з собою з Нового Світу, до напою дівчина пристрастилась ще в Техасі. І Джейн щоранку заварювала хазяйці чашечку бадьорю чого ароматного напою.
— Мені здається, чи ти хвилюєшся? – підмітивши настрій племінниці запитала Настася Яківна. – Це так на тебе не схоже.
— Сама не знаю, що коїться, — погодилась Хелен. Куди поділась та виважена дівчина, що планувала легко охмурити князя Оболенсьокго? Чому думка про його близькість змушує заливатись рум'янцем щічки, а серце гупати, і осідати важкою неповоротливою гирею в низу живота? – Душно було вночі, і щось я не виспалась.
— Як ваші успіхи із князем? – продовжувала розпитувати тітка. – Ти нічого мені не розповідаєш. А між тим Маргарита Вікторівна цікавилась, чи я щось знаю.
— Тітонько, я не можу вам нічого сказати однозначно, — зітхнула Хелен. Чомусь розповідати про поцілунки їй не хотілось. Було чи то соромно, чи просто ніяково. – Бачу, що я цікава Олександру Івановичу.