Хіба, може, замість того, щоб просто вкрасти журнал, підсунув би фальшивий, щоб голови посушили, але те залежить від поспіху. № поспіх, у свою чергу, залежить... № й справді, якого біса він вчинив у лабораторії це неподобство? Це ж треба — протягти вибухівку, замінувати, підірвати... Зачистив спільників? Щоб не розбовкали? Можливо, можливо. Хай поки що буде робочою гіпотезою, № там розберемось.
Й коли, нарешті, будуть результати аналізів?
Справа в тому, що вибух, скоріш за все, був скерований. Кумулятивний. Так, ніби знищити лише те, що в робочій зоні прискорювача й по можливості менше зачепити все інше. На біса? Ну як же ж, це просто! Бо саме там і залишилися сліди того, що він там робив. Дивний вибух, що й казати, навіть для кумулятивного. Так, наче не розірвало, № потягло-повело конструкції. Однак тим, хто в цей час заглядав до робочої зони — вистачило.
Але все це не дуже суттєво, № от куди він побіг опісля — суттєво, ще й як. № й не опісля. Але побіг. Хто хоч би побіг, і я теж.
Якби дехто з нас був одружений, то негайно зателефонував додому й сказав дружині з'їздити до батьків. № до якихось родичів — в іншому місті. № до бабусі в село. № на курорт, і чхати, що осінь й дощі — вперед, і негайно! Можна навіть зубну щітку не брати для швидкості.
На щастя, дзвонити нема кому. № не на щастя.
Але все одно нема.
Мобілу він, звісно, вимкнув. Розумна людина... хто б там не мав якісь сумніви з цього приводу. Остання базова станція, як мені вже доповів хтось із помічників зареєструвала його на майданчику інститутом. Вийшов — і вимкнув. Певен, що й акумулятора вимкнув, хоча це вже занадто. Цілком можливо, що й викинув десь по дорозі. № ще краще — продав якомусь жучкові, той вставить іншу картку, ввімкне... Буде, мабуть, сильно здивований, коли через півгодини його кинуть об землю й зафіксують, щоб детонатора не натис. Не знайдуть, ясна річ, вибачаться, й ще зо дві доби будуть старанно допитувати. Де, мовляв, зустрілися з тим дядьком? Як він був вдягнений? Куди подався?
Куди, куди він міг податись?
З огляду на результативність — то краще, звісно, в столицю. Людей більше, журналістів на одиницю площі — теж. Жертв більше, й резонанс більше.
Буде як з тим шефом, що захотів на юбілей фірми влаштувати для підлеглих незабутнє видовище — але так, щоб недорого. Йому порадили стрибнути з вежі — недорого, видовищно й дуже радісно для працівників. От і нашого терориста згадуватимуть довго-предовго. Кажуть, що грішники на сковорідках перевертаються, коли їх хтось згадує. Якщо так, то він перетвориться на пропелер.
Логічно було б, звісно, в столицю.
Але логіка терористів не піддається простому аналізу. Логіка взагалі тут недоречна! Один дядько, що виступав проти підвищення цін, спробував підірвати поштамт. Інший, коли дуже притисли конкуренти, самоспалився біля місьвиконкому. Хай і несправжній воно терорист, але сьогодні він сам підпалиться, № якщо завтра – сільраду?
Хоча він уже, звісно, не підпалиться. Але хтось, за його прикладом – може.
№ ще, буває, у них їде дах, й вони тікають додому. № взагалі навмання. Беруть, скажімо, квиток до першого ліпшого міста... і далі вже багато залежить від того, чи доїдуть.
Буває, що не витримують нерви, й коробка, каністра, валіза, чи що там у них, розносить вщент піввагона. Як у Лозовій.
Мало, мало інформації для аналізу! Й помічники чухаються.
Дзень. Про вовка помовка — аж ось і сірий. У даному випадку — новини.
— В лабораторії істотний наведений фон.
— Скільки?
— До тридцяти мілірентген. Зростає від дверей до центру вибуху. Альфа. Усіх вивели, двері запечатали. Шукають скафандри.
Отак. Значить, і я хапнув. Цікаво, скільки?
— Скажи, що вони дурні й цілком досить ізолюючих протигазів. З найближчої пожежної частини.
— Зрозумів.
І він хапнув. І директор хапнув, № от цікаві морди, що зазирали у двері — ні. Будуть жити. Образливо якось, хіба ні?
І весь світ не хапнув, № варто було б.
У мене в особовій справі лежить багато чого, і деякі речі я б хотів, аби там не лежали. Деякі й не лежать, але мова йде не про те.
Серед купи паперів там лежить висновок психа. Психолога, тобто, але хто їх так називає? Психи — вони і є психи. Яка нормальна людина піде колупатися у чужій голові, № якщо навіть й піде, то негаразди у головах — вони, знаєте, трохи заразні. Психи називають те "професійною деформацією", і якраз про цю штуку йдеться у останньому висновку.
Написано, що моя професійна деформація вийшла за певні межі.
На доказ цієї гіпотези наведено купу аргументів, здалеку схожих на наукові, але ж подивіться на мене — хіба я схожий на терориста? Хіба я розмовляю, як терорист, ходжу, як терорист, № навіть думаю, як він?
Звісно, що ні.
Здається, ще ні.
Сподіваюся, ще ні.
Сподіваюся, що досить піймати чергового невдаху, й все повернеться на свої місця, я перестану жахатися пепеесників, вишукувати серед натовпу тайняків, та підозрювати бозна-в-чому дівок, що занадто далеко запхали мобілу в рюкзачок.
Якщо, звісно, піймається він, той невдаха.
Знову озвалась мобіла.
До технічного прогресу у мене цікаве ставлення. З одного боку, звісно, піймати якогось анархіста з бомбою системи відомого ракетобудівника Кибальчича — воно, звісно, просто. Ані мобіл тоді не було, й електродетонаторів, тож вибухали ті пристрої через раз, № й самі по собі. Відома у вузьких колах Фанні Каплан під час візиту до Києва упустила бомбочку, й поки та думала — вибухати чи ні? — встигла з готелю вискочити. Навіть встигла спіймати таксі... пардон, візника. Втім, останнє видалося пересторогою зайвою, бо усієї бомбочки вистачило лише на вікна, та й то не всі.
Ви, мешканці невеликої вулички на Подолі, знаєте, у якому будинку живете? Я б на вашому місці почепив на фасад меморіальну табличку. ""Тут була..." і так далі.
Бо, наприклад, на ті два будинки в Москві імені Путіна вже нічого не почепиш.
№ тепер, коли підірвати, скажімо, автомобіль можна з протилежного боку планети, й спостерігати результати у телевізорі — воно, звісно, важче когось спіймати.
З іншого боку, ось зараз я сиджу на вокзалі, й отримую новини безпосередньо у вухо. № на екранчик, якщо знадобиться картинка.
— Чоловіка, схожого за прикметами, бачили на посадці до електрички. Якої — поки що не ясно, з'ясовуємо.
Отак.
Й ніхто не чує, № якщо мені знадобиться щось передати, то я просто піднесу до рота мобілу.
За радянських часів мені б довелося розмовляти із згорнутою в трубку газетою, й радянські люди досить часто те явище бачили. Навіть анекдоти складали. Й розповідали один одному, аж поки не потрапляли до когось із згорнутою газетою.
Крім того, дядька з газетою мала супроводжувати машина-будка з написом "Хліб" № "М'ясо", лише з ретранслятором замість хліба.
То ж, мабуть, технічний прогрес — це, все-таки, добре.
№ невдаху... та куди він тепер від нас дінеться?
Я зітхнув, про всяк випадок ще раз глянув на дівку й подався до електричок.
Останній раз.... так, останній раз їздити електричкою довелося років вісім тому, і знаєте, що я скажу? Мало що з того часу змінилося. Швидкісні електрички, про які торочать один за одним міністри транспорту, мабуть, їздять іншими коліями. Швидкісними. З столиці до Кончі-Заспи. Жартую, звісно, але жарт цей сумний.
Нічого не змінилося в тій електричці, що їхала на Полтаву.
І навіть контингент пасажирів лишився той самий. Бабусі з клунками, пролетарії з пивом, недостуденти з плеєрами у вухах. Молодиці з насінням — ууууу, повбивав би! Залізничники з інструментами — кайло та ломик, молоток на довгій засмальцьованій ручці. Не знаю, що саме вони ним роблять. Сподіваюсь, не б'ють по голові тих пасажирів, хто квитка не купив. Бо тоді, мабуть, і я отримаю.
Чому на Полтаву? № біс його зна.
Формально — тому, що Полтава якраз на шляху до Києва, й логічно було б... №, до біса ту логіку! Логічно було б піймати таксиста біля автовокзалу, й доїхати швидко, комфортно та з малими шансами на перевірку. Може, він так і зробив? Може, він якраз минає Бориспіль, і ось-ось застрягне у заторі на Південному мості?
Звісно, можливо й таке. Звісно, може бути, що дядько, якого начебто бачили побіля електричок, лише трохи схожий на мого, скажімо так, клієнта. № може, не схожий і взагалі, може то свідкам лише здалося. Може, поки я тут граюся в терористів, справжній терорист уже на даху того ж Мінтрансу. Може, він посміхається й щедро ділиться з вітром альфа-активним пилом.
Чомусь затремтіли руки, але тут якраз гримнули двері, зарохкав-захрипів гучномовець, сповістивши, що "двері зачиняються!", і потяг рушив.
М'яко рушив, повільно. Тим-то й хороші електрички для перевезення хитрого вантажу, що смикаються мало, людей багато, тайняка у кожну не посадиш, бо хороших тайняків менше, ніж електричок, № пепеесники терориста пропустять. № спробують з нього гроші злупити. № поштовхають сумку ногами — чи не вибухне?
От ви смієтесь, № я таке сам бачив, і знаєте що? — за ті дві секунди встиг згадати усе попереднє життя. На щастя, того разу у сумці був чийсь сніданок, пляшка коньяку — мабуть, на хабаря й квитанції на сплату комунальних послуг. Ага, з адресою. Угу, привезли дядькові, й сказали, щоб більше такі речі на дорозі не розкидав.
— Але ж я і не розкидав! — дядько був сильно здивований. — Воно ж все у сумці було! Сухе... № зараз чомусь мокре... № дощу ж не було!
Ну, не розповідати ж йому, що сумку розстріляли з гідрогармати!
Буває й таке, аякже. Сам бачив.
Отже, їхати електричкою теж логічно.
Але ж чи на Полтаву? Чи не гайнути, скажімо, на Красноград, далі — в Донецьк № Дніпропетровськ, № звідти, давши великого гака, таки на Київ? Із розрахунку, що всіх тайняків кинуть на головний напрямок, № на другорядний проінструктують пепеесників, № ті не такі страшні? Але ж можуть зробити і навпаки, кинути тайняків на другорядні напрямки, саме з цих міркувань?
От і думай.
Але знаєте, що я скажу? Думати тут не корисно. Хто буде думати — той програє.
Хочеш знати, куди тікатиме наляканий терорист — стань ним.
Бійся тайняків, остерігайся пепеесників, уникай пильних громадян та опинятися біля телевізору, бо там якраз можуть показати твою фотокартку й сказати, куди дзвонити, якщо раптом побачите цього дядька поруч. Бійся радіо, не крутися побіля стенду "Їх розшукують", не сідай у куточки, бо це підозріло, але й не лізь на очі, бо це помітно.