"Материні фотографії теж пожовкнуть, — подумала вона. — Треба перефотографувати. Одержу зарплату і замовлю портрети. Замовлю, поки не пізно. Одержу зарплату? — подумала вона. — Навряд". Крізь зарості спогадів пробився голос Дорошенко:
— Лілю, сховайте емульсію. Ідіть митися. Пізно вже. Час спати.
...Закінчився цей сірий, примарний, вогкий, безмежний день. Дорошенко не запалювала світла; в кімнаті час од часу обережно буркотів термостат; на лабораторному столі виблискували скляні ковпаки — три ковпаки, — під якими стояли чорні мікроскопи МБІ-2 із скошеними тубусами, притиснутими до сталевих вигнутих спин. На табуретці, поруч із ліжком, де нерухомо сиділа, зажурившись, Дорошенко, стояла центрифуга — її кришка була відчинена, всередині виднілись порожні, нерухомі пластмасові скляночки, куди вставлялися пробірки. Скляночки висіли безвольно, як листя засохлої рослини.
Дорошенко доторкнулась до маленького важеля і трошки посунула його праворуч. Центрифуга стиха загула, скляночки як по команді трохи піднялися, заворушились, спочатку нерішуче, потім швидкість збільшилася, і всередині центрифуги утворилося блискуче коло, й пластмасові лігвища для пробірок зайняли горизонтальне положення. Дорошенко зітхнула і вимкнула центрифугу. Потім узяла зі столу тонкостінну склянку і, піднявши кофту, почала зціджувати молоко.
Білі молочні цівки затанцювали в склянці, і незабаром вона нагрілася: Євдокії Іванівні приємно було тримати в руках склянку — це маленьке джерельце тепла у вистиглій, зануреній у присмерк кімнаті. Тихо увійшла Ліля, запалила світло. Дорошенко поставила склянку на стіл.
— Це боляче? — спитала Ліля.
— Що?
— Коли дитина... коли груди бере.
— Ні, — похитала головою Дорошенко. — Коли-небудь ви теж узнаєте... Це дуже приємно.
Ліля відкрила термостат і, дивлячись у сяюче мідне дзеркало (зсередини дверцята імпортних термостатів були оббиті тонкими листами міді), почала розчісувати мокре волосся.
— Гаряча. Хочете помитися?
— Ні. Втомилася... все болить. Не можу ворухнутися.
— Я до нього стукала, — сказала, трохи помовчавши, Ліля.
— А він що?
— Все те ж. Каже — не заважайте відпочивати. Вечеряти не буду, каже.
— А куди кефір поділи?
— Поставила у холодильник, — відповіла Ліля.
— Може, мені піти?
— Не треба. Він не відчинить. Мені здається, що не відчинить. Краще не підходьте.
— Гаразд, — погодилася Дорошенко.
Ліля витягла з сумки круглу рожеву коробочку з кремом "Жарден". Набравши на вказівний палець трохи крему, вона почала обмацувати своє обличчя рукою, як це роблять сліпі, коли знайомляться з ким-небудь, і обличчя її одразу вкрилося тонким шаром жиру.
— Вам дати крему? Це живильний.
— Ні, дякую.
— Нерви, — зітхнула Ліля. — Після війни у всіх нерви...
— Ні, Лілю. Справа не в нервах... Справа в Махові. Ніколи б не подумала, що він такий...
Ліля закрила термостат. Гребінець та коробочку з кремом сховала в сумку.
— В неділю тітка приїздить... а ключ у мене. Де вона зупиниться?
— У вас гарна кімната?
— Сусідів багато. Ми з мамою після війни зайняли. Наша згоріла.
Дорошенко схилила голову на подушку. Просунула руки під матрац і міцно стиснула холодні ребристі краї ліжка. Потім промовила, не розплющуючи очей:
— Ілько сьогодні вранці бухикав. Не треба було пускати його до школи. Пробачити собі не можу. У Івасика сип якийсь. Мабуть, діатез. Федя пропаде без мене.
— Ви... що йому сказали?
— Що я могла сказати? Набрехала. Сказала, що ми виконуємо нову інструкцію міністерства.
— А він?
— Зрозумів, певно. Злякався. Брехати я не вмію. Він знає. Каже, що у мене в голосі з'являється щось таке...
— Хто з дітьми буде?
— Він дав телеграму. Сестрі своїй. Щоб приїхала.
— Ви... щасливі... з своїм чоловіком?— затинаючись, спитала Ліля.
— Так. Дуже.
— Не вийти мені звідси, — сказала Ліля.— Я знаю.
Її біле, лискуче від крему обличчя затверділо. Здавалося, що вилиці, і короткий горбатий ніс, і велике підборіддя, і побляклі губи (Баландін забороняв працювати в лабораторії з нафарбованими губами) — наче все це вирізьблене з кості.
— Я знаю... — знову мовила Ліля. — Навіщо вони лаються? Яке це має значення? Слухати тоскно... Винен, не винен... Загинемо всі. Все одно загинемо. Тільки мені зараз не можна... саме зараз... це несправедливо... не можна... зрозумійте ви нарешті... У мене...
Вона хотіла ще щось сказати, але не зуміла і, зігнувшись та прикриваючи рукою рота, вибігла з лаборантської кімнати, і Дорошенко почула знайоме квиління: у-у-в-е-е...
Дорошенко встала, вилила молоко в раковину, набрала в склянку холодної води. Ліля, похитуючись, повернулась в кімнату і впала на ліжко, схлипуючи.
— Лілю, киньте. Ну, не треба. Не треба, Лілю. Нічого з нами не станеться. Чуєте, Лілю? Я, правду кажучи, не вірю, що ми заразилися. Баландін панікер, адже ви знаєте. Знаєте?
— Так, — сказала Ліля, тремтячи.
— Ну, киньте. Нічого не станеться, ось побачите. Посидимо тут три дні та й розійдемося. Сміятимемося потім, ось побачите. Випийте водички.
— Вам добре, — сказала Ліля. — У вас діти є, чоловік. А у мене... Що ви розумієте? Навіщо ви мене розраюєте? Він не панікер. Я сама бачила, як рурка зіскочила.
— Тихше, Лілю. Не розмовляйте, а то знов почнеться.
— Нічого ви не розумієте, — сказала Ліля, перевертаючись долілиць, ховаючи обличчя в подушку. Вона заплакала. Подушка і постіль були просякнуті мишачим запахом складу. Ліля заплакала ще дужче, ще безнадійніше.
— Ви... нічого... не розумієте, — говорила вона в подушку. Дорошенко чула спотворені, напівзадушені слова: — Вам... добре... у вас... діти... Діти є... Хіба ви розумієте? Адже я не за себе... не за себе боюсь... Розумієте?
Її слова пропадали в намоклій подушці, вона лежала, зануривши голову в це місиво слів, вона лежала, розкидавши руки, ниць, як тоді, на острові, як тоді, на острові...
...Всі його розмови про антибіотики, про музику, улюблені кінофільми, нічні дзвінки трамваїв — усе було брехнею, тільки тепер вона зрозуміла. Бо якби він не брехав, якби говорив про інше, а не про те, як він любить слухати сільські пісні (які вже тут пісні? — п'яне голосіння на весіллі), і якщо люблять — хіба про це кажуть, хіба такі слова шепочуть у ніч, урочиста тиша якої зганьблена п'яними зойками?.. Ось тоді він і взяв Лілю за руку, взяв і мовив тихцем:
— Ходімо. У мене ключі від човна. А весла я вже сховав на березі.
Весла були сховані в кущах, вода тхнула прілими водоростями; було темно; Ліля зиркнула на годинник, але стрілки не були вкриті фосфоруючою речовиною, вона так і не довідалась — котра година. Ліля сіла перша, сіла на кормі і встромила руку в воду — в теплій, пружний, стрімкий потік. Її супутник гріб, роблячи томливу паузу в кінці кожного гребка, і весла ковзали по воді з легким сплеском, потім він нахилявся вперед і ставив лопаті весел перпендикулярно до поверхні води і м'яко, наче ненароком, занурював їх у воду, але не глибоко, а саме так, щоб лопаті вкрилися водою, і тоді, подаючись назад, всією вагою тіла і силою м'язів налягав на весла, і човен летів до острова, серед причаєного гомону ріки, нічних, схованих у темряві шерехів і дрижання прохолоди. Десь неподалік від острова він кинув весла і, перелізши через лавку, незграбно обійняв Лілю.
— Ану, тпрусь на місце! — усміхнулася Ліля, але вона вже боялась його: почуття страху і чекання вже заволоділи нею — вона ще раз встромила руку в воду. Вода була тепла. "Можна погрітися в цій воді", — подумала вона.
Ліля подумала й про те, що на острові доведеться роздягатись, треба буде зробити це так, щоб його не було поруч — він занадто збуджений і не пустить її у воду, — а плаття й сорочку вона розвісить на вербі, і коли вранці розчісуватиме волосся, то кімната наповниться тихим шарудінням піску.
Всі його розмови про антибіотики закінчувались так — тихим шарудінням піску на світанку, коли розчісуєш волосся і пісок сиплеться на газету.
Коли човен уткнувся в берег, він витяг його на пісок і почав зривати з Лілі плаття.
— Почекай, божевільний, я зараз, — прошепотіла вона і зникла в заростях верболозу; темно, пустельно було на цьому відлюдному випадковому острові, а він сидів і чекав на неї, стурбований і злий, і йому кортіло бігти, підкорюючись якомусь інстинкту ночі, хотілося бігти, повзти, ламаючи вперте вербове гілля (підвівся й озирнувся навкруги), він знав, що цей острів сьогодні належить йому (Лілі не було видно), тільки йому, до самого світанку, — він аж сп'янів од цієї думки. І в цю мить почув сплеск.
— Ч-чорт! — вилаявся він і побіг навпростець через острів, продираючись крізь верболіз. Спіткнувся і побачив її плаття та сорочку.
— Ч-чорт! — знову вилаявся він і шпурнув сорочку геть.
Ліля пручалася, — слизька, холодна, груди у неї були невеликі, тверді.
— Облиш, — твердила вона, — облиш, божевільний... Ліля поривалася звільнитись із його обіймів, але він не відпустив її, він витяг її на пісок, він був володарем цього острова, і ніщо вже не могло його зупинити.
Хвилі накочувались на берег неритмічно, хрипко скрикнув буксир, хвилі стьобали піщану спину острова — голосно, тихо, тихше, безмовно...
...Дорошенко сиділа на Лілиному ліжку. Ліля схлипувала, Дорошенко гладила її, відчуваючи вогку м'якість Лілиного волосся. Вітер жбурляв у вікна жмені крапель. Ліля лягла на бік, згорнувшись клубочком закривши обличчя долонями — міцними, пропахлими м'ятним запахом туалетного мила та солодкуватим ароматом крему.
— А ви впевнені, Лілю? — спитала Дорошенко.
— Впевнена.
— Буває, вони помиляються.
— Ні, — схлипнула Ліля. — Я була у Вилегжаніна. Він реакцію на жабах ставив. Поки я купила цих жаб клятих... Пішла в зоомагазин. А там черга. Мені здається — всі на мене дивляться.
— Ну?
— Позитивна. Ні, це точно.
— Негідник, — сказала Дорошенко. —Він хоча б знає?
— Що з того? Знає. Ну і що? Я шкодую, що сказала. Тільки себе принизила.
— Він хто?
— Університетський. У них там завжди практика. У них база в Каневі.
— Знаю, — сказала Дорошенко. — Ось так штука. Ні, цього так не можна залишити. Негідник він. Треба йти в університет. В партбюро.
— Що ви? — злякалась Ліля. Вона витягла із сумки хустку і почала витирати обличчя. — Нікуди я не піду. Нізащо в житті. Ні, ні. Ніколи. У нього дружина, двоє дітей.