— Так ось для чого знадобилося частування!
— Я бачу, моя пропозиція тебе не зацікавила. Що ж, тим гірше для тебе, — перейшов на погрозу Мукудорі. — Сьогодні ж ці фотознімки будуть передані в газету. Ваш траулер не встигне вийти в море, як фото надрукують. У тебе вдома дізнаються, що ти робиш за кордоном, і по голівці не погладять.
— Мало вас, самураїв клятих, бито!
Іван поспішив на судно.
"СІНТОКУ-МАРУ"
Спадщина, яка неждано дісталася Мукудорі, зробила його заможним. Він одразу виріс в очах інших. Тепер до нього інакше й не зверталися, як Мукудорі-сан і навіть сенсей, цим самим засвідчуючи новоявленому можновладцю "щиру" повагу.
Кокікі пишався своїм вихованцем, потай заздрив такому раптовому звеличенню. Сподівався, що Мукудорі, як і обіцяв, візьме його до себе в долю, вклавши гроші в яку-небудь прибуткову справу.
А все ж, довідавшись, що з моряками радянського траулера в нього нічого не вийшло, розгнівався.
— Своєю солдафонською прямотою ти все зіпсував.
— Вибачте, — винувато відповів той.
Кокікі йому нагадав, що хоч Мукудорі й став грошовитим, проте це ще не означає, що він вільний од обов'язків.
— Ти син Ніппон, — повчально докинув. — Тому завжди повинен служити її державним інтересам.
Ці інтереси полягали в тому, щоб бути вірнопідданим своїм, домашнім політикам, хто не відмовився брязкати зброєю, а також заокеанським покровителям, під опікою яких вони опинилися.
— Бо тепер ми, Мукі, з ними зв'язані однією мотузкою, і їхнє веління для нас — закон.
Розпікаючи свого підлеглого за провину та наганяючи страху, коротун переслідував ще й особисту користь — полегшити доступ до Мукудоревих грошей.
— Пригадується, ти говорив, що збираєшся вкласти капітал у рибопромисел, — перевів він розмову на інше.
— Я й тепер про це не перестаю думати, — зізнався невдаха-гід.
— Ну, так що ж тебе стримує? Починай справу.
— А ви мене відпустите? — не сміло запитав.
— Ха! — розсміявся Кокікі, відчуваючи владу над цим заможним, але простакуватим хоккайдцем. — Куди тебе, скажи, відпускати? — запитав, переходячи на довірливий тон. — Про це ми, здається, вже говорили. Пам'ятай, Мукі: твої особисті інтереси нерозривні з державними.
Вони умовилися: Мукудорі почне свою діяльність рибопромисловця з того, що придбає невеличке судно.
— Покладися на мене. Я тобі допоможу, — пообіцяв на прощання Кокікі.
Підохочений ним, Мукудорі подався в порт.
У глухому закутку бухти, захищеній молом від моря, височіли мури абасірського доку, куди судна заводили на ремонт.
Мукудорі там уже бував. Він придивлявся до човнів, плекаючи намір стати власником одного з них. Бо хоч робота "перекладача" легка й прибуткова, одначе він не про таке мріяв. З діда-прадіда рибалка, не уявляв життя без моря. "До того ж, якщо ти в морі не простий рибалка, а власник корабля, сіндо, тоді й зовсім добре", — втішав себе райдужною надією.
Після війни ціна навіть на невеличкі човни-кавасакі була висока. Море для остров'янина, як степ для хлібороба, — вічний годувальник. І так само, як степовикові плуг та сівалка, остров'янину потрібні човен і сіті. Хто їх має, не помре з голоду.
Ось чому власники човнів на ту пору вважалися мало не багатіями. З одним із них, Аїхарою, теж колишнім вояком імператорської армії, в якого замість правиці висів порожній рукав, Мукудорі й повів розмову.
— Я чув, Аїхаро-сан, що ви збираєтесь продавати човен.
— Збираюся, — відповів безрукий судновласник, запрошуючи Мукудорі на борт.
— Гарне, — гладячи долонею зволожений поручень кавасакі, похвалив Мукудорі.
Знайомий доторк — корабельне дерево, пропахлі морем снасті теплою хвилею огорнули серце. Мукудорі пригадав свою давню рибальську молодість, незабутню, всесильну звабу моря.
— Похвала моєму човну справедлива, — погодився Аїхара. — Він таки красень. Але ж не для того ти завітав, щоб сипати компліменти.
Мукудорі відповів, що він давно мріє придбати судно.
Аїхара назвав ціну.
— Гаразд, — мовив Мукудорі. — Я завтра дам вам відповідь.
Він із порту подзвонив Кокікі.
— Не поспішай! — застеріг коротун.
Довідавшись, який човен обрав Мукудорі, сам пішов у док. А на другий день заявив:
— Готуй гроші! Посудина, Мукі, хоч і дорогувата, проте варта такої ціни.
Двощоглова, водотоннажністю понад шістдесят тонн шхуна "Сінтоку-мару" щойно повернулася з моря. Її збиралися заводити в док. Ось тут і нагодився покупець…
Від човна Аїхари довелось відмовитися. Мукудорі навіть не поцікавився, як Кокікі так швидко надибав шхуну. Та, зрештою, це й не мало значення.
Торговельний контракт із господарем "Сінтоку-мару" уклали через кілька днів.
Віднині Мукудорі — сіндо: шхуна перейшла у його власність. Кокікі, на правах пайщика, став її співвласником.
Невдовзі "Сінтоку-мару" поставили в док. Нагляд за ремонтом узяв на себе Кокікі.
— Я, Мукі, практичніший за тебе, — відверто заявив. — Та й треба ж колись виправдати твоє добре ставлення до мене.
Власне, на придбання шхуни Кокікі не затратив ні гроша, дарма що вважалося, ніби він рівноправний пайщик. За все заплатив Мукудорі, одержавши лише розписку, в якій зазначалося, що Кокікі на протязі кількох років сплатить борг.
Тому-то він і "старався"…
Ремонт почали пізньої осені. Вивести шхуну з доку передбачалося навесні. Та минуло й літо, а "Сінтоку-мару" досі ще стояла на стапелях.
Її переобладнували докорінно. За гроші, які пішли на ремонт, можна було б купити нову шхуну.
— Як же так вийшло? — дивувався Мукудорі, знову й знову фінансуючи цей невиправдано дорогий ремонт.
— Жодної ієни, Мукі, у власну кишеню я не поклав, — образився Кокікі.
У складений ним кошторис було внесено всі витрати. Однак Мукудорі вони не переконали.
— Я не розумію, навіщо було міняти двигуни, робити додаткове днище?
Кокікі загадково посміхнувся.
— Ми збираємося рибалити за сотні миль од рідного берега і ловити не дріб'язок, а велику рибу.
Було видно, що шхуна обладнується не для каботажного плавання. В цьому Мукудорі переконався, коли відвідав "Сінтоку-мару".
Від колишньої старої, побитої штормами посудини нічого не залишилося. Двигун поставили новий, із торпедного катера. Його придбали завдяки майору-американцю через відомство колишніх окупаційних військ. Він міг розвивати неабияку швидкість.
Такий двигун — недосяжна мрія рибалок, власників тихохідних шхун і човнів. Зовні непримітна "Сінтоку-мару" тепер мала потужне сталеве серце.
Ось тільки Мукудорі неабияк здивувало переобладнання всередині самої шхуни. Насамперед додаткове днище. В міждонні, під горішнім настилом, утворився місткий простір. Він був добре замаскований. Якби Кокікі не показав, Мукудорі й не помітив би.
— Це що — танк для прісної води? — поцікавився він.
— Можна використовувати і для води, — погодився коротун. — А ще краще — від стороннього ока ховати те, що нікому не треба показувати.
— Чи не збираємося ми біля російських берегів полювати на котиків?
Того дня в док прибув величезний "студебекер". З нього вивантажили контейнер. Крім сітей, Мукудорі побачив й інше — зовсім не риболовецьке знаряддя. Його перенесли в потаємне міждоння.
— Як бачиш, ходити доведеться в далеке плавання і рибалити з допомогою найновішої техніки.
— Але ж… — хотів було заперечити своєму пайщику Мукудорі.
— Ніякого "але"! — перебив Кокікі. — Риба рибою — на те ми й рибалки! — підморгнув він. — Та передусім…
До них підійшов один із докерів, що ремонтували шхуну, й Кокікі так і не доказав.
Ось для чого потрібна була ця докорінна переробка судна!
— Рибалки! — глузливо пробурмотів Мукудорі. — Нічого не скажеш, здійснилася мрія — я став рибопромисловцем. Ха, ха, — пирскнув він сміхом.
"Маріонетка з театру тіней", — подумав гірко.
Японські риболовецькі човни і шхуни обладнані гак, що людині на них майже немає місця.
Ходова рубка — схожа на ящик з-під краму, поставлений на горішній палубі сторчма; кубрик, у якому харчується команда, теж невеликий, з одним ілюмінатором угорі, крізь який ледь-ледь цідиться каламутне світло. Ніші, де сплять матроси, такі тісні, що в них можна хіба що просунутися повзком. Не поворухнутися й не випростатися.
Ті кубрики-домовини в кілька ярусів: рибалки сплять один над одним, відгороджені тонкою дерев'яною перетинкою. Лише каюта капітана трохи місткіша. В ній на присадкуватому триніжку стоїть невеличкий стіл, а на протилежному боці, під ребристою стіною, ліжко й уквітчаний галузками священного дерева сакакі вівтар, перед яким капітан щодня творить молитву. Він звертається до Компіра, бога й покровителя моряків, благає, щоб той змилостивився й послав штильову погоду.
Такою, правда, трохи місткішою, була й "Сінтоку-мару", щойно виведена із доку й припнута до пірса, навпроти вежі тамтешнього маяка.
Поки шхуну ремонтували, з її колишнього екіпажу не залишилося нікого: останнього матроса, Хатідзо, звільнили місяць тому.
— Люди, які вирушать на "Сінтоку-мару", — попереджав майор-американець, — повинні бути надійні. Ну, та про це, Кокікі-сан, ми подбаємо самі.
Почали укомплектовувати екіпаж. Першим на борту шхуни з'явився її новий капітан, Іомура Хасімото, — як лантух, натоптаний колишній унтер-офіцер транспортного судна, що курсувало між північними островами Курильського архіпелагу. Він теж попав у полон і згодом, як і Мукудорі, повернувся на батьківщину, в Абасірі.
Слідом за капітаном прибув боцман Кавагуті, тридцятилітній, трохи молодший за Хасімото підводник розгромленого імператорського флоту.
Зовні Хасімото й Кавагуті навдивовижу схожі між собою. І якби не високий зріст боцмана й відтяте ліве вухо, можна було б подумати, що вони близнюки.
Матроси, четверо, як на підбір, кремезних молодиків, прийшли напередодні відплиття. Неводи та необхідні для "риболовлі" речі вантажили не вони — інші.
Коли на другий день Мукудорі завітав на "Сінтоку-мару", неабияк здивувався, побачивши її екіпаж. Здивувався тому, що йому ще ніколи не доводилося стрічати таких похмурих, мовчазних і замкнутих людей. І хоч рибалки взагалі народ неговіркий, одначе ці перевершили всіх мовчунів.
Поки він, аж до вечора, був на судні, жоден із матросів не зронив ні слова. Йому ненароком здалося, що люди без язика або ж глухонімі.
— Гарну команду зібрав Кокікі! — вголос вилаявся.
Місце сіндо (господаря шхуни) на березі.