Це було лише незначне непорозуміння. Вони мусять одне одного простити, й, може, з сьогоднішнього дня налагодиться їхнє спільне затишне життя. Але вже сам провинний Ніків вигляд доводив Ганні, що гріхи були. Ганнине самолюбство не допускало, щоб, не спокутувавши свої провини перед нею, Нік легко дійшов згоди. І що далі він провадив свою сповідь, то більший опір повставав у Ганні. Хіба зможе забути вона, хай хвилеву, приналежність Нікової душі тій? Щире обурення опанувало Ганну. Вона ладна була якнайгірше заплямувати Ніка, щоб помститися за себе, щоб нарешті викликати його на найінтимнішу розмову, в якій би він доводив, що завжди належав їй, Ганні, щоб він клявся у вірності, виправдав її, підніс на ту височінь, про яку згадував. А він… так прозаїчно погодився, що їх вчинки людські, дріб’язкові. Така буденна перспектива співжиття! Нік мусив переконати Ганну, що він кращий за Володимира, а так — Ганна лише впевнилась, що Нік справді цинік і товстошкірий обиватель. Вона сказала йому чесно й просто все, що слід було сказати.
А проте… якийсь незрозумілий докір муляв у грудях. Вони з Талею там такі самотні, покинуті.
Ганна повернулася пізно. Володимир підозрював істину, й ревнощі очерствили йому лице.
— Ти ходила до Ніка?
— Я ходила до Талі.
— Але ж чого ти так довго сиділа там?
— Ах, Володику, коли б ти знав, що зо мною діється, ти б пожалів мене.
В її голосі було стільки розпуки й довіри до Володимира, що він зразу пом’якшав.
Ганна розповіла про розмову з Ніком, про своє обурення й той момент, коли вона протиставила його, Володимира, Нікові.
Володимир був задоволений таким ставленням Ганни до Ніка. Він почав домальовувати власними фарбами нелюдський Ніків образ. І що темніший ставав Нік у Ганниній уяві, то яснішим здавався Володимир, то ніжніші були його пестощі.
— Скажи, Володику, ти любиш Талю?
— Я люблю її, як люблю тебе, як твої очі, твою душу. Люблю в ній твою любов до неї.
— Хороший мій! Мені здавалося, що ти байдужий до неї. Я хочу, щоб і тебе Таля любила.
Забувши тривогу й докори, Ганна щасливо принишкла на грудях у Володимира.
Навколо коштовними скарбами лежали стоси нот, у тихій задумі були шляхетні постаті композиторів.
Десь із глибини ночі долетів далекий звук, і в унісон тихо озвалась струна.
XI
Хоч як хотіла Ганна побачити Талю, проте йти на помешкання до Ніка вона не наважувалась. Їй хотілося зберегти думку про Ніка, що він жорстокий деспот. Із ним у Ганни не може бути жодного компромісу. Натомість вона плекала ідеальний образ Володимира, обдаровувала його всіма властивостями надлюдини.
І що більше задивлялася на Володимира, то більше в йому було привабливості. Сині очі його світилися життєрадісним сяйвом, у кожному русі почувалася грація й шляхетність.
Ганна тепер безболісно, свідома свого права, захоплювалася Володимиром, його голосом, його грою. У всьому були прекрасні мелодії. Ганна самовіддано оберігала його добробут. І в ті останні, ясні, осінні дні, коли в місті пломінно зацвіли каштани й клени, розцвіла їхня любов.
Володимир знову заглибився в музичну сферу "Лісової пісні", й щодня його почуття виливалися новими мелодіями.
Ще б тільки мати біля себе Талю — і щасливішої жінки від Ганни нема.
Ганна знову шукала зустрічі з Талею біля школи.
— Чому ти не заходиш, мамо? — з докором промовила Таля.
— Ти ж знаєш, що батько мені заборонив.
— Мамо, як не соромно тобі так казати!
— Однаково. Мені незручно. Ти мусиш заходити до мене.
— Я зайду тільки тоді, коли не буде там Володимира Андрійовича. Я не можу бачити його.
У Талиних очах з'явився лихий полиск; здавалось, якби була в силі, вона знищила б Володимира.
З болем Ганна відчула, що переманити до себе Талю їй буде надзвичайно складно. Проте за всяку ціну вона мусить це зробити.
Якось, вибравши час, коли Володимира не було вдома, Ганна зустріла Талю біля школи й упрохала її зайти.
На цей раз Таля почувалася в Ганниній кімнаті вільніше, ніж раніш. Вона з цікавістю оглядала кімнату, придивлялася до портретів композиторів, до речей.
— Яка ж гарненька ця статуетка! Зовсім як у нас на дачі хлопчики ловлять рибу.
— Вона подобається тобі?
— Дуже!
— Візьми її…
— А хіба ж це твоя? — Таля злякано відсахнулась від статуетки.
— Тут усе, що Володимирове, те й моє.
— Ні, я не візьму. Він буде сердитися.
— Та він сам би з охотою тобі віддав. Він дуже тебе любить. Пам’ятаєш, як колись жартувала з ним на човні?
Таля соромливо зашарілася від спогадів. Проте коли Ганна запропонувала їй жити разом із ними, Таля знову споважніла й сумно промовила:
— Я ніколи не піду від тата. Він не перенесе цього горя. Думаєш, йому легко тепер?
Ганна спостерегла, що Нік ділиться з Талею своїми переживаннями й тому Таля така поважна й ворожа до Володимира.
— Ну й, звичайно, в усьому винна я?
Таля, видимо, хотіла ствердити це, але завагалась і дипломатично відповіла:
— Я думаю, що винний у всьому Володимир Андрійович. Коли б не він — ти не розходилася б із татом.
— О, ні, Талочко, хоч би й не було Володимира Андрійовича, ми однаково жити вже разом із ним не могли б…
— Але ж він тієї другої не любив!
Ганні похололо в грудях від такого несподіваного аргументу.
— Він тобі про це казав?
— Я сама знаю.
Обом стало ніяково. Ганна відчула, як у ній прокидаються давні забуті докори. Вони зворушувались, як привиди вмерлих, що мали замучити Ганну своєю настирливістю. Вона покірливо схилила перед ними голову:
— Може, винне саме життя. Воно таке поплутане, таке жорстоке… Часом, коли хочеш вирватись, іще гірше заплутуєшся… Мені так само тяжко, але… я нічого не можу вже вдіяти…
Таля, не то шкодуючи матір, не то тамуючи власний біль, притулилась до неї й заніміла зі страдницьким виразом на зблідлому обличчі, а рука ніжно, ніби несамохіть, торкнулась материного лиця.
Ганна почувала, що Таля так само втішає батька, але жоден нерв не озвався в ній ревнощами. Ганна розуміла тепер біль Ніка й голубила Талю, як єдину зірку серед ночі, яку не закрила від них доля своїм чорним покривалом.
Проте коли Таля, прощаючись, запитала Ганну, що переказати батькові, Ганна жорстоко відповіла: "нічого". Та лише промовила це, як уже каялася за свою жорстокість. Таля, може, хотіла занести від неї батькові в подарунок тепле слово, а вона…
Таля, ображена за батька, так швидко вийшла, що навіть не взяла подаровану їй статуетку.
Кілька днів Ганна невтомно шукала зустрічі з нею, щоб виправдати свою провину. Нарешті їй пощастило. Вона знову привела до себе Талю.
Цього разу вдома вони застали Володимира.
Як і раніше, Таля офіційно привіталась і замовкла. Але Володимир видимо запобігав її ласки.
— Не гаразд, Талю. Тобі мама подарувала статуетку, а ти не береш.
— Я забула, — сором’язно відповіла Таля, і вже в її голосі менше було ворожнечі.
Володимир почав розпитувати про шкільні справи, про вчителів, про самі порядки…
Таля спочатку стримано, а далі охочіше відповідала. Коли ж зайшла мова про самоврядування, навіть увійшла в азарт — вона сама була членом шкільного виконкому й головою конфліктної комісії. У її голосі почувалися гордощі, коли оповідала про конфлікти, які сама розв’язувала за етикою шкільного колективу.
— Незважаючи на те, що Ніла моя подруга, я присудила їй тиждень вартувати в класі!
— О, з тебе суворий суддя! Мабуть, якби я потрапив до тебе на лаву підсудних, ти б присудила мені років десять бупру[21]?
Таля раптом замовкла, засоромлена від такої думки про її ставлення до Володимира.
Ганна підбадьорила Талю:
— Як буде за що, то й на двадцять засудить.
— А то й до розстрілу, — вже сміючись, погрожувала Таля.
І від погрози тієї всім стало весело.
— Чого ж так рідко до нас заходиш? Мабуть, ти не любиш свою маму, — на прощання докоряв Володимир Талі.
Але Талине сум'яття було яскравим доказом її приязні. І Ганна, вийшовши в передпокій, уже запитала:
— А як тато?
Таля вдячно глянула на Ганну.
— Він тепер багато працює. Всі вечори просиджує в лабораторії…
Обидві жінки розійшлися в піднесеному настрої.
Поволі Таля призвичаїлася заходити в гості до матері. З кожним разом вона ставала довірливішою — як до неї, так і до Володимира. Часом при ньому вона вже переглядала ноти, дещо пробувала грати. Переважно її симпатії схилялися тепер до мінорної музики, і Ганна, слухаючи гру, переймалася жалем до Талі, ладна була просити вибачення, втішати її. Але єдиний тільки засіб міг утішити Талю, і Ганна його використовувала за кожного візиту: вона розпитувала про Ніка, про його працю, настрій, давала поради Талі в господарстві. Таля кожного разу оживлялася в таких розмовах і інформувала Ганну якнайдетальніше.
Ганна знала, що Нік видужує від свого пригноблення, знала, що в їх домі є вже хатня робітниця. Стежити за порядком у домі й давати Талі поради увійшло в звичку Ганні: за її вказівками там купували продукти, за її рецептами готували страви… Життя в тому домі було для неї вже органічною частиною, що доповнювала її життя тут, у Володимира.
Аж одного разу Таля прибігла до Ганни в на диво піднесеному настрої.
— Мамусю, тато поїхав до Харкова. Ходім до нас.
Уже саме вагання матері засмутило Талю. Ганна припускала, як розчарувалася 6 Таля, коли б вона відмовилась.
Ганна порадилася з Володимиром. Він здвигнув плечима:
— Як хочеш…
Звичайно, Ганна хотіла, але вона добре бачила, що цього не хоче він. Проте, вдавши, що його слова вона зрозуміла як щирі, вийшла з дому в супроводі веселої й балакучої Талі.
Пішли скороченим шляхом через затильні ворота заводського двору. Уламки іржавого заліза, здавалося, ставали навдибки, щоб побачити ту, що втекла від їх сусідства; з цехів долітав металевий свист і грюк, ніби легковажна демонстрація з нагоди Ганниного приходу. Але, почувши громовий гул пневматичного молота, в якому відбивалися гігантські кроки індустрії, Ганна зрозуміла, що вона тут важить менше за будь-який іржавий уламок заліза. В Ганні прокинулась заздрість до попередніх взаємин із Ніком, коли через нього вона мала хоч якесь споріднення з цим світом.
Вона замилувано глянула на одноповерховий будинок, що притулився за цехами під пожовклим садком.
Тут усе було, як і за неї. Ті самі затишні кімнати, ті самі плюшеві меблі, той посуд… На нього тепер Ганна дивилась, як на якісь реліквії.