Вже звично готуєш чергову порцію тютюну; цей, викопаний пізніше, міцніший за свого попередника. Щойно відшуміла короткочасна, але потужна злива. І стало тихо, по-недільному; п'єш чай, палиш люльку, пишеш до щоденника. Колись я мріяв про таке життя; але тодішні мрії були багатшими за теперішнє їхнє здійснення. Може, тому, що я постарів і закоцюб; коли подумати, мені нічого не бракує.
Можеш робити що завгодно. Але немає бажання. І немає знання про справді насущні заняття. Чому ця, а не та книга? Чому гітара, а не малювання? Чому передрук "Вечірнього меду", а не віршів для нашої евентуальної антології "ДАК"?
А час повільно плине далі. Сьогодні — повільно. Сяйвом коштовного каміння міняться на сонці краплі відлетілого дощу, звисаючи зі сливового листя. Час — це дощ. Метафора. Можна ще й не таке сказати. І все одно: час — це дощ, який то є, то його немає. Інколи це час густий і повільний, тоді кажуть "злива часу". Інколи це сіра мряка буденних хвилин. Добре, коли час і злива співпадають; тоді подвоюється, ущільнюється, стає інтенсивнішим відчуття і усвідомлення природного й людського, тобто метафізичного (у гірших випадках — просто культурного). Метафізика — це культура, пане Ніцше. Трансцендентне існує в культурі — і якщо воно більше ніде не існує, то й цього місця цілком достатньо. Метафізика — це людина.
Подолати метафізику — це подолати людину в собі. Але "я" — це теж метафізика. Отже, подолати в собі "я". А це вже містика. Не виключено, що містика — це теж єдине місце, де можлива перемога (або поразка), тобто місце, де взагалі можливі боротьба, рух — Життя.
28 вересня
І щоденник, і вересень виразно наближаються до кінця. Сьогодні — дуже похмурий, дуже вітряний день із нудною мрякою, шкряботінням мишей на горищі. Закладав душники сосновою хвоєю, а завтра, як не буде дощу, замажу їх глиною.
Так гарно: осіння Матіївка. Самотній, я раптом усвідомлюю просту істину: письмо є різновидом діалогу, з усіма притаманними останньому і зі своїми власними законами. Письмо — це безголоса бесіда, і, добре зосередившись, покурюючи люльку та сьорбаючи чай, можна не одну годину провести з невидимим і водночас видимим співбесідником. Письмо — нехитра втіха для самітників, така ж, як чай і тютюн, така ж, як уже написані іншими самітниками — зараз я маю на увазі К'єркеґора, Флобера, Торо, Ніцше, Рільке, Гельдерліна, Гайдеґґера і "несть їм числа" — книги. А ще прогулянки до лісу і до ріки, туди, де немає людей; "як добре без людей, правда, Тату?" І вряди-годи — зустрічі зі схожими на тебе, нечисленні свята, коли можна і треба говорити, мовчати і говорити знову.
Тому всі імітатори, епігони і послідовники вічно програють; вони бачать лише наслідки, переважно тоді, коли ми вже пішли звідси: вони бачать наші книги, але не мають розуму, щоб обмежитися переживанням їх; вони беруться писати своє, недолуге, конструктивне, позбавлене вищого дару аспірації, вони хапаються коментувати і тлумачити, не розуміючи або не признаючися собі в тому, що письмо і книги — це лише доля, просто обрання, неминуче, болюче і прекрасне, всього-навсього спосіб жити, спосіб справджувати своє життя ось таким чином, в один із способів, рівноцінний майстерності теслі, музики, художника — і "несть їм числа".
І тому це, звичайно, один із живих і дієвих ритуалів, несекуляризованих обрядів; і тому письму бракує формальної, канонічної завершености, попри схоластику і структуралізм, і тому через оцю свою відкритість і недосконалість воно все ще живе, — бо живемо ми, самітники й анахорети, люди не від світу цього, диваки і часом мізантропи, — але всі ці риси — лише цехові ознаки приналежности — законної — до ремесла; ми просто законники, які керують своєюпрофесією, тільки й усього. Чому це сталося саме з нами — не так уже й суттєво; тому, що саме ми мали необхідні у таких випадках здібності до самітницького життя і талант до читання; тому, що не ми обирали, а нас обрано і так далі.
У кожному разі це аж ніяк не легше і аж ніяк не важче, аж ніяк не краще і не гірше за будь-яке ремесло.
А всі попередні роки бачаться як процес вирощування довкола себе найавтентичнішої мушлі; шляхом спроб і помилок, промацування і прокидання стежок ми насторожено шукали своєї сутности, цим самим створюючи її — і не здогадуючись про це, і страждаючи, — бо такі були правила гри: щоб ми не знали, щоб ми не об'єктивізували передчасно самих себе і тим самим не заціпеніли в недосконалості; нам дуже боліло всередині — але ми й гадки не мали, що це так росте найкоштовніше у цьому світі: перлина, згусток, кристал, есенція нашої сутности. Ми вдавалися до безлічі починань, плекаючи надію, що випадково вийдемо на сутність нашої сутности, на суть сутности нашого буття: влаштовувалися працювати серед людей, знайомились і кохалися з жінками, заводили сім'ї і дітей, гадаючи, що коли станемо, як усі, то тоді нам перестане так боліти, і ще не здогадуючись, що нам судилося бути не такими, як усі; ми хотіли бачити свої ще невправні твори надрукованими вже, підштовхувані юрбами імітаторів, яким легко вдавалося і друкуватись, і проводити "творчі вечори" та акції, — нам здавалося, що ми повинні бути, як вони, — не знаючи, що це вони хочуть бути такими, як ми, але їм цього не судилося, і вони вдають кожен на свій копил те, що для нас було невід'ємною нашою суттю і болем, якого ми так хотіли позбутися, заздрячи імітаторській легкості й невимушеності, їхній розкутості перед публікою і перед їхнім світом; ми не могли, проте, стати розкутими перед їхнім світом, тому що ми вже були не від світу цього, ми могли бути вільними й розкутими лише серед свого світу, в ось таких осінніх Матіївках чи гірських закарпатських селах, серед зелених лісів, широких лугів і наших рік; так, ми теж уміли бути легкими й невимушеними, але тільки у власному життєвому світі, у своєму середовищі, серед своїх.
І тому до пізньої ночі, а дуже часто й до ранку, світилися наші вікна, і тому журилися наші мами, бачачи нашу неприкаяність і непристосованість у світі людей, і тому все похмурішими й злішими ставали наші дружини, яким ми не могли дати нічого з того, що було "у людей". І ми дуже переймалися їхньою журбою і їхніми клопотами, і намагалися відшукати компроміс, ще не знаючи, що компромісу і суті одночасно не знайти, що саме такими були умови, наперед задані правила для того, щоб Гра здійснилася належним чином. Інакше це була б уже не Гра; або не та, не наша Гра.
Ось так. Палає тепер вогонь у грубці, і можна зготувати собі вечерю, яка водночас буде і сніданком сьогоднішнім, і обідом. Вітер за вікном ущух, суцільна темрява стоїть над селом, світяться сусідські вікна. Можна було стати лікарем чи артистом, слюсарем чи офіцером, можна було б жити у багатолюдних містах, або в інших селах, або деінде, але тільки тим стаєш, ким судилося тобі ставати, і тільки себе шукаєш у цьому становленні. Часом здається, наче з тебе живцем здирають шкіру. Часом хочеться бути не-собою, але тієї миті ти не знаєш, що це вищий поклик до того, щоб бути собою сповна. Перлина і мушля не виростають за день чи то рік — перлина, мушля, душа виростають за одне життя. Тому можна сказати, що все життя в муках і стражданнях ми вирощуємо одне-єдине: власну смерть. І тільки тоді душа буде готова, Достигла, досконала.
Тому інколи це називають терпінням. Тому інколи не витримують страждання. Тому інколи здається, що потім нічого не буде. Правильно, не буде: не буде нічогісінько з того, що оточує нас тут-і-тепер, формуючи, утворюючи, створюючи нас. Бог створив людину не за один день. Він створює її за одне життя, і смерть вінчає творіння. "Здійснилося".
1994
22 липня
Нарешті стало холодніше, у небі — хмари. Вже не витримую в Бахмачі. Тут справді знаходиться якась психологічна "чорна діра", про яку ми не раз говорили. Бо ж, попри наявність чаю і сиґарет, чудових книжок, сякої-такої самотности, зосередитися не вдається. Довше, ніж звичайно, не можу заснути — чай діє, а свідомість, якій не вдалося зібратися довкола власного осердя, працювати відмовляється. Тільки зосередившись — гранично, — можна пити чай; скільки разів переконувався в цьому, а все одно намагаюся перескочити необхідні щаблі поступовости, виконання, ритуалу і одним махом опинитися на вершині. А так не буває — щоб "одним махом". Натомість падаєш, натомість втомлюєшся; замість крил — гирі, хочеш заснути — і не можеш. І так із дня на день.
"Середина літа означала кінець світу", — прочитав учора в Еліаде. Досягнувши піку росту, все починає роз-творю-ватися, розчинятися. Спад? Чи можна це назвати спадом? Тобто чимось негативним — утратою, недостатністю? Адже все вродило. Навіть оце знання. Адже більше немає куди квапитися — більше немає куди рости. Ти виріс, Костику, ти досягнув оптимального зросту; павза — і можна починати неквапливо гинути. "Віра саме в цю довгу фермату", — написав колись нещасний, як і ти, Ніцше. Мріяв понаписувати грубі томи — романи, повісті, новели, вірші, есеї, монографії… Нічого не написав. Життя розчинилось, як розчиняються кристалики солі у воді. "Ви — сіль світу цього". Коли ж він уже нас наїсться? Сіль не має властивостей діаманта. А шкода. І отак тихенько печалячись собі надвечір, продовжуєш спускатися; дорога вгору, дорога вниз — одна і та сама.
2 серпня
Хоча й Ілля сьогодні, але не вірилося — надто вже безнадійною була затяжна спека. І от — гроза по обіді і затяжний дощ, не дуже густий, але ж дощ, справжній, мокрий; і полегшено зітхнули груди, і нічні марення відійшли у безвість небуття. Заварив свіжого чаю, запалив сигарету, сів на порозі, споглядаючи блідо-жовті денні блискавиці і струмені води, прислухаючись до громів, шелесту і плюскотіння, вперше осмислено побачивши жовте листя на бересті і червоний металевий дах сусідської хати; ніздрі жадібно ловили свіжі пахощі живого серпня, вряди-годи подавав голос цвіркун, ластівки ширяли під негустим дощем, і я відчув, що потроху повертаюсь у сюди, у тутешнє.
Читаю щоденники Ґомбровича — думки про недостиглість, невикшталтуваність, яку треба визнати і прийняти як дійсність, реально існуючу тут-і-тепер, відмовившись від марного "наздоганяння" чужого кшталту чужих "окреслених" народів: "Więcej jeszcze: trzeba by wykazać, że wszyscy są taky jak my…" На думку Ґомбровича, наш стосунок до світу мусить принципово перемінитися: "…zadaniem naszym nie byloby już wówczas wypracowanie jakiejś określonej polskiej formy, lecz uzyskanie nowego podejścia do formy jako do czegoś, со wciąż jest przez ludzi stwarzane a nigdy ich niezadawala".