Андрій Боголюбський, ясна річ, хотів знищити силу Києва, вивести все населення у свою "сторону". І тим самим знищити Київ як свого політичного і державного суперника. Він ще раз організовує похід на Київ у 1173 р. Хоча цей похід був таким же масовим, як попередній, він закінчився повною поразкою суздальців. Андрій, каже літописець, розпочинав похід, " сповнившись зарозумілості, возгордившись веле". Але цього разу князі південноруських земель на чолі з луцьким князем Ярославом з’єднали всі свої раті і зустріли суздальців зброєю. Літописець повідомляє, ніби суздальці так сказали: "Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і чорними клобуками". Під Вишгородом війська Андрія Боголюбського зазнали нищівного розгрому. На світанні, оповідає літописець, прийшлі грабіжники побігли через Дніпро і багато з їхніх ратних людей потопились. У Києві відновлюється корпоративна форма правління — дуумвірати, тріумвірати, яку часто застосовувала місцева боярська верхівка, щоб уникнути чвар і міжусобиць князів у боротьбі за Київ.
Як бачимо, Андрій Боголюбський намагався руками своїх численних васалів знищити і політичну силу Києва, і його матеріальні та людські ресурси. Таким чином, він жадав перебрати до своїх рук першість серед усіх східнослов’янських князівств.
Характерно, що у внутрішній політиці князь Андрій особливу увагу приділяв утвердженню власного самодержавства. У його землі не було ні віча, ні ремісничих чи купецьких об’єднань на зразок братчин. Ростово–Суздальська земля, яка утверджувалась як держава на терені колишніх київських володінь, розвивалась в іншій політичній площині. Тут переважала необмежена самодержавна влада князя, яка межувала зі свавіллям.
За брата Андрія Боголюбського, Всеволода Велике Гніздо, основна увага у зовнішній політиці уже спрямовується не на захід, а на схід. Це було завоювання Волзько–Камського регіону з його торговими шляхами до багатих східних держав, це й боротьба з волзькою Булгарією чи утвердження в землях сусідньої Новгородщини. З часу Всеволода вплив суздальських князів у Новгородській землі починає зростати. Монголо–татарська навала спрямувала зовнішню політику цього князівства на схід. Особливо яскраво це проявилося при князюванні Олександра Ярославовича (Невського), онука Всеволодового.
Таким чином, північно–східний і південно–західний регіони колишньої Київської імперії Рюриковичів з кінця XII ст. повністю розмежовуються в своїй зовнішній орієнтації. Подніпровсько–Галицький регіон тягнеться до Заходу, Ростово–Суздальський (пізніше Володимиро–Суздальський) — повністю переключається на проблеми, якими живе Схід. Так починає свою історію ще одне державно–політичне утворення на східноєвропейському материку — Володимиро–Суздальське князівство. Тут формувалася своя самодержавно–монархічна політична система управління, своя культура, яка вперше починає не тільки виявляти суперництво з українською народністю, що уже формувалась у цей час, а й починає показувати, як зазначає М. Грушевський, свою силу. Ця традиція власної сили, зверхності над Києвом та над іншими підкореними територіями і народами згодом знайшла ідеологічне обґрунтування в теорії "третього Риму". У пізніші часи ця держава — Володимиро–Суздальське, а згодом Московське князівство — стала основою великого Московського царства, що з початку XVІІІ ст. починає називатись Росією.
Галицько–Волинська держава як продовження державницького життя русів–українців.
Монголо–татарська навала
З середини ХІІ ст. Київ фактично перестає бути політичним центром колись великої держави Подніпровського регіону. Причина цього — виокремлення держав–князівств, численні міжусобиці, половецькі грабіжницькі напади. Що собою являв тоді Київ?
За сто років, як підрахували історики, тут було 47 князювань. Терміни князювання були дуже короткими. Найдовше правління тривало до 13 років. Київ стає об’єктом численних честолюбних зазіхань з боку смоленських, чернігівських, суздальських та інших князів.
У цей період на західних землях колишньої Київської держави починають підніматись Галицьке і Волинське князівства. У 1199 р. вони об’єднались під рукою волинського володаря Романа Мстиславича в одне утворення.
Роман у 1205 р. загинув. Галицькі бояри, яких перед тим князь Роман досить міцно затиснув не даючи їм права урядувати всією державою, вигнали його дружину, княгиню Анну Романову, дочку візантійського імператора Ісаака II, з двома малолітніми синами — Данилком і Васильком.
Анна спочатку втекла до сусіднього краківського князя Лешка Білого шукати захисту, потім перебралась до Буди, під захист угорського короля Ендре (Андрея) II. Тим часом її Волинські землі захопили польські феодали. Коли підросли сини, вона поступово, разом із прихильниками Романа, волинськими боярами, почала відбирати свої володіння від галицьких і польських феодалів.
Під час цієї боротьби галицькі бояри не раз закликали до себе угорські війська. Угорські ж феодали й сам король, користуючись цим, підпорядкували собі Галичину. Людність цього князівства постійно піднімалась на повстання проти угорських загарбників. Зрештою, вони були вигнані з Галичини. У ході цієї багаторічної угорсько–феодальної інтервенції в Галичину відбувається одна важлива подія. У 1214 р. галицькі бояри, щоб не допустити до влади уже підрослого й змужнілого Данилка Романовича, волинського князя, закликають у Галич п’ятирічного сина угорського короля — королевича Коломана — і вінчають його на галицький престол. (Згодом це стає причиною багатовікових претензій угорських правителів на Галицьку землю. Зокрема, у 1772 р. при розділі Польської держави віденські дипломати використали це коронування, щоб приєднати Галичину до Австрії, у складі якої вже була Угорщина.)
Сусідній краківський князь Лешек Білий, занепокоєний тим, що Галицькі землі дістануться Угорському королівству, вирішив увійти в згоду з Ендре II. Він домовляється з королем у містечку Спіші, що заручать Коломана з трьохлітньою дочкою Лешека — Саломеєю. Лешек Білий за цією угодою діставав у посаг своїй доньці Волинські землі. Незабаром його війська окупували всю територію Волині.
Тож боротьба молодих Романовичів — Данилка і Василька — за повернення своїх земель була досить тривалою, напруженою і тяжкою. Зрештою, Данило утвердив себе у волинських володіннях. А в 1221 р. у Галичі утвердився, після вигнання угорських військ князь Мстислав Удатний (покликаний із Новгорода), який вибив угорські війська з допомогою свого тестя хана Котяна.
Проте цей князь не зміг виборсатися із сітей галицької боярської еліти, яка тримала його під контролем і не допускала посилення його влади. Бояри змушували цього "безрадного князя", як називає його літописець, воювати навіть зі своїм зятем — волинським володарем Данилом Романовичем. Тесть воював проти свого зятя, отже, батько — проти дочки.
У 1238 р. галицькі бояри, зрештою, вигнали Мстислава із Галича. Він подався до тодішнього київського князя Рюрика. Але в дорозі помер. А ремісники і торговий люд Галича закликали до себе волинського князя Данила. Під його рукою знову з’єднались землі двох великих західноукраїнських князівств. Із цього часу починається тривала багаторічна боротьба Данила Романовича зі свавільним галицьким боярством за утвердження своєї держави в розгойданому хисткому світі між двома збуреними регіонами Східної Європи — ординською навалою монголо–татар та зазіханням західних держав на землі його країни. Все свідоме життя Данило Романович поклав на олтар цієї боротьби, аби його держава вистояла між двох мечів, що шматували тіло українців–русів і їхнє державницьке існування. Самовіддана боротьба цього великого державця викликала до нього любов і повагу сучасників, які прозвали Данила — Галицьким (1202–1264).
У XIII ст., у часи князювання Данила Галицького, його Галицько–Волинська держава опинилася в надзвичайно складному становищі. Ніби сам сатана послав у це нещасливе XIII ст. найбільші в історії випробування українцям–русам, аби вони довели свою спроможність залишитися в історії. Жодна країна світу не пережила такої всезагальної кривавої драми, яка випала на долю нашої держави і народу.
З одного боку — нищівна монголо–татарська навала. З іншого — західні країни, вони ніколи не поціновували й не були вдячними українцям–русам, які першими брали на себе основний удар кочівників. Більше того, європейці намагалися скористатися з ослаблення східнослов’янських князівств, щоб урвати для себе шматок її землі, її багатств. Уже в 1238 р. Данило змушений був відбивати агресію із заходу рицарів–тевтонців із Добжинського ордену, які захопили частину волинських земель. Це була битва з хрестоносцями під містом Дорогочином. Магістра ордена Бруно було узято у полон. Князь Данило, за словами літописця, тоді сказав: "Не гоже є держати отчину нашу крижевникам–тепличам, тобто, соломоничам" (криж — хрест, тевтонські хрестоносці мали білі плащі з чорним хрестом; теплич (лат. templus) — храм, Єрусалимський храм святая святих, покровитель хрестоносців, який був побудований на місці Соломонового храму).
Галицько–Волинська держава зуміла вистояти. Вона перейняла державотворчу традицію, політичний досвід і духовну культуру від Київської держави — без будь–якої історичної паузи. За політичною структурою це була також монархічна держава, як і в київську добу. Але була й певна відмінність: в останні роки у Київській державі посилилась роль віча, особливо в період роздрібнення країни. У Галицько–Волинській державі в часи її найбільшої могутності віча фактично не існувало. Побіля князя стояла численна група радників із прибічників і сподвижників реформаторської діяльності Данила Галицького. Основними законами суспільного життя були "Руська Правда" і "Правда Ярославичів". Навіть спосіб формування військ, управління боєм, грошова одиниця — залишались тими самими. Православна релігія була основною ідеологічною опорою князя–самовладця.
Галицько–Волинська держава повністю перейняла і продовжила державно–політичну традицію епохи Київської Русі. Через те є підстави період існування першої державності українського народу поділити на два етапи: київський і галицько–волинський.