Побачите її — вітайте від мене,— вклонився Мурів.
"Значить, він не прийде більше",— з приємністю занотував собі Іван Семенович, намагаючись ступати так дрібно, як і горбань.
— А я думав — сердитесь ви на мене...— крутнув той великою головою на тонкій, в'ялій шиї.
— Ні... Чому ж...— не зрозумів Іван Семенович, за що міг би він сердитись на цього горбатого чоловіка.
— А пам'ятаєте ж нашу розмову в Ірини Едуардівни? Про кохання...
Вимовляв це слово так, мов застрявало воно йому в гортані і мусив силою його випихати; тоді звучало, наче обривалась струна на скрипці й, скручуючись, билась об деку.
— Розхвилювались ви тоді дуже... Не попрощались...
— Нерви,— неуважно відказав Іван Семенович, думаючи про те, як складно це в житті людини: раз, хоч би й випадково, в нього заплутавшись, ніщо не відходить само, а й далі плутається, і треба зусилля, щоб від цього звільнитися. Прийде само, випадково, непрохане й несподіване, а ти мусиш віддавати йому час і увагу, переживати його, приглядатись до нього, щоб з усієї маси вибрати тільки потрібне тобі, відкинувши геть усе другорядне... "Оце й єсть — будувати своє життя",— пригадав він Сквирського.
— А ви неправі тоді були,— захитав композитор головою.— Неправі. Ні. Твердження ваше хибне...
І, згадавши, що Іван Семенович нічого, власне, й не сказав тоді, пояснив, обережно слів добираючи:
— Всі ми зрозуміли тоді вашу таку... дивну вихватку проти Звірятина і взагалі... як своєрідний вияв вашого обурення на моє твердження про можливість і нормальність кохання між особами цілком ворожих класів...
Він помовчав, чекаючи, чи не заперечить Іван Семенович, потім заговорив знову, щодалі все швидше й видимо хвилюючись.
— Да, ви були неправі, товаришу Орловець, неправі... Для мене це так очевидно, що я розумію навіть, де корінь вашої помилки... По-вашому, такі люди не можуть кохатися через те, що будуть вони ворожі один до одного. Гаразд. Погоджуюсь. Але ж далі ви робите стрибок, якого я ніяк зробити не можу! А саме: раз вони ворожі — то як же вони можуть одне з одним жити?
— Звичайно,— почав Іван Семенович, та не дав йому говорити горбань, засмикався весь, слиною забризкав:
— Ага! Ага! — тикав він пальцем в Івана Семеновича.— Отут і помилка ваша! На місце кохання підставляєте ви спільне життя, співжиття чоловіка й жінки, одною з форм якого є родина. Але ж погодьтеся, що не завсігди приводить кохання до тихої родинної ідилії, навпаки, здебільшого воно кінчається трагедією! Отже, коли говорити за щасливе,— наче сплюнув він,— кохання, що кінчається шлюбом, я погоджуюсь: бути його між людьми ворожих класів не може. Але ж чому замовчуєте ви кохання нещасливе, кохання-трагедію? — вп'явся він очима в Івана Семеновича, і тільки тепер помітив той, які гарні в композитора очі — немов дві великі сині квітки під високим спокійним чолом.
І, наче не витримавши їх гарячого блиску, заплющивсь Іван Семенович, з темного глибу приймаючи композиторів голос:
— Не пристрасти, навіть не насолоди шукають тепер люди в коханні, а тільки приемное™, забуваючи, що самою суттю своєю є воно боротьба... Боротьба! — задзвенів йому тонко голос.— І може — ненависть...
Здавалось, спустошило його це слово — зв'ялів увесь і помлявів; подав на розі Іванові Семеновичу ручку спітнілу й, слова більше не мовивши, пішов геть.
"Які вони всі., нервові",— подумав Іван Семенович і почув себе проти них дужим і впевненим.
Відчинила йому двері та сама, в чорному, покоївка.
— Ірини Едуардівни ще немає,— сказала,— але ж вона просила вас зачекати.
Іван Семенович, не поспішаючи, роздягся і пройшов до вітальні.
Горіла тільки одна лямпа під важким шовковим дашком; м'які тіні розпливались по стелі й кутках великої кімнати. Уважно, немов вивчаючи, оглядав її Іван Семенович, до кожної дрібниці прикипаючи поглядом, потім опустивсь у крісло, де колись Звірятин сидів, і посміхнувся криво: на столику, в кутку за пальмою, білим вогнем вилискувала карафка з горілкою.
"Для Сквирського...— подумав Іван Семенович.— Значить, часто буває..." І враз пригадав чомусь, як, з ними прощаючись того разу, поцілувала Завадська Сквирського в голову, а той пізніше, вже в себе на помешканні, назвав її при Іванові Семеновичу просто Ірина.
"Будівник,— єхидно прошепотів Іван Семенович.— Теорії розводить, а сам, мабуть..."
І не скінчив, почувши дзвінок у передпокої.
Випростався і ступив до дверей, назустріч швидким жіночим крокам.
— Нарешті, втікачу! — обгорнув його глибокий грудний голос Завадської разом з тонкими пахощами морозу й солодких парфумів.— І не сором так забувати старих знайомих? — пожурила вона гостя, простягаючи руку.
— Цілуйте, цілуйте! — засміялася переливно.— Час звикати. На дев'ятім-то році, як каже Звірятин...
Прихилившись до руки її, бачив Іван Семенович, як в'ються по ній ніжні блакитні жилки, струмочками ховаючись у запашнім хутрі рукава.
— Ну, понудьгуйте ще хвилинку без мене,— попросила господарка, йдучи до другої кімнати.— Я тільки пальто скину.
Почуваючи на губах щось солодке і млосне, подумав Іван Семенович, що добре було б випити чарку горілки, і вже ступив до столика, де карафка стояла, як почувся з сусідньої кімнати сухий шелест шовку і лускіт кнопок.
"Передягається",— лизнув Іван Семенович губи й, чомусь віддих затримуючи, сів на канапу.
— Ви давно вже чекаєте на мене? — поплив з-за драпрі голос Завадської.
— Ні, недавно.
— Це я навмисно спізнилася,— засміялась вона.— Щоб покарати вас за тодішню поведінку! Ах, ви ж дикунище! — висунула вона з-за драпрі голову, й здалось Іванові Семеновичу — голим плечем сяйнула.— Ну да, дикун! При жінці, мало того — при вродливій жінці,— грайливо спустила вона очі,— заявляти, що він не зміг би її покохати як буржуйку!
І вже з глибини кімнати гукнула:
— А справді, товаришу Орловець, невже б ви не змогли покохати — хоч би й мене, наприклад,— тільки через те, що я колишня буржуйка?
— Що називати коханням...— важко відказав Іван Семенович, почуваючи, що починає дратувати його ця розмова.
— Ви як Сквирський. Той все шукає гряниці пристрасти і кохання...
— А ви — ні? Відповіди не було.
Тамуючи в собі бажання зараз же піти звідси, взяв Іван Семенович альбом і, вдруге за життя, перегортав його грубі сторінки, даремно намагаючись пізнати десь ту чужу, в хустці квітчастій дівчину, що давно колись, там, у юнацтві, посміхнулася йому на гойдалці, стрункі свої ноги показуючи.
"То що ж мене в'яже до цієї... самиці?" — з мукою подивився він на Завадську.
— Ну, тепер здрастуйте! — вмостилась вона коло нього на канапі.— І кажіть, чому так довго не показувались?
— А нащо? — спитав Іван Семенович, потираючи долонями коліно, немов мучив його гострий біль.
— Чудний ви, Орловець,— похитала жінка головою.— То самі шукаєте мого знайомства, найдрібніші спогади про мене визбіруючи, то... Чудний,— протягла задумливо.
Почуваючи, як в'ється від неї запашне, легеньке тепло, відсунувся трохи Іван Семенович і промовив суворо й холодно:
— Мюфке казав, що ви хотіли мене бачити...
— А ви не хотіли бачити мене? — забринів їй насмішкою голос.— Ну, скажіть — не хотіли?
— Хотів,— здригнувся Іван Семенович, і глибокі зморшки зорали йому обличчя.
— Ну, не буду, не буду...— поклала йому на рукав руку Завадська.— Я таки справді хотіла побачитись... У мене до вас прохання є... Ви працюєте разом із Сквирським, давно його знаєте,— так я хотіла б, щоб ви все-все мені про нього розповіли... Мені це так треба... Так треба...— сплела вона пальці.
— Ах, так... Про Сквирського...— прошепотів Іван Семенович розчаровано й мертво.
— Мені нікого більше спитати,— і собі пошепки поскаржилася Завадська.— А ми ж з вами старі знайомі... Ще з гойдалки, правда? Навіть більше — ми з вами друзі... Правда ж, ми — друзі? — близько прихилилась вона до нього, у викоті сукні своєї показуючи ніжні лінії пишних грудей.
— Да, ми з вами... друзі...— підвів він на неї стуманілі очі і засміявся гірко й зневажливо.
Зашарілася й, дихаючи важко, визивно кидала:
— А, знаю, знаю! Вороги ми! Як же — класові вороги! — перекривила сердито.— А через півжиття, майже через тисячі зустрічей пронести спогад про одиноку зустріч зі мною — це ворожість? А, пізнавши мене, чужу й незнайому, тягтися до мене — це теж ворожість? Ех, ви, вороги! І ви, і ваш Сквирський! — вигукнула вже з болем.
— При чому тут Сквирський? — хрипко, ледве рознявши щелепи, кинув Іван Семенович.
— А при тому!
І, вся здригнувши, коливаючи, мов на гойдалці, стегнами, пройшлась по кімнаті.
— Каже він, що не можна кохати, не знаючи. У, знавець! — закинула руки за голову.— Ну, а ви...
— Я вас не кохаю...— мляво відказав Іван Семенович і враз вигукнув з люттю: — Ненавиджу!
Подивилася пильно й насмішкувато.
— Ну, а що ж вас тягне до мене?.. Може, ненависть? Клясова ненависть?
І, зіщулившись, хижо вдивилася:
— Ну, а сильніше що: ця ненависть ваша чи згадки про мої коліна? Пам'ятаєте, там, на гойдалці?.. Як це було? Як? Кажіть!
І рожевими пучками м'яла сукню на стегнах, відкриваючи стрункі по-дівочому ноги.
— Так?
— Ні, вище...— стиснув руки Іван Семенович, широко розплющеними очима дивлячись кудись повз неї.
— Ах, вище! — задихнулася гнівно.
— Да, вище! — підвівся Іван Семенович.
4 Є. Плужник 97
Дивилися одне на одного гостро, й, коли насмішкою взявся погляд жіночий, прошепотів розгублено:
— Вище...
— Так? — засміялася дзвінко і рвучким рухом відкрила лезо мережив над крайками чорних панчіх.
— Та не треба ж! —1 благально скрикнув Іван Семенович.— Не треба!
І, широко ступивши, упав перед нею. Гарячими й важкими руками обхопив їй коліна, тонув обличчям у шумі мережив...
— Пустіть! — прошепотіла вона, схиляючись над його головою й гострими нігтями дряпаючи йому зведені пальці.— Чуєте, ви! Пустіть! — рвонулася дужче, круглим коліном зачіпаючи йому обличчя.
— Ах, ви ж...— почала гірко й з огидою і не скінчила: почув, як обм'якла вся й випросталась. Звів очі і похолов: стояв на порозі Сквирський, посміхаючись спокійно й іронічно.
— Я — якраз вчасно, здається,— прорипів той дерев'яним голосом і, пройшовши до свого столика, налив чарку горілки.
— Ви завсігди вчасно,— відступила від стінки Завадська і, з огидою роздивляючись дрібні крапельки крови на рожевих своїх блискучих нігтях, пішла з вітальні.
Іван Семенович підвівся з колін і обтирав подряпані свої пальці.
— Нате, випийте,— подав йому чарку Сквирський.