Та й наші підручники, будемо відвертими, націлювали на такі роздуми. Тепер я точно знаю, що українські традиційні свята та обряди народилися задовго до прийняття у нас християнства. Церква тільки прилучила їх до себе, розумно використала. То чому це ми маємо цуратися своєї правічної культури?
Для мене було великою несподіванкою, коли я довідався від дідуся, що кожен день року мав свої чоловічі й жіночі імена. Це для того, щоб, як народиться дитина, дати їй неповторне ім’я-речення. Ось чому в давнину було стільки цікавих і оригінальних ймень. Нині ж наша фантазія вельми збідніла. Якось я перелічив своїх перевесників, їхні імена умістилися на пальцях однієї руки...
До чого все це я веду? Якщо ви уважно перечитали мої записи і вони вам сподобалися, то зробіть так само. Доки в когось ще залишилися в живих дідусі чи бабусі, прадідусі чи прабабусі — не полінуйтеся записати від них спогади. Це буде гарна пам’ятка не тільки про свій родовід, але й повага до нашої історії. Адже раніше на Україні було за честь і обов’язок знати свій родовід аж до сьомого коліна...
На жаль, не знаємо ми й давньої історії нашої землі, не знаємо, що колишніх наших пращурів називали древлянами.
На сучасній території Полісся колись проживало кілька племен, що об’єднувалися в Київській Русі. Серед них були і древляни — мешканці найближчих до Києва земель. Столиця знаходилася в сучасному Коростені — нашому районному центрі.
Древляни вважалися вельми мужніми й волелюбними людьми. Займалися вони переважно лісовими промислами — добували мед у дуплах дерев, де гніздилися дикі бджоли, ходили на звірині лови, обробляли шкіри. Від того, що жили серед лісів, їх і називали древлянами чи деревлянами.
З історії відомо, що найперше повстання проти феодалів у Київській Русі відбулося саме на древлянській землі. Київський князь Ігор, силою підкоривши сусідів, змушував їх сплачувати непосильну данину медом, воском та хутрами. 945 року князь зібрав військо і вирушив на збір податків.
Раз об’їхав володар свої землі. Але цього йому видалося замало. І він удруге почав робити об’їзд, вимагаючи повторної данини.
Розгнівані древляни повстали проти нього. Ненаситного князя було засуджено до страти. Так безславно закінчилися побори київського владики. Правда, двома роками пізніше княгиня Ольга зібрала величезне військо й жорстоко розправилася з волелюбним народом. Майже всіх чоловіків було перебито або ж взято у полон. Але історія залишила нам героїчну сторінку про перше антифеодальне повстання.
Я так детально розповів вам цю історію тому, що тими славними лицарями були наші пращури. Ми мусимо знати й пам’ятати свій кревний родовід.
Мені зараз важко сказати, чи зумію я дослідити всіх своїх прапредків. Але обов’язково робитиму це. Принаймні я вже знаю про кількох пращурів. Вони були бортниками, дьогтярами і смолярами. Це — по дідусевій лінії. А от у бабусиному коліні виявилося чимало удатливих казкарів.
А пригадуєте, що писав Іван Якович Франко у передньому слові до своєї казки "Фарбований лис "? "Тисячі речей у життю забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті".
Може, це до нас звернені мудрі слова Великого Каменяра?!
Чи, скажімо, народні назви місяців. Скільки народила їх багата уява і які вони цікаві та мудрі! За кожною такою накаткою впізнаєш найхарактернішу вдачу місяця ("снігогін", "грудкотрус", "копень", "березіль"...). І що цікаво — жодна з них не повторюється. Вони не прийшли до нас з далекої Візантії чи Китаю, а народилися в тій чи іншій географічній зоні і мають глибоке місцеве коріння.
Це ж саме можна сказати і про свята та обряди. До кожної пори року були свої дійства. Взимку, коли хлібороб мав найбільше перепочинку, їх святкували частіше, а весною і влітку — рідше, бо треба було насамперед дбати про врожай.
Кожне свято чи обряд безпосередньо пов’язані з природою, хліборобськими заняттями, сподіванками на щедрий врожай і статки, родинну злагоду. Новорічні колядки та щедрівки, посівання зерном оспівують щасливий рік, що минув, і закликають новий з усілякими гараздами, веснянки та гаївки — пробудження природи, благословення весні, Івана Купайла — молодість і красу, а зажинки та обжинки ущедрюють землю за багатий врожай і возвеличують працьовиті руки, що виростили його.
Раніше я думав, що все це йде од церкви. Та й наші підручники, будемо відвертими, націлювали на такі роздуми. Тепер я точно знаю, що українські традиційні свята та обряди народилися задовго до прийняття у нас християнства. Церква тільки прилучила їх до себе, розумно використала. То чому це ми маємо цуратися своєї правічної культури?
Для мене було великою несподіванкою, коли я довідався від дідуся, що кожен день року мав свої чоловічі й жіночі імена. Це для того, щоб, як народиться дитина, дати їй неповторне ім’я-речення. Ось чому в давнину було стільки цікавих і оригінальних ймень. Нині ж наша фантазія вельми збідніла. Якось я перелічив своїх перевесників, їхні імена умістилися на пальцях однієї руки...
До чого все це я веду? Якщо ви уважно перечитали мої записи і вони вам сподобалися, то зробіть так само. Доки в когось ще залишилися в живих дідусі чи бабусі, прадідусі чи прабабусі — не полінуйтеся записати від них спогади. Це буде гарна пам’ятка не тільки про свій родовід, але й повага до нашої історії. Адже раніше на Україні було за честь і обов’язок знати свій родовід аж до сьомого коліна...
На жаль, не знаємо ми й давньої історії нашої землі, не знаємо, що колишніх наших пращурів називали древлянами.
На сучасній території Полісся колись проживало кілька племен, що об’єднувалися в Київській Русі. Серед них були і древляни — мешканці найближчих до Києва земель. Столиця знаходилася в сучасному Коростені — нашому районному центрі.
Древляни вважалися вельми мужніми й волелюбними людьми. Займалися вони переважно лісовими промислами — добували мед у дуплах дерев, де гніздилися дикі бджоли, ходили на звірині лови, обробляли шкіри. Від того, що жили серед лісів, їх і називали древлянами чи деревлянами.
З історії відомо, що найперше повстання проти феодалів у Київській Русі відбулося саме на древлянській землі. Київський князь Ігор, силою підкоривши сусідів, змушував їх сплачувати непосильну данину медом, воском та хутрами. 945 року князь зібрав військо і вирушив на збір податків.
Раз об’їхав володар свої землі. Але цього йому видалося замало. І він удруге почав робити об’їзд, вимагаючи повторної данини.
Розгнівані древляни повстали проти нього. Ненаситного князя було засуджено до страти. Так безславно закінчилися побори київського владики. Правда, двома роками пізніше княгиня Ольга зібрала величезне військо й жорстоко розправилася з волелюбним народом. Майже всіх чоловіків було перебито або ж взято у полон. Але історія залишила нам героїчну сторінку про перше антифеодальне повстання.
Я так детально розповів вам цю історію тому, що тими славними лицарями були наші пращури. Ми мусимо знати й пам’ятати свій кревний родовід.
Мені зараз важко сказати, чи зумію я дослідити всіх своїх прапредків. Але обов’язково робитиму це. Принаймні я вже знаю про кількох пращурів. Вони були бортниками, дьогтярами і смолярами. Це — по дідусевій лінії. А от у бабусиному коліні виявилося чимало удатливих казкарів.
А пригадуєте, що писав Іван Якович Франко у передньому слові до своєї казки "Фарбований лис "? "Тисячі речей у життю забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті".
Може, це до нас звернені мудрі слова Великого Каменяра?!