Однак послухаю ще тебе, 'завтра загальний наступ на місто.
І скликали князі старшин та по нараді з ними дали наказ і розпоряд до вступу, як тільки засвітає.
Мрячний був ранок. Густа мряка вкрила город так, що не видно було на ступінь перед очима.
Аж тут нараз із трьох сторін заграли, засурмили сурми, загуділи литаври, а там задудоніла земля під кінськими копитами, задзвеніла зброя, залунали оклики. Із усіх боків відвозять високі драбини, у густій мряці спинаються вояки по драбинах4 на заборола.
А в городі тихо, так тихо! Чи сплять там? Може, бо ж немає милішого, смачнішого сну, як над ранком, а ще для тих, що всю ніч зорили.
Та ні, не сплять там у городі. Не спить княгиня Настуся, не спить старий Курдієвич, не спить військо, не сплять городяни. У світлиці в княгині раду радять. Розвідка принесла вістку, що ворог на завтра скоросвіт готовить загальний приступ на город. У ворога сили великі, кажуть, що й свіжі прийшли в підмогу.
— У князів Глинських перевага в числі людей, а в нас в завзятті й слухняності війська,— кажуть старшини.
— Я це знаю,— каже княгиня Настуся,— та їх не треба надуживати й уміло використати, бо при невдачах і найбільша витривалість вичерпується, завзяття й запал падуть.
— Авжеж,— каже старий Курдієвич,— нам треба так вести оборону, щоб не дати ворогові вдарити всіма силами на місто.
— Не моя річ воєнна справа,— каже княгиня,— тут уже ваша голова, панове, а я певна, що ви добре поведете.
Довго радили отамани, всі можливості перетрясли, розглянули й вирішили вкінці значнішу частину війська зоставити в городі для оборони, а з частиною випасти несподівано на ворога й зчинити переполох у його рядах.
І рано-ранесенько, як щойно сіріти почало, таємним виходом від сторони боліт виїхав із міста кінний відділ під проводом отамана Кубая.
— Добре, що така густа мряка кругом,— каже сотник Якимів до отамана,— під'їдемо ворогам непомітно під самі плечі.
— Авжеж,— каже отаман,— Видно, доля сприяє нам. Саме тоді засурмили ворожі сурми, литаври загуділи.
— Починають наступ,— каже отаман,— зачинаймо ж і ми,— сміливо, юнаки, з криком "ура" на ворога! — дав отаман грімкий наказ, піднявши шаблю в гору.
Гей, як знімуть крик: ура, ура, ура, ура! І коні в боки острогами та наперед, як орли бистрокрилі.
— Рубай, коли! — гримлять накази. Захиталися, заметушилися ворожі ряди.
— Що це? Відкіля так несподівано? Чи чортівня, Дух святий при нас, із болот вилізла та помагає цим у замку?
А відділ случаи пре щораз далі й далі! Каже князь Василь:
— Щось там на лівому крилі діється непевне, якісь незвичайні, тривожні оклики? Чи ж би хто прийшов Слуцькові з підмогою?
— Треба конче довідатися! Ця мрака, ця мрака нам на перешкоді! Аж тут прибігає до князів гонець:
— Наші видісталися вже на стіни города, уже ведеться бій усередині укріплень,— приніс він радісну вістку.
— Ось бачиш, Михаиле, що добре йде,— каже князь Василь,— в ти вже втратив віру в нашу перемогу!
Князь Михайло наче ожив:
— Далі, далі перти на мури!
Аж тут наперло на них їх власне військо. Гнало щодуху!
Князь Василь зірвався з місця.
— Що це? Втеча! Боягузи, голото! Куди тікаєте, чого? — кричав він і казав відділам, що були біля княжого намету:— Завертати їх, драбуг!
Та нелегко прийщлося малому відділові!
Несила їм спинити масу війська, що розгуканою рікою перла на них.
Тоді князь Михайло скочив на коня й станув напроти втікачів, піднявши булаву, закликав: —
— Чи ви вояки, чи баби? Наші війська дісталися вже в город, бої ведуться вже на вулицях, а ви тікаєте?! Чого, перед ким?!
Вид грізного та любленого князя, грімкий і рішучий його голос зупинив на хвилину втікачів.
І використав князь Михайло цей короткий момент, спняв коня, підняв булаву:
— За мною, наперед! — гримнув.
Захиталося військо, захвилювало й кликнули сотники, й кликнули десятники:
— Гей, вої, гей, юнаки! За князем, наперед!
Чи бачив хто, щоб розбурхана ріка в бігу завернула? А тут сталося те чудо: лави воїв, що тікали в нестримному жаху — нараз, мов за доторком чародійної палички,— завернули й із запалом помчали за вождем своїм. А в місті тривога.
Біля західної башти не вдержали оборонці ворожого напору. Упали під важкими ударами ворожих мечів. Все більше й більше воїв Глин-ського вскакує з мурів до середини міста. Уже вся західна башта в їх руках.
£0 А. Лотоцький "Кужіль і меч"
209
Тривога!
Все наче голови потратило! Старий Курдієвич сам пішов на місце бою. Це додало духу случанам, із більшим завзяттям наперли на напасників.
Та чи ж в силі вони опертися переважаючій ворожій навалі?
Довго вже ведеться січа! Щораз менше слуцьких воїв, а ворожих, хоч і паде багато, все нові прибувають. І опадають уже руки в знесилі горстці случан, спочинку нема, нема їм нікого на зміну.
І йдуть вісті до замку, в кімнату княгині Настусі: ворога прибуває, наших убуває, а й у тих, що в живих іще, сили опадають!
І зірвалася княгиня Настуся та по старшину міську посилає.
Скоро прибуло кілька старшин, а Йастуся-княгиня говорить їм:
— Панове, ви бачите, що діється! Князь Михайло Глийський хоче мене присилувати, щоб я стала його жінкою. Ви знаєте, що я на смертній постелі прирекла свому покійному чоловікові, що всі свої сили й усе-старання віддам дітям нашим. Тому я відмовила йому, а він, щоб змусити мене, не вагається нападати на спокійний город і руйнувати його. Мої війська не в силі вже опертися княжій навалі. Коли ви не поможете — я пропала.
— Княгине,— кажуть радні,— ми за тебе й за рід твій готові жертвувати життям і майном. Зараз таки велимо зідзвонити віче, щоб народ візвати до оборони.
— Дякую вам, панове радні! Я прийду теж на віче.
І незабаром задзвонив вічевий дзвін. Лавою посунув народ на віче. Чоловіки на майдан радити, а жіноцтво й молодь по боках майдану прислухатися. Прийшла й княгиня .Настуся з обома дітьми. Лесю несла нянька на руках.
Говорив до народу найстарший радний Юрко Васютич. Зворушливими словами представив він горе й журбу княгині Настусі, що матір'ю не тільки власним дітям, але й Слуцькові, а то й князівству слуць-кому. Ворог напав на неї й бурить безпощадно город — нам треба страти в обороні княгині та власній.
Коли він скінчив, княгиня Настуся взяла малу Лесю на руки й промовила: ' , *
— Славні горожани слуцькі! Це я, мати цих двох діточок, приходжу перед вас і благаю, йа пам'ять батька цих дітей, для їх добра поможіть прогнати ворога, напасника зі стін міста!
Гей, як не зірветься буря окликів:
— Всі дамо життя за княгиню нашу Настусюі Запал захопив і жінок. І вони ісричали:
— І ми готові віддати життя за княгиню нашу!
А .княгиня Настуся кланялася на всі сторони й дякувала вічу. А потім знову попрохала дозволу говорити й сказала:
— І жінки можуть стати в пригоді при обороні города, можуть лити на напасників кип'яток, розтоплену смолу, а то й рушниці набивати!
Одухотворені розходилися всі з віча й незабаром ішли зоружені відділи міщан на підмогу війську, де була найбільша небезпека.
Позаду них ішли молодиці з запасними рушницями та зі стріливом.
Коли військо побачило, що йде йому підмога, завзятіше наперло на ворога. Міщани вдарили й собі. А тут заразом із вікон та з дахів полився кип'яток, потекла гаряча смола.
Тоді відділ війська добився до стін города й відтяв ворогам відворот. Частина вояків кинулася до ворожих драбин і взялася відкидати їх від мурів. А січа велася далі. Тепер напасники були оточені з усіх боків і на всі боки мусіли відбиватися. Та побачили, що не їх сила, й зложили оружжя, піддалися.
У городі почулися радісні оклики.
— Наша, наша перемога! — кричали случани.— Тепер за мури міста на ворога, прогнати його! Слава княгині Настусі!
І зараз-таки з трьох воріт города вийшли чималі відділи військ і з голосними окликами кинулися на ворога! ,
Несподіваний випад викликав переполох у рядах військ князів Глинських. А тут на відділи, що були під самими стінами, посипалося з гори каміння, полилася смола й кип'яток. Це слуцькі жінки так привітали їх.
Не видержало військо князів Глинських одностайного нападу случаи і пустилося врозтіч. Гей, гнало за ними слуцьке юнацтво, спочинку їм недаючи.
Побачив князь Михайло, що все пропало, й велів трубіти на відворот.
А в городі, в Слуцьку радість, така радість!
Не далися, перемогли. Міщани обступили княжий замок і грімко кричали:
— Хай живе княгиня Настуся! Хай живе добра мати дітей і наша опікунка.
Був це найкращий день у житті княгині відколи не стало в живих її любого Семеночка.
Княгиня Настуся вийшла до народу й зворушеним ^голосом і з слізьми на карих очах дякувала всім за поміч, за вірність.
А народ кричав: 1
— Слава, слава княгині Настусі! Гарний мала день княгиня Настуся.
XI. КНЯГИНЯ — ЛИЦАР
Відступив князь Михайло Глинський із-під Слуцька, та не кинув таки думки присилувати княгиню вийти за нього. Ждав тільки нагоди... А тим часом зайшли великі зміни.
Великий князь Литви й Руси Олександр помер. Не стало того, що сприяв князеві Михайлові Глинському й його сім'ї. Великим князем став Жигмонт. Цей відразу станув по боці литовських панів і усував із урядів прихильників князя Глинського.
Князь Михайло по нараді з братом Василем і іншими українськими й білоруськими князями й панами рішився підняти повстання проти Жигмонта й прохати помочі в московського князя.
І зараз вислав листа до великого князя московського. Московський князь зрадів дуже, що могтиме почати війну з Литвою й похвалив князя Глинського, обіцяв, що дасть поміч і прийме всіх, хто повстане в обороні православної віри, під свою високу руку.
І рушив князь Михайло Глинський походом.
— Перше підем на Мозир! — сказав.
Раннім ранком появилися княжі війська під Мозирем. Послав князь послів до міста, щоб отворили йому добровільно ворота.
— Ми виступаємо в обороні віри православної й народу нашого,— заявив князь Михайло мозирцям через послів.
І зійшлася рада міста Мозира:
— Що нам діяти? Князь Михайло заповідає, що йде в обороні православ'я, а воно дійсно загрожене. Як так далі буде* то гірко прий-деться нам православним тут.
Тоді-то виступив радний Микола Кузьмин і палкою промовою зазвав усю раду станути по боці князя Михайла.
— Як ми не станемо тепер по його боці, то зрадниками будемо нашої народної справи.