Тільки потерпи; терпів у нашій муштрі три роки, то тижнів на три наплювати!
— Що ти? Мало ще муки?!
Мало! От перед утечею була...
"*— Це коли тебе схопили на крадіжці? — ущипнув Янко,
— Ні, коли тебе, Янку, накрив командир,— одпарирував Дмитро Гнида,— то там могла бути справді мука...
При цьому натяку обличчя Янка спалахнуло густим рум’янцем; якесь прикре почуття збентежило його кров і розворушило сюіубочену досаду... Та він незабаром опанував себе, зітхнув глибоко і без роздратування відповів:
— Ні, друже,— не в карі була мука, а в тому, що на чужині скитався, далеко від своїх любих селян, од рідної сім’ї, від цих ясенів, грабів і від цього синього неба... з цією мукою ніякі твої шпіцрутени не зрівняються...
— Го! Не кажи, братику; ти ще їх не пробував, а як попробуєш, то не те заспіваєш! Моя ось спина звідала цього барабанного бою,— то не сподобався, та так не сподобався, що, здається, на розстріл би краще пристав,— принаймні хоч швидко й акуратно..,
— Невже ж здихатимем з голоду? — перервав Янко солдата.— Піди лишень, Дмитре, та розпитай вартових... Треба куди-небудь рушати на підніжний, поки ноги носять, не гинути ж лежачи...
— На рекогносцировку чому ісе піти, а залишати таку неприступну, можна сказати, фортецю не слід. Провізії принесу сюди, товаришів тобі підберу, і почнемо таке виробляти, що калина-малина, ягода червона... Я тобі всього роздобуду, пане отамане...
— Роздобудь спершу хоч шматок хліба.
— Це правда... Я ось зараз розвідаю... а потім загуляємо он як!.. Я ось твою пані накрию...
— Ну її! — махнув зневажливо рукою Янко.
— Чого ти? Багата й негідниця... Навіщо було й записку писати?
— Для того, щоб мучилась од страху... і для од-воду... а що довше вона муку терпітиме, то моєму серцю втіхи більше... та й крім того, раніш я хочу побачити сім’ю.
— Як знаєш... а на розвідку я зараз,— і він швидко пішов яром угору.
Янко ліг на живіт і, спершись на лікті, здушив голову руками і втупився в купу розжеврілого вугілля, навколо якого звивалися ще тонкі синенькі змійки. Вся печера тепер сповнилася голубим напівсвітлом, що пробивалося і зі входу з яру, і зверху через тріщини й щілини поміж насунутих одна на одну кам’яних плит. Тепер уже можна було помітити, що склепіння печери підвищувалося всередині і сама вона розширювалась у глибині, поділяючись на два-три рукави, що чорніли своїми ходами; по закутках головного відділення видно було купи всілякого одягу, зброї і коштовних речей. Серед глибокої кругом тиші чути було, як монотонно журкотів струмок та квапливо стукотів дятел, який то затихав, то стукав ще гучніше.
Але Янко тих звуків не чув; він глибоко задумався, поринув у спогади про минуле. Прийом, міра, лоб, казарми, строкатий чужий натовп і безкінечна дорога, що все відбігала від любого краю, від дорогих серцю людей у темну, безпросвітну глушину,— все це влилося в його серці в суцільну тупу тугу, в якийсь протяжливий, нескінченний стогін, що й тепер стискував його серце до болю... А потім, потім... почалися муштра, приниження... Пана й економа замінили вахмістри, корнети, ескадронні, та знуща'вся і свій брат, що дивився на хохла, на мазепу або глумливо, або злісно...
"Еге ж, коли б не було там земляка Гниди,— пролетіло в думці Янка,— коли б не здружився я з ним, то пропав би напевне... а потім ще пощастило йому вийти з рядових на інші посади... І Дмитро допоміг,— згадав він,— тому слово, тому два... Хоч і не дуже близький земляк він був — з Полтавщини, а все-таки свій брат".
Спробували, звичайно, всіх принад на своїй шкурі: смак кулака, чобота, ударів по вуху, ударів прикладом — усіх педагогічних засобів під час муштри; але Гнида один з усіх витерпів ще й знущання з хохлацької пики й мазепинської мови,— і от перейнявся. співчуттям до новачка й почав за нього заступатися. Самітне серце Янка відгукнулося одразу на добре почуття Гниди й відплатило йому вірною дружбою. Мав тепер з ким перекинутися Янко щирим словом, поділитися своєю безмежною тугою,— і на душі в нього просвітліло.
Хоч Гнида вже й звик говорити по-казениому, а все-таки ще не розучився розуміти рідну мову й вислуховував скарги Кармелюкові поблажливо й співчутливо. Раз, коли нестерпно стало від образ і тужливої гризоти, Яико сказав своєму товаришеві в нападі одчаю, що він накладе на себе руки, побивши перед тим вахмістра...
—— І дурний, бра, будеш,— сполошився Дмитро,— через собаку пакувати душу немає авантажу...12 А коли тобі допекло до живих печінок і нудьга посіла, то втікай у свою сторону —і все!.. Ну, доведеться там ховатися — це не має ваги; а хоч колись і попадешся, то хоч погуляєш. А там: чи пан, чи пропав — двічі нб вмирати!.. Та й од кари можна втекти, аби тільки гроші... а коли вже зовсім діло дійде до того, що бий дріб,— тоді, на крайній випадок, можна й вирядити себе в далеку дорогу... Тільки вже наостанку, не інакше... Я ж сам пробував дезертирувати і шпіцрутенів за це скуштував, а все ж таки дурості над собою не скоїв... і ще охоту маю погуляти на вільній; волі, на роздоллі...
— Брате мій, друже мій! — з криком обпяв його Янко і весь затремтів від надії, що охопила його.
Ця надія воскресила Янка, і приятелі потім часто розмовляли про те, як їм втекти, переказуючи один одному відомості про різні краї, про лад у них і про свої палестини.
Як виявилося, Гнида був сирота; він уже п’ятнадцятий рік тяг лямку в уланах; на Полтавщині не зосталося в нього ні рідних, ні друзів; крім того, батьківщина його, Кременчуцький повіт, був безлісний, та й Дмитро мало його знав.; Янкові ж Поділля, а особливо три суміжні з його домівкою повіти, були дуже добре знайомі, і ця місцевість давала всі вигоди для переховування... Тому-то Янко й схилив Гниду тікати разом з ним у свій рідний край, але Дмитро, навчений досвідом, одкладав утечу до більш вигідної стоянки полку й до того, поки не назбирають вони трохи грошенят.
Янко тепер уже міг ждати тернлячо: мого гріла наділ іі спонукала до гарячкової винахідливості в добуванні грошей, притуплюючи гіркоту образ. Але чим Янко, як солдат, міг заробити? Ремества, на нещастя, він не знав, а свої загальні знання й розвиток він не міг ніде застосувати... І він гарячково почав вивчати російську мову: добував через Дмитра всякі букварі, книжки, зубрив їх ночами, бо такого роду нахилів тоді не заохочувалось... І таки подолав: здібності він мав неабиякі, з книжкою працювати він привчився з дитинства, і нічого не було дивного, що він за порівняно короткий час навчився швидко читати по-російському; розмовляти вчився само собою в щоденній обихідці.
Про його заняття все-таки відомо було його найближчому начальству, і ротмістр взяв його із стройової служби до себе за денщика, прилучивши до цієї роботи ще й писарські обов’язки. Кармелюкове становище полегшилося. Хоч, звичайно, і від ротмістра доводилось іноді з’їсти зуботичину під п’яну руку, але Янко зумів прихилити до себе його благородіє, виручаючи його порадами, знаннями не раз із напасті; згодом він навіть непомітно підкорив начальника своєму впливові.
Кармелюк з деякою гордістю оглянувся навкруги. Яр, що простягався перед ним, тепер був залитий увесь смарагдовим світлом, а по кручах виднілися строкаті золоті плями; в тем-
ному кориті дна по камінчиках виблискував переливами перламутру, тихо журкочучи, струмок, а коло його берега, ступнів за п’ять від Кармелюка, горличка, прилетівши, безтурботно купала свою голівку в прозорій воді й стріпувала світлі бризки на своє гарне жовтаво-перісте пір’ячко... Перший порив у Янка був убити несподівану гостю, засмажити її на жару і вгамувати хоч трохи нестерпний голод, але він спинив руку, що потяглася була до рушниці: йому стало жаль невинного створіннячка, що так безтурботно віддається радощам життя... Думки його знову перелетіли в минуле.;.
От він у ротмістра відгодувався, оклигав, прибрався і знову всі почали називати його красенем. І покоївки, і дівча-та-міщаночки, і купецькі жінки задивлялися, червоніючи* на білявого, рум’яного, з чарівними очима, писаря-ч‘епуруна, та й він уже відповідав тепер задиркуватою посмішкою на палкі погляди. Молодість, надмір сили та похідна етика давали йому право на це: глибокої любові до своєї дружини він не втрачав, а від тимчасових утіх безглуздо було відмовлятися... Так принаймні думає багато хто...
Так минув ще рік. Кармелюк писав досить часто до своїх, але звідти рідко одержував відповіді, та й ті так були викладені сільським писарем,— мабуть, дячком,— що важко було зрозуміти з них, як живе сім’я. На третій рік тільки в останньому листі проскочило, що управитель кривдить його дружину.
Ця звістка обурила до шаленства Кармелюка, і він хотів був сам утекти з полку й захистити сім’ю свою від напасника, але Дмитро стримав його, пообіцявши тікати з ним незабаром, коли полк вирушить з місця. Незабаром справді перекинули їх до Мурома, і здійснення надій стало очевидне.
На новому місці все було б гаразд,— та, на лихо, задивилася на нього дружина командира й примусила чоловіка взяти Янка в ескадронні писарі. Звичайно, ця посада була великим підвищенням і відкривала шанолюбству Кармелюка перспективи; але прихильність і заступництво пані командирової ставали дуже небезпечні... Янко пам’ятав уже таке заступництво, що закінчилось для нього страшним ударом...
Далеко почувся негучний свист, Янко здригнув і насто-' рожився.
Довго ждав Янко: ні посвист, ні умовлений крик не повторилися,— і він вирішив, що це йому причулося з голоду. Перевернувшись на бік, Янко натоптав тютюном люльку й затягся їдучим, паморочливим димом: в голові в нього ніби ліг туман і під ложечкою ссати перестало...
"Хе-хе! Командирша! — усміхнувся він.— Чорт, а не жінка! Невгасиме пекло, та й квит!.."
Вже який він з нею був, з обережності, поштиво сухий, щоб аніні... і то не допомогло! Чи доля загадкового солдата зацікавила її, чи з жиру сказилася, а почала чіплятися з любов’ю своєю, як реп’ях: спершу заступництво, потім материнська жалість, далі ніжність сестри, а там... Янко тріпнув головою й добре почухав потилицю... Запрошувати почала на обід, в гості водити... Командир морщився, але командирша управляла полком,— і всі почали з ним поводитися, як в благородним, як з рівним...