От інший тут знов прийме річ да й піде про займанщини викладовати:
— Як слобонили наші з божою поміччю од ляхів Україну, дак тоді по обидва боки Дніпра уся земля стала козакам спільна і обща. От і давай ділити по полках Україну: одні села до одного полку, а другі до другого тягнуть, і у полковому городі судову справу собі мають. Ну, а в полках осягли козаки й позаймали землі під сотні, а в сотнях під городи да під села; а там уже під свої двори, хутори да левади. От би, здавалось, і добре, та горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно. "Які вони, — кажуть, — козаки? їх батьки та діди зроду козацтва не знали. Зробимо перепис, і хто козак, той вольность козацькую матиме, а хто пахотний хрестянин, той нехай свого діла гледить!" Зчинилась була буча не мала: поспільство свого козацтва рішатись не хотіло, що ледві покійник Хмельницький утихомирив. І ото, которі багаті, що на доброму коні збройне до обозу могли виїжджати, тії зостались козаками і до леєстру козацького записані; котрі ж ходили піхом, дак зостались у поспільстві (опріч міщан, що по городах торги і комори крамнії мали), осіли на рангових або на магістратських та на чернечих грунтах, або у шляхти та в козаків підсусідками, а інші зостались козацькими підпомічниками, що двадцять-тридцять чоловік одного козака споряджають. Сі б то, може, й собі, як от і ми, козацької вольності пошукали, коли ж несила! Як старшина з гетьманом розпорядила, так і зосталось. Давай посполитий до скарбу і подачку од диму,[53] давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а козак, бач, нічого того й не знає. Прийде, було, полковник або військовий старшина до гетьмана: "Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!" — та й займе, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля, уже там підсусідок хоч живи, хоч до другого державці, коли не любо, вбирайся. Знов прийде сотник чи осаул, чи там який хорунжий полковий до полковника: "Благослови, батьку, зайняти займанщину!" — "Займи, синку, скільки конем за день об'їдеш". А сотники козакам займанщини по всій сотні роздавали. Оборе плугом, обнесе копиями, ровом обкопає або огряничить коляками, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб'є на болоті палю, там уже ти млина не будуй: сам він або його діти збудують. Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібляники з голоти розплодились! У Хмельнищину рідко який шляхтич зачепивсь на Вкраїні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш! Деякі повилазили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана батьківщину або материзну; а більш сього вельможества із козацтва таки начинилось. І вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіром'язці йшов. Той же зоставсь ув убожестві, а йому фортуна на війні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі займанщину зайняв, свиту гаптує, а ми сімряги мовчки латаємо. Отак-то, братці! Отак-то, діти!
А Шрам збоку слухає-слухає, да не знає, що вже тим навісним речникам і казати.
"Нічого й речей дурно тратити, — думає собі. — Тут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто більш, як отії проклятії комишники! Бач, яку старовину розворушено! Тоді ж і бог благословив проти гордих дуків да беззаконної шляхти ставати; а тепер Іванець для своєї користі роздуває старе огнище. Темний люд закарбовав собі в голові кармазини да нашийники, так тепер тілько тюкни, він по готовому сліду безумнії речі й городить, сам себе возмущає, а лукавий Іванець тим часом до свого добирається! Велика буде милость божа, як ми його подужаємо!"
X
Другого дня, на заході сонця, зблизились наші подорожні до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку од Ніженя, серед гарної дубової та липової пущі.
Проїжджаючи мимо ковалеву хату (у пущі жив коваль хуторський), тілько що Шрам одрізнивсь од своїх, щоб поспитати, чи дома пан Гвинтовка, як із дверей мов лихий пхнув жінку, трохи коневі під ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чоловік.
— Уже ж, — каже, — я тобі дам за ці пісні! Добравсь тепер я до тебе!
Бачить жінка, що нікуди втікати, давай круг Шрамового коня бігати.
— Ось, — каже, — лихо велике! Хіба нельзя вже й заспівати:
Ой ти, старий дiдуга,
Iзогнувся як дуга,
А я, молоденька,
Гуляти раденька!..
Чоловiк справдi вже був сивий, а жiнка чорноброва й молоденька.
— Ось постій, — каже, — суча дочко, дай мені тебе за космаки піймати; я тобі покажу свою старість!.. Смійся, смійся! Засмієшся ти в мене на кутні!.. Моргай, моргай! Ось як моргну тебе, то й ногами вкриєшся!
Та й давай гасати за нею круг Шрамового коня.
А вона:
— Оддиш-бо трохи, Остапе! Бач, як засіпся! А я тобі заспіваю другої, коли цеї не вподобав.
Та й заспівала, танцюючи кругом да плещучи в долоні:
Коли б мені або так, або сяк,
Коли б мені запорозький козак,
То б він мене сюди-туди повернув,
То б він мене до серденька пригорнув!
— Е, дак он якої ще! — закричав чоловік. — Уже ж тепер від мене не влизнеш! То-то я бачу, що запорожці щось дуже часто заходять до тебе, суки, води напитися! А в їх не вода на думці!
Да й почав ізнов ганятись за жінкою. А вона бігає круг Шрамового коня да ще й більш його дратує.
— Згиньте ви к нечистому! — каже Шрам. — Дайте мені проїхати!
— Де ж мені, панотче, дітись? — каже жінка. — Він мене вб'є, як наздожене. Тут хоч дурний, та такий злий, як собака.
— Сором тобі, — сказав тоді Шрам чоловікові, — сором тобі із сивими усима та блазнем себе являти!
Коваль тоді розшолопав, перед ким він єсть, уклонивсь панотцеві да й потяг у хату, піймавши облизня. Тілько на порозі ще посваривсь макогоном на жінку, а вона йому, регочучи, показала дулю.
— Чи дома пан осаул полковий? — поспитав у неї Шрам.
— Та дома! — каже. — Там усе з запорожцями бенкетує.
— Як? Гвинтовка з запорожцями!
— А чому ж, панотче? Хіба не знаєте, що запорожці тепер перші люде в світі? Кажуть, подаровав їм цар усю Вкраїну.
— Щоб ти окаменіла, як Лотова жінка, за такі речі! — крикнув з досади Шрам да скоріш і поїхав од неї.
— Сіль тобі на язик, печина в зуби! — оддала потиху ковалиха, бо була трохи п'яненька.
Наздоганяючи своїх, Шрам іще раз зупинивсь, стрівши божого чоловіка.
— Отак, — каже, — діду! Не схотів їхати зо мною, да перше мене тут опинився!
— Е, да се Шрам до мене говорить! — каже божий чоловік.
— Як отсе тебе господь сюди заніс? — питає Шрам.
— Да от, попали мене у свої руки прощальники, сиплють срібло-золото, не одпускають од себе жодною мірою, да оце й під Ніжень затягли.
— Нащо ж ти їм тут здався?
— Оставили на мої руки товариша. Занедужав у їх курінний. "Одходи нам, батьку, сього козака, так ми тобі поможемо не на одного невольника". Так отсе живу тут да й няньчусь із ним, як із дитиною: то співаю йому тощо. Здобувсь добре сіромаха. Той самий, що й з твоїм Петрусем ізчепивсь.
— І отсе тобі одогрівати таку гадюку!
— А чому ж? Мені усі ви рівні; я в ваші чвари да свари не мішаюсь.
— Іродова душа! — каже Шрам. — Трохи мені останнього сина не спровадив на той світ!
— А що пак твій Петрусь? Як мається?
— Тут ізо мною. Насилу, бідний, на ноги знявсь.
— Так ви отеє в Гвинтовки гостюватимете?
— Хто в Гвинтовки, а я поїду просто до Васюти.
— Не застанеш ти Васюти в Ніжені; поїхав, кажуть, у Батурин на раду.
— На яку раду?
— Хто ж його знає, на яку! Усе, мабуть, про гетьманство клопочеться, так от ізозвав раду ще в Батурині.
— Так і Гвинтовка там?
— Ні, мабуть, йому не треба Гвинтовки до сього діла. А то чому б не зозвати ради у своєму столечному місті? Да цур йому! Що нам до того? Прощай, панотче, не задержуй мене.
Да з сим словом одвернувсь і пішов собі гаєм. Шрам наздогнав свій поїзд коло високих воріт пана Гвинтовки.
Будинки в сього значного козака були не Череваневих: ґонтова криша височенна, у два п'ятра; а в криші вікна повироблювані, і різаною мережкою скрізь гарно облямовані. Зверху криші по ріжках шпилі, а наверх комина вертиться по вітру залізний півень. Панський будинок був. А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп, і в стовпу усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залізного; а хто значний козак, то до мідного; як же хто рівня господареві, так той уже до срібного.
Череваниха, розгледівши те все, обернулась до Шрама да й каже сміючись:
— Не дурно ж, мабуть, у мого брата жінка княгиня: у його все не по-нашому. А Шрам понуро:
— Се вже так: дігтяр і смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе наскрізь своїм духом пройме.
Як ось, тілько що наші в'їжджають у ворота, аж пан Гвинтовка вертається з польовання в другі. Круг його хорти на мотузках; за ним їдуть козаки, трублять у роги, да ще пар зо дві й волів ведуть за собою.
— Еге, добродійко! — каже Шрам Череванисі. — Да твій брат справді, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках?
— Се ще не диво, — каже Череваниха, — а диво, що он якого звіря впольовали!.. Як ся маєш, як живеш, пане брате? — закричала до Гвинтовки. — Привітай лиш нежданих гостей.
— І жданих, і давно званих! — каже Гвинтовка, під'їжджаючи до ридвана. — Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, да хто ж отеє ще з вами? Невже се пан Шрам?
— А кому ж би була нужда, — каже Шрам, — забиватись сюди аж із Паволочі? Ось мій і син, пане полковий осауле, тобі до послуги.
— Ну, вже такої радості я й не сподівавсь! — каже Гвинтовка. — Настусю, Настусю-серденько! — крикне, обернувшись до будинку. — Вийди лиш подивись, які до нас гості завітали!
У дверях з будинку показалась господиня. Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані.
— Княгине моя, золото моє! — каже їй Гвинтовка. — Привітай же моїх гостей щирим словом і ласкою. От моя сестра з дочкою; от мій зять; а ось високоповажний пан Шрам із сином. Його всяк знав на Вкраїні і в Польщі.
Княгиня зійшла з рундука назустріч гостям, веселенько всміхаючись, тілько дивилась якось так жалібно, що аж чудно усім здалось. Зараз можна було догадатись, що в неї лежить на душі якесь тяжке, невсипуще горе.
Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жінку за руку і підвів до ридвана.