А як просто все бачилося на початку! Санько наблизиться до Заремби, чарами заведе його в якийсь перелісок — а далі все буде так, як задумав Швайка.
А воно не виходить. Минулої ночі, перед світанком, коли так солодко спиться, Грицик з Саньком пробували наблизитися до шатра Заремби. Але нічого не вийшло, бо чотири вартові, що сторожували шатро пана Заремби, не те що самі не спали, а й один одному спати не давали. Коли хто схилить на груди голову — одразу ж пригощали стусаном. І ніяке навіювання на них не діяло. Хіба що ступне якийсь крок-другий від шатра, тоді зупиниться, одмахнеться, як від надокучливої мухи, і знову пристає до товариства.
— Думаю, Саньку, що нічого у нас не вийде, — впівголоса бубонів Грицик. — Уже всі боки одлежали і що?
Санько до болю прикусив губу. Що мав на це відповісти? Чи не вперше за останній рік він відчував безсилля. Просто хоч вовком вий.
Нараз Грицика щось штовхнуло під коліно. Він озирнувся й побачив Барвінка.
— Привіт, — сказав йому Грицик. Тоді почухав вовка за вухом і видобув жменьку реп’яхів, у якому відшукав стрічку від Швайки. Швайка повідомляв, що потрібні люди вже чекають їх в умовленому місці.
— Молодець, Швайка, — сказав Грицик Санькові. — От тільки у нас нічого не виходить.
— Вийде, — несподівано для самого себе відказав Санько. — Веди їх сюди.
— А ти?
— А я тут залишуся.
Грицик зручніше умостився поруч.
— Ні, так не піде, — сказав він. — Швайка суворо-пресуворо наказав не лишати тебе одного ні на мить.
Санько відвів очі від табору і обернувся до товариша.
— Грицику, ну подумай сам. Ми тут ще бозна-скільки пролежимо і нічого путнього не вилежимо. Так що їдь за ними, а я тим часом, може, щось таке й набачу…
Грицик пильно глянув товаришеві в очі:
— Тільки дивись мені, бережи себе.
— Не турбуйся, — усміхнувся Санько. — Я ж не самогубець якийсь.
Грицик напригинці подався углиб діброви, де стояли їхні коні, але за кілька кроків посковзнувся і впав.
— Бісів гриб, — крізь зуби вилаявся він.
Санько придивився до гриба і поправив товариша.
— Не бісів, а сатанинський.
— Матері його ковінька! — буркнув Грицик і щез у гущаві.
А Санько не відривав погляду від понівеченого гриба. Сатанинський, сатанинський… Дід Курило казав, що коли його хтось спробує, то стає такий шалений, що аж розум втрачає. А що, коли…
Він знову повернувся лицем до табору. Гайдуки під наглядом двох жовнірів вправлялися на шаблях, решта жовнірів вишколювали коней — коні високо піднімали ноги, ставали задки, влягалися на землю. З десяток чоловік поралося біля казанів. А четверо наймолодших рушили до діброви — саме в той бік, де зачаївся Санько.
"Мабуть, по хмиз", — здогадався Санько і напригинці відійшов углиб.
Він не помилився. Зарембові слуги розбрелися по діброві і застукали сокирами. Санько зачекав, доки один з них відійде від гурту, і подумки наказав йому наблизитись. Тоді звелів йому роздягтися і заснути. А сам убрався в його одіж, похапцем назбирав велику в’язанку хмизу, накришив у полотняну торбинку кілька сатанинських грибів, завдав на спину в’язанку і, зігнувшись удвоє під її вагою, подався до табору.
— Куди квапишся, Гавре? — гукнули йому. — Що, вислужитися хочеш?
— Та… — непевно відказав Санько, не спиняючись.
На нього ніхто не звертав уваги. Якийсь жовнір, пролітаючи мимо на вороному коні, рубонув шаблею по краю в’язанки і помчав далі. На землю полетіли короткі штурпаки. Двійко, що мчали за жовніром, вдоволено зареготали.
— Ну й рука в тебе, пане Франеку! — гукнув один з них. — Відбрив, наче власну щоку!
І теж рубонув по в’язанці, проте з іншого боку.
Біля казанів уже кипіла робота. Хто носив воду з недалекої річки, хто рубав м’ясо.
— Гавре, давай сюди! — крикнули Санькові.
Він підняв голову з-під в’язанки і побачив дебелого розчервонілого дядька, що порався біля казана, де готувалася страва для шляхтичів. — Що ж ти так мало приніс? Мабуть, знову панове шляхтичі зволили розважатися, га?
Нараз його очі розширилися від здивування, проте Санько встиг навіяти йому, що він і є Гаврило, і кухар знову звично примружив зіниці.
— Нумо, Гавре, скидай швидше та біжи знову, — сказав він, витираючи змокрілого лоба. — Бо скуштуємо по канчуку за затримку. Вашмосці, бач, хочуть їсти в один і той самий час…
І він, як подумки й звелів йому Санько, сердито повів очима у бік жовнірів. Цього було досить, щоб Санько встиг висипати з торбинки в казан грибне кришиво. За мить він уже знову біг до діброви…
Гаврило усе ще солодко посопував під кущем. Санько подумки звелів йому знову одягтися. Хлопець розплющив очі, потягся, потім здивовано озирнувся і… швиденько заходився збирати хмиз. Незабаром його зігнута постать уже тупцяла до табору.
Все, сказав собі Санько. Тепер лишається тільки чекати. Швидше б Грицик привів потрібних людей.
І Грицик не забарився. Не встигла доваритися страва в жовнірському казані, як позаду почувся шурхіт. Санько озирнувся і вдоволено кивнув головою. Потрібних людей було десятеро, і всі як один — татарчуки на чолі з Хасаном.
— Ну, є щось новеньке? — видихнув Грицик, лягаючи поруч.
— Зараз побачимо, — відказав Санько.
Пан Заремба розкошував у солодких мріях. Мовби сам польський король з великим князем литовським приїхали до нього і вражено озираються довкола. Ще б пак: щойно він, Заремба, прогнав перед ними свої незліченні табуни — і в тих аж дух перехопило, бо таких огирів вони ще не бачили. Він, звісно, дарує їм по коневі, і вони не знають, як йому й дякувати. Потім Заремба показує свої отари, потім вони довго милуються видивом зелених пшениць та жита. А коли перед очима високих гостей зринув казковий палац, що відбивався у променистих водах річки Золотоношки, то король з великим князем мало не втратили дар мови. А далі — почесті, шана, нагороди, заздрісні погляди тих, хто зовсім ще недавно навіть не хотів дивитися в його бік…
Солодке споглядання пана Заремби урвав гамір, що виник невідомо звідкіля і наростав, наче повітряний вихор перед дощем. Почулася лайка, тоді хтось загорлав сороміцьку пісню, у якій, на подив Заремби, дошкульно згадувалося і його ім’я.
— Гей, що там таке?! — гнівно вигукнув він. — Ану, приведіть мені того дурня!
Проте ніхто нікого не приводив. Натомість за стіною почулися обурливі вигуки.
— Це кого він називає дурнем, га? — почувся гнівний голос пана Глушека, найгоноровішого з шляхтичів. — А сам він хто?
— Такий самий, як і ми! — відказав йому інший голос, що належав панові Скавронекові.
— І зовсім не такий! — заперечив голос пана Гурського. — Його батьки були хлопами, а воно, бач, дурнями нас обзиває!
Одразу заревіло кілька горлянок, почувся брязкіт шабель. А тоді пролунав нажаханий крик одного з охоронців.
— Пане, вони зчинили напад…
Нараз голос обірвався. Тоді почувся гучний тріск — і в одній зі стін виник пролом, за яким виднілися вирячені, спотворені шаленством обличчя кількох шляхтичів, що рвалися, розмахуючи шаблями, до намету.
Ніби якась сила скинула пана Зарембу з ложа. Не випрямляючись, просто на чотирьох, він кинувся до задньої стіни, пірнув під неї і за мить опинився за шатром. Чув, як у шатрі вже порядкують, як люто лаються, розшукуючи його. Пан Заремба, не криючись, чкурнув, куди бачили очі. Нараз перед ним невідь-звідки виринув якийсь хлопака.
— Пане, втікайте! — вигукнув він. — Сідайте на цього коня — і за мною!
Не роздумуючи, пан Заремба злетів на коня і помчав за своїм рятівником до діброви. Біля перших дерев їх зустрів ще один хлопака на коні.
— Швидше, пане! — гукнув він.
Били копитами коні, дубове гілля стрімко наближалося, намірюючись знести голову, і так само стрімко пролітало за спину. Попереду вже виднівся просвіток, який віщував спасіння. Вже усміхнені лиця хлопчаків почали повертатися до нього…
Нараз просвіток заступили якісь постаті на конях. Придивившись до них, Заремба жахно скрикнув: це були татари.
Проте його рятівники не розгубилися. Один з криком налетів на найближчого татарина, інший зробив це мовчки. Рубалися люто, аж доки звідкілясь вилетіли кілька арканів і обвилися навколо їхніх ший.
Пан Заремба відчув, що його теж міцно схопили під руки. Останнє, що він побачив — зловтішно усміхнене татарське обличчя в кошлатому малахаї.
У ТАБОРІ
По сніданку ворота переяславського старости затрусилися від дужих ударів.
— Пане старосто, відчини!
— Кого ще там нечиста принесла? — невдоволено пробурмотів Леміш і вийшов на ґанок. За воротами він побачив кінного Швайку.
— Щось трапилось? — стривожився Леміш. — Татари?
— Ні, пане старосто, — навіть віддалеки було видно, як посміхається Швайка. — Цього разу я привіз тобі втішніші вісті. Але поспішай, бо можна все на світі проґавити! І людей з собою прихопи!
За якусь хвилину невеликий загін мчав до табору пана Заремби.
А в ньому зчинилася паніка. Кілька шляхтичів усе ще войовниче горланили й розмахували шаблями, але більшість уже прийшла до тями. Вони вражено дивилися на десяток посічених на капусту товаришів перед входом до шатра пана Заремби, на дірки в шовкових стінах і нічого не розуміли. Віддалік переминалися з ноги на ногу слуги з місцевих людей. Нараз один з шляхтичів, що перестав горланити, здивовано втупився в трупи, тоді на кашовара, і вражено запитав:
— Хто це їх поклав?
— Ви, пане, — затинаючись, відказав кашовар.
— Брешеш, пся крев!
— А ви на шаблю свою гляньте…
Шляхтич витяг шаблю і ледь не впустив її. Шабля була покрита кров’ю.
А кашовар не вгавав:
— Оцей ось пан загинув від вашої руки. Цей — від руки того пана. І той пан, що коло нього, теж порішив одного з охоронців його вельможності. А тоді ви всі разом увірвалися в шатро…
Шляхтич задеревенів. Щось таке мовби й було. Він пам’ятає, що кричав про когось і шаблею ніби вимахував, але щоб отаке…
— Не може бути!… — прошепотів він. Тоді набрав повітря, обернувся до завмерлої юрби і заволав: — Ні-і! Цього бути не може! Це ви, це ви все затіяли!
А тоді здалеку почувся стукіт копит. Всі обернулися. До табору летіло десятків зо три озброєних людей. У передньому неважко було впізнати старосту переяславського.
— Що тут таке? — на скаку злітаючи з коня, гукнув староста.
Шляхтичі мовчали. Натомість із юрби долетіло:
— Це все вони, пане старосто. Між собою рубалися.
— Еге ж, їли собі, їли, а тоді ні з того, ні з сього схопилися за шаблі.
— Це правда? — звернувся Леміш до шляхтичів.
Ті мовчали.
— Це наша справа, — нарешті подав голос один з них.