Сказати, що в них на базі немає лікаря і вона, як захоче, зможе перейти туди. А вони, геологи, візьмуть на себе підвищені зобов’язання: часто і серйозно хворіти, щоб вона мала на кому вдосконалювати свою лікарську майстерність, набувати досвід.
Так він говорив із нею подумки, а вголос не зважився сказати про свої почуття: ні прямо, ні наздогад. Таким уже вдався.
— Я ніколи-ніколи вас не забуду, Адаме, — щебетала дівчина дорогою. — Ви були моїм першим справжнім пацієнтом. Ви були зовсім-зовсім негодящим і стали на ноги. Ах, яка я рада, що ви дісталися мені. Одне ваше двостороннє запалення легенів чого варте. А вивих ноги? А загальне виснаження організму, переохолодження? А ускладнення на зір і на слух?.. О, я вас ніколи не забуду! Бо з таким букетом захворювань і ускладнень не кожному лікареві потрапляють пацієнти.
— І я вас теж… не забуду, — нарешті зважився Адам. — Ви були і залишитесь для мене найсправжнісіньким лікарем.
Адам уже було рушив до гвинтокрилої машини, яка мала перевезти його на базу геологів, рушив, тримаючи в руках свій бувалий у бувальцях рюкзак з кількома мінералами, як нараз спинився. Повагавшись, підійшов до Єви — стрункої, юної, у білому халатику і білій шапочці, що так їй пасувала і з-під якої вибивалося золотисте волосся, і, чомусь заїкаючись, мовив:
— Д-дозвольте вас п-поцілувати. — Ні до того, ні після того він ніколи не заїкався. Почервонівши, як школяр, швидко пояснив: — Як лікаря, який врятував мені життя.
Вона зашарілась, але погляду не відвела і дивилась йому прямо в очі своїми світлими, променистими очима.
— Цілуйте, — прошепотіла, але уточнила і застерегла водночас: — Тільки як лікаря.
Адам невміло та несміло ткнувся губами в її щоку, ткнувся і на якусь долю секунди відчув у себе на губах щось прохолодно-ніжне, бентежно-весняне. (В крайньому разі, те почуття було зовсім-зовсім іншим, аніж коли він, від’їжджаючи на Памір, цмокнув у щоку свою тіточку).
Більше Адам у своєму житті не цілував нікого.
Але той поцілунок і досі у нього на губах. Та ще пісня юної лікарки в серці: "Ой у вишневому садочку…"
5
Думав Адам, що попрощався із своїм соловейком на Памірі назавжди. Та недарма ж ото казали в давні часи, що гора з горою не сходиться, а людина з людиною…
Минув рік, і вони зустрілися.
І зустрілися на Місяці, куди обоє, незалежно одне від одного, отримали призначення й працювали в науково-дослідній станції; він — геологом, вона — лікарем-психологом.
Та перша їхня зустріч на Місяці найбільше запам’яталася Адамові.
Вони обоє були в яскравих оранжевих скафандрах і, смішно стрибаючи, здибалися на прогулянці за науковим містечком. Із своєрідною "ходою" на Місяці (себто стрибками) вони ще не освоїлись і, потішаючись над своїми неоковирними кроками, дивно пересувалися місячною поверхнею. Наче оранжеві кенгуру, стрибали вони одне одному навстріч, і Єва, зробивши надто різкий рух, пролетіла мимо Адама, і він ледве наздогнав її.
Адам пам’ятав ту їхню першу зустріч на Місяці, коли вони стрибали й раділи, мов діти; і її очі, що дивилися на нього так привітно крізь подвійне скло ілюмінатора гермошолома, і похмуру, з’їдену, зриту кратерами місячну поверхню, і довгі, різкі, чорні тіні, й чорне зоряне небо над ними, і в чорному небі голубий диск Землі.
Земля у небі Місяця була разів у чотирнадцять більшою за повний Місяць у небі Землі. Якраз стояло "повноземелля" (Земля, як і Місяць у її небі, теж має фази в небі Місяця) і голубий диск так яскраво світив, що можна було легко читати при його світлі навіть дрібний шрифт.
Глянули вони на Землю і завмерли, вражені її красою. Адам узяв Єву за руку — зважився-таки! Але що він відчув, коли рука її була в рукавиці, та й уся струнка постава захована в оранжевий кокон скафандра… Земля висіла в небі, як намальована, — хвилююча і загадкова. На її диску видно було чималі хмарні покриви, вони закривали майже половину планети. Друга половина віддалеки нагадувала географічну карту, особливо коли вони побачили блик Сонця в одному з океанів Землі. Яскравість сонячного блику в океані скидалася на світло повного Місяця. Потім блик розмився, чи хмари насунулись, або, швидше всього, в океані почався шторм. Біля полюсів хмари зливалися з білими шапками снігів. Екваторіальні зони Землі — області тропічних злив — теж вкрилися хмарами. Краї диска були білястими, а ближче до центру мали яскравіші фарби, обриси материків, неясні, нечіткі, тонули в голубому сяйві атмосфери.
— Загальний голубуватий колір Землі пояснюється атмосферою, що розсіює переважно короткохвильове випромінювання, — пояснив їй Адам, і Єва зненацька запитала:
— Є життя на Землі чи немає?
Він посміхнувся, бо знав цей парадокс: навіть із Місяця неможливо визначити, чи є життя на Землі. Тільки в телескоп можна побачити дивні, що димляться вдень і вночі, світлі плями — міста.
— Земля людей, — простягала Єва руки в чорне небо, до голубого диска. — Мамо Земле, ти бачиш нас на Місяці?
— Кажемо Земля людей, а рослин на Землі більше, аніж людей, — говорив Адам по системі зв’язку. — Якщо всі люди, що живуть нині, стануть щільно один до одного, то вони розмістяться на території невеликого озера Севан у Вірменії. Мало місця займає на Землі людина порівняно з рослинами.
— І все ж Земля — планета людей!
"Може, тому Земля і прекрасна, що на ній є такі чудові жінки, як Єва", — подумалось тоді Адамові.
Стосунки між ними встановилися рівні, дружні й щирі, які бувають між добрими знайомими.
Він називав її "мій перший справжній лікар", а вона його — з тією ж щирістю і радістю — "мій перший справжній пацієнт".
Єва була все такою ж: милою, симпатичною і безпосередньою дівчиною, щебетливою, дзвінкоголосою, завжди веселою і привітною. З усіма на станції в неї були гарні стосунки, з усіма вона легко сходилася, знаходила спільну мову, легко здружувалась, і всі її поважали, хвалили.
"Недарма ж вона психолог, — казали. — П’ять хвилин поговориш, а вже хочеться перед нею викласти всю свою душу".
Адам погоджувався з такими думками. Більше того, і сам хотім розкрити перед Свою свою душу: або — або?.. Та заважала клята несміливість! "А раптом відмовить?" — гнітило й охолоджувало його запал. Як він тоді дивитиметься їй в очі?
Бачились вони, на превеликий жаль Адама, дуже рідко (в обох було чимало роботи). Але коли зустрічалися десь у коридорах, бібліотеці станції чи на летючках, нарадах, Єва першою починала розмову.
— Ну як здоров’я, Адаме? — питала привітно й чомусь рожевіла (а може, то йому лиш так здавалося?).
— На жаль, — розводив він руками, — на хворобу мені більше не щастить, хоч як не стараюся захворіти.
— Чому це "на жаль"? — дивувалася, і її дзвінкий голос був непідробно щирим. — Хіба хвороба — то щастя?
"Для мене так", — хотілося сказати, але Адам переводив усе на жарт.
— Не хворіючи, я не можу стати вашим пацієнтом, а отже, й бачити вас частіше.
— А ви… постарайтесь, — і в очах її спалахували дивні для нього вогники. — Пацієнтів у мене зараз небагато, так що для вас місце знайдеться.
— І радий би захворіти, так не щастить, — розводив Адам руками. — Вчені ліквідували майже всі хвороби, спробуй тепер захворіти. — І не зводив з неї захопленого погляду. — Та й ви мене так вилікували на Памірі, що звідтоді я безнадійно здоровий.
Вона лиш руками сплеснула.
— А знаєте, Адаме, після вас мені більше не щастило на справжніх хворих, і я подалася в психологи. Закінчила аспірантуру й ось лікую тут… Тільки не тіла — душі, вам не потрібна моя допомога?
— Ну що ви, — сміявся Адам. — Щодо душі, то в мене все в нормі.
Це була кричуща неправда, адже Єва подобалась йому, і в душі Адама було тривожне сум’яття. Але хіба він міг про те сказати? Хіба у нього вистачило б сили духу і волі? І нічого тут не вдієш, таким він уже вдався. А може, так складалися обставини — хто знає. Його прадід-коваль завжди казав: кожен сам коваль свого щастя. Виходить, Адам не зумів викувати власного щастя, то чого ж тепер на обставини нарікати?
Після тієї розмови з Євою він довго збирався з духом і, зрештою, вирішив сказати їй усе-все. І сам тоді вірив у це… Вони довго не бачились, бо Єва полетіла на Землю у службових справах і затримувалася там. А коли вона повернулась, його вже не було на Місяці — Рада з питань геології перевела на Марс, в Інститут геології. Адам полетів на Марс із транспортно-пасажирською ракетою, так і не попрощавшися з нею. Спершу сумував за Євою, та згодом, за плином часу й роботою, заспокоївся і більше не згадував про свого лікаря. Тільки ні-ні — та й бриніла в його душі пісня: "Ой у вишневому садочку!.."
6
Та через рік Єва — як негадана радісна зустріч, на яку Адам уже й не сподівався, — раптом з’явилася на Марсі. Та не де-небудь, а в Інституті геології.
Вийшов він з лабораторії, крокує коридором, а навстріч у білому халатику, лукаво і мило посміхаючись, йде вона, Єва.
— Ну як здоров’я, Адаме? — запитала так, ніби вони й не розлучалися, ніби й не бачились більше року. — Я рада, що зустріла свого першого пацієнта, як завжди, в доброму здоров’ї.
Адам віддячив їй тим же:
— А я радий, що бачу свого першого лікаря, як завжди, веселим, гарним і милим… Яким вітром до нас?
— Не вітром, а наказом начальства, — посміхалася вона привітно і щебетала, як і перше, дзвінко, швидко, мелодійно (більше ні в кого із жінок не чув він такого гарного голосу). — Розумієте, Адаме, тільки-но я подумала: куди б оце гайнути, бо на Місяці вже набридло сидіти, аж тут наказ — на Марс, в Інститут геології головним психологом. І я, пам’ятаючи, що десь на Марсі трудиться мій перший пацієнт, не вагаючись, сіла в ракету, 75 мільйонів кілометрів — і я вже тут, на Червоній планеті.
— З чим вас і вітаю.
— Мерсі. Правда, Марс удвічі менший за Землю, але я особа не вибаглива і для моїх скромних діянь Червона планета цілком підходить. — Вона блискала білими зубами, а в очах було стільки іскристого тепла, що Адамові, як ніколи, було затишно й хороше стояти поруч із Євою, дивитися в її теплі очї, слухати миле щебетання.
— Хоча, коли ми підлітали до Марса і я зиркнула на оглядовий екран, то спершу аж засмутилася.
— Чому?
— А тому, що побачила на екрані каламутний червонуватий диск, і так мені в ту мить захотілося назад, додому, на рідну голубу Землю! З якимось відчуттям страху, чи що, вдивлялась я у той нечіткий червоний диск планети.