Я навздогін, з мечем, а вона між терня, у лопухи, плигнула в розриту могилу на цвинтариську...
— Біс! — запевнено гукнув Добриня.
З-поміж грані, що розсипалась в пил, високо стрілив огонь, радісний, молодечий, захопив посвітом збічну деревину, лизнув попіл й із співом згас.
Бибельський покотив туди на підмогу берестову гілляку, що з шипотом обганялася жарі, й правив:
— Абат через місяць із перепою помер, і я переїхав до Іспанії з одним альзаццьким ченцем-вагантом. Трохи недоставало, був би я попав у побожний почот.Петра Католика, але саме прийшло кортесам на ум учити свого Порфіроносця, по чому міра солі. Вчили так, що папа Інокентій не скоро побачить іспанську данину!
— Не талан, не закон правлять світом, — вдумливо зворкотів Дедько, бувалий.
— Світом править не талан, тільки кріпка воля! — ніби з пращі вдарив словом Мстиславич, і всі туди повернули голови. Але він замовк наново, простягнувся з ломотом на ввесь ріст, закликав до ніг улюбленого пса, меч придавив грудьми й кам’янів, мов різьба на диптихоні.
— О, Інокентій — це велич! Не для данин він роздає корони: весь світ хоче християнським учинити! — ворухнув бувалець Держко, аж засвітила на ньому до місяця усяка блища. — Від нього й Лестько свою корону дістав! Що ж, Інокентіїв висланник приїхав до Галича вже в поворотній дорозі з Польщі...
Знизив голос до шепоту:
— Кажуть, що князь про привезену йому королівську прикрасу ні словом не дозволив послові згадати. "Корона я сам!" — перебив із місця... Ця справа, відомо, давно вже папою приготована, і князь, що на всі боки ворогам відбивається, ждав тільки ради спокою країни на вінець із папських рук. Але князем вергло це, що хтось третій пробував поруч хреста встромити меч.
— Ваша Світлість, як хлопчик, — так із усмішкою наполоханий висланник, — цей теж повторює щораз: я сам!
Знявся обережний гамір у прочутті чогось незвичайного, й Держко важко зупнився, аж стихне:
— Тоді князь, мов ігрою, став брати посла на поглум, заговорив їдко при поселюванні по всяких державах війська ченців, що знову розбудили, від негодування, приспане поганство. Із здивуванням зауважив далі, що посол вибрав таку обхідну дорогу, коли до Галича куди ближче угорськими ворітьми... А що все-таки князь із заходом дружить, то, мов ніколи нічого, попрощав висланника в добрі:
— Занесіть від мене великому папі бажання многих літ!
І доки висланник не відійшов, збентежений своїм помилковим кроком, відповідальністю, князь став з міццю на степенях престольного місця, як беркут врослий в руське небо.
Стало тихо: хто йшов у думках за шпарким беркутовим летом, хто за геройським серцем, а всі позирали тайком на князя, немов уперше збагнули грізний чар його душі.
— Оповідай далі, Омельку, про свої мандри, — добре згодом забалакав Байбуз. — Хоч ми й не домосидці, але в такі світи ніхто з нас не ходив...
— І чого б мені сторчати при вас, як квочці? — весело чубатився Олелько, рад хвалі. — Доріг зарубаних нема, а були б, барда від чого?
— Пропадай де хоч, шибайголово! — побажав у півсні Войслав п’яниченко і рвучкими глотками спорожнив чималий бурдючок, що його держав в обіймах, немов скарбницю.
Мимрив:
— У цих анахтемських вертепах монастиря — на лік... Мемо дорогою тулученят пекти та над курищем рвати, як собаки. Бодай тобі не зоряло!
З цим прокльоном увізся в дорожнє накривало, ліг.
Тут Юрша промостив собі дорогу до вітрогона і пролепетав над його плечем, чисто полум’я по чатині:
— А стави на Глібовичах, браток? Були боброві гони, як писанка, той у світ — стави жидовинові... Кажу тобі, не годуй ти дідька під пахою!
Олелько обганявся від цього скоботу обидвома руками:
— Гов! із коренем мене вибирають! Дайте жити, не коренуйте!
— Чи хоч у твоїй голові розум горі коренем не виростає? — легкопливно поспитав Апостол. — Бо така мова, як вертеп, ні доріжки, ні пуття.. Хіба би який монастирський хитрець від кисті й клею переповів її ладом для людського пожитку.
— Або те все правда, що на весіллі співають? — пустив трійло Дідух.
Цей із Библа спалахнув жалістю:
— Горе мені, непосидющому! Стільки всякої всячини плигало перед очі, аж справді гублю лік, куди що прикласти. Замерехтить іноді темний садок, на небі біле пір'ячко, стежки поміж шевлію, негоден здумати, котре дівча, коли веселило мене там чорними бровами? Зувиджу, мов у сні, муравою оброслі мури старинні, на них легіт коли ше пирій, високо ж, у шкловому повітрі, пінія, зелена, гей рута, застигла на блідім вечоровім небі... Ватопед? Хиляндар? Коли ж промигне в думках якесь обличчя бажане й вороже, ніби зв'язане зо мною досмертною тайною, не годен розкусити, чи справді по дорозі до Алеппо взяв я в полон мавританське княжа, чи це тільки мені так здається?
Уліб з Розсохача зігнав мушку з шиї у згрібках і поморщився жорстоко з непривички говорити складні речі:
— Відомо: краса, як те дрібне намистечко, розсипане по всьому світу. Та мені, не у гнів, братику, більше цікаво, де вона, як самий маргарит-перла світить велико?
То Олелько відповів із сяйливим движком соболиних брів:
— В оні дні бував я на горі єлеонській, до схід сонця Єрусалима, де кедрський потік скаче блискавкою поміж гробниці левитів. Глянеш униз, мерехтять у рожевих рантухах мигдалеві дерева, винниці заплетені солодкими, ніби топаз, грознами й мирти притрушені сивим сріблом, як венедицьке мереживо. Царинками вівці білою отарою течуть, а заганяє їх брунатна босоніжка з Ель-Фатіг, із вишневими пупляшками грудей, зовсім сонна від сонця...
— Он там вона, маргарит-перла, краса, що світить велико!
Розкинений під деревом, князь послухав цих слів ураз із шумом листя попри свої хижі і чуйні думки.
Але його передусім цікавило те, чи купець Фрейданк із Ерфурта добився вже цілі? Чи заніс в Ерфурт ігуменові бенедиктинів, своякові цісаря, Романів дар тридцяти золотих талантів для цього ж монастиря? Й чи довго ждати, поки ігумен передасть куди слід його, Романове, побажання в справі свобідного переходу руських купців до Франції? І вільних від мита княжих збіжевих транспортів Німеччиною, на північ?
Він пестив шовковисте вухо пса та з пристрасною втіхою думав, як цей у пущі голосом вказує слід і як дивно кричить на весь бір, коли вчепиться дикові в хребет.
Уліб із Розсохача терпко переїхав чуба веснянкуватим ручищем:
— Будь я хоч трохи худіший, махнув би як стій в цю святу україну! Щось я, побрати, став уже ломитись.
— Гріховна це матерія ломить тебе, друзяко! — хитав підголеною головою Димша, знахар і грамотій.— Статкуй!
— Часом здоров'я душу вигонить! — відгризся черевань, проте справив на Димшу сильно стурбоване око.
— Говорять, недуга — це внутрішня звірюка, що кидається на чоловіка,— забалакав косоокий (по мамі половчанці) Кмита, миротворець.— Цього вчить за Галеном салерненська школа й араби засвідчують письмами.
Князеве позіхання в три розголоси тевкнуло Кмитою вниз, як готуром із сосни. Стихло.
— Дива, бають, на світі, є всячні,— знову сіпнув вудкою внадливий Байбуз.— Якісь стовпи, що співають, гей жінки, василіски в вінках із адаманту...
— Тому диву, яке мене оноді перейшло, в світі рівні нема,— мрячно уповів Олелько і в забутті, під чаром спомину, кинув в огонь приспану квітку кривавника.
Кругом нього забігали очі іскристі, аж вовчі. Змилосердився (ковтнув сикеру), правив:
— От їду я недавно до Стривігора списати купчу на Козій луг, аж скиць! — сіра й чорна хмара наді мною. Слухаю: вже й дощ удорожився... Ще мить — злива, аж гуде! Тут же над яром хижина, на дереві червоне яблуко про гостя вихитується. Скочив я, коня під оборіг, сам у хороми. А з кліті старечий бабин голос:
"У глинку хоче дитя? Невидальщина! Вибий, дочко, сук у стелі, нехай відлітає! Прийде на нас пора, мемо й ми вмирати!"
Їй навперейми молодий голос у бризках сліз: "Не перечте лютим словом, оставте таку мову,— ой матінко, срібна гілко!"
Вітер злопотів у яблуні, а бабин глум вище вітру: "Годі, кажу, мудрувати Марені навкірки!" Торкнув я скрипливі ворітця, поклав око на хаті... При колисці сиділа колихалочка, вела над нею ільчатими рукавами від себе, до себе. (Сиві очі, голуба плахотка, низане чільце). Твердо забувся я, дивлюсь, аж у колисці дитя... на вмиранні. Тепер я зрозумів усе: молода мама звала отак серце дитини за цим заманливим і рівним рухом своїх пальців. Благала його не засипляти, іти... Вела його перед собою, як на рушнику з забором, держала час і життя на чорнім промінні вій.
Я поступився, сперся об одвірок, крізь розколибину мені видно, як там дрібна жіноцька рука вперто дужається зо смертю...
Злива замовкла з півночі, та німий, жахливий зов ні на хвилину не змовк. Останнє, що бачив я з порога, був круглий рух упертої долоні, що маяла над колискою від себе й до себе.
З цим я поїхав до Стривігора, купчу зорудував, вертаюся.
Під'їхав край хижі над яром — у синій плахотці колихалка, гей з барвінку звита, сиву вовничку чухрає.
Поклонився я їй, як іконі, кинув словечко розради: "Менша дитинка, менша й могилка, Росице!" А вона залилася сміхом, мов піснею: "Схочу, буде моє дитя довговічне, як ялиця!"
А тоді по траві, по росах: "Горошок, гей, Горошок!"
З-поза бур'яну виринуло маленьке голе хлоп'ятко, підняло кота за шубку, щось сильно втішне лепече...
Замовк Бибельський, через хвилину ж засвідчив кріпко:
— Перемогла!
Стало так тихо, що кожний чув своє гомінке серце.
І тут ніби грім ударив у лісову улогу, поміж смереки: це Шестикрилець рвучко повернувся на своїх шкурах, струснув котюгу з колін і закликав понад усі голови:
— Гей, грошолови й бабії! Дайте мені мужа такого, як вона, щоб я, коли їду в бої на схід чи захід, оставляв у своїх землях самого себе!
Зам'ялися: один Войслав, накутаний вином, байдуже скричав до пригонних людей:
— Гей, бороди! Сипте в ватру дров!
Скочив Продан Войславів, майнув гребінною дранкою в жовтім сяйві, звалив жмут ріща між грань, що вже розсипалася в маленькі зорі.
Тепер причикнув край піджоги й викорпав звідкись жмут кінського волосся для перевісів. Плів його в кільця, думав, як це він кластиме вперед кожного очка по ягоді калини орябкам на принаду, пускав вухо між своїх:
— Ніхто так не любить волами робити, як мій середущий, Чурило. Ідемо з сохою, то він конче на свій стрій позапрягає: це так, те знову так...