Це вже зайве, таких два удари в черепну коробку не кожен і витримає,— щиро співчуваю я і, щоб згладити прикрість, знову згадую лічилочку: один, два, три, чотири… тири-пири, тепер не виходить у риму.
Еге, братан, та ти ще й мисливець, — намацую кобуру на його паскові і дістаю звідти "макара", — ти, мій старший братан, ставиш мене в незручне становище — примушуєш порушити обіцянку працювати без ствола, хоча мова була тільки про те, щоб не брати його з собою. А коли так, то навіть не знаю… хіба що на пострах.
Я вже на балконі і міг би перепочити з чистим сумлінням. Та мені немає коли розсідатися в плетеному кріслі. Звідси двері прочинені до кімнати, і нюх підказує, що в ній нікого немає. Так і є. Той, хто жив у цій кімнаті, пішов ловити рибу, його братан Митька юшки просить.
А це вхідні двері, що ведуть сюди з коридору чи з холу, чи що там у них передбачено, в таких-от затишних шале? Я припав вухом до щілинки між дверима й одвірком, але нюх був у мене гостріший, тому я прочинив двері до того… таки холу з обов’язковими фікусами по кутках, кріслами і диваном, на якому, — я ще не бачив такого нахабства, — розвалився справжнісінький кнур. Довкола гримить і блискає, а воно спить без задніх ніг, причому спить на найважливішому посту, бо саме звідси розгалужуються дороги праворуч, ліворуч і прямо. Слабе чи що?
Егей, Митьку, вставай, незручно бити лежачого, подумав я, і приставив йому до носа того, що пасе телят. Він залупав червоними поросячими очицями, розтулив рило, але не кувікнув. Слабий, юшки хочеш, еге? Я взяв кнура за шкірки, впер "макара" в його найслабкіше місце, себто в сонну артерію, і, щоб він не вештався під ногами, вивів його в ту ж кімнату з балконом. Потім перкуцією долоні врізав по тій же сонній артерії, але так, легенько, зовсім делікатно, можна сказати, врізав, щоб голова не відлетіла, ще й дбайливо поклав його на ліжко, аби, я ж кажу, не плутався під ногами. Ні-ні, тепер він спатиме довго, не менше за старшого братана, котрий пішов наловити йому риби, а тут лисичка-сестричка, та, що діда-лоха обдурила, чи то пак, він зустрів зайчика… Раз, два, три… коротка якась лічилочка, треба сказати.
Тепер у мене було вже два "макари" — кращих подарунків для Сміта і Вессона не придумаєш, прецінь вони просто казяться без стволів, а тут тобі на — грайтеся.
Так, куди ж тепер далі? За логікою начебто треба було йти прямо — через хол до парадного входу, де мав би хтось чергувати знадвору, але нюх підказував, що це не та братія, щоб мокнути під дощем, коли можна примоститися в теплі під фікусом.
Я знов вийшов у тьмяно освітлений хол і побачив на килимі великі мокрі ступаки, наче тут чалапав злий водяник. Це були мої сліди. Я вже й забув, що прийшов сюди мокрий як хлющ і босоніж. Вийшло трохи нечемно, але нічого, вибачення попрошу потім.
А поки що, Ґреную, згадай лісничівку… той фіолет… і слухай, звідки віє вітер. Тут можна було навіть не напружувати резонатор, я відразу почув, що вітер віє знизу: лусь-лусь, лусь-лусь… Це були дуже знайомі мені звуки — тільки телепень міг подумати, що тут усі сплять.
Тепер дорога вела униз, вела крутими сходами до підвалу, де, на моє розчарування, замість катівні були господарчі комори і — лусь-лусь — більярдна. Це дуже розумно — розміщувати більярдну в підвалі, щоб лункий перестук куль не долинав до спальних кімнат. Я подумки похвалив будівничих, одного "макара" встромив за пояс, а другого про всяк випадок, так, для постраху, підніс у правиці на рівень очей, зовсім не затискаючи його в обох руках, як це роблять у гівняних американських фільмах (хай вам там легенько гикнеться, пане Сіяк), і ногою відчинив двері.
Гра була в розпалі. Надзвичайно красивий тілистий хлоп, чорнявий, не зовсім схожий на московита, натирав крейдою шкірку на кінчику кия, а другий — абсолютна протилежність, схожа на бліду поганку, — саме зігнувся над зеленим сукном і прицілився в кулю, що майже висіла над лузою, — явна підстава. Власне, вони й грали примітивну "американку", і якби я мав час, то запропонував би їм зіграти щонайменше "піраміду", а так міг дозволити собі тільки одне:
— Бий, — сказав я блідій поганці, що, не розгинаючись, звела на мене білі очі і щось мізкувала своєю дрібною шапинкою. — Бий, я почекаю.
У красеня очі були великі і чорні, навіть вирячкуваті, як в одного російського співака, і він їх вибалушив на мене точнісінько так, як це робить той співак, коли з презирством гримає на українських російськомовних журналістів.
Я також дуже люблю російську мову і тому сказав без найменшого акценту:
— Хлопці, якщо ви ні разу не писнете, то ніхто тут не буде стріляти. Ми тільки замкнемо вас у цьому підвалі і…
— І-і-і-й-йа-а-а!!! — блідолиций замість того, щоб ударити по кулі, так крутонув тим києм, що він перетворився на вітряка, здатного перемолоти все на своєму шляху. Важкий комель зі свинцевою серцевиною зачепив "макара", і якби його тримала нормальна людина, то він би залетів хтозна-куди, а так я тільки вражено опустив руку й сказав:
— Ти ці штучки будеш показувати тоді, коли я з тебе зроблю японця. Блоха ти непідкована.
Він захекав-захукав, розкручуючи кия у млинок, що мерехтів то в один бік, то в другий, і саме за тієї миті, коли вітряк змінював напрям обертів, я в горизонтальному стрибку заліпив ногою якраз під шапину, в те місце, де в певних істот розміщені зябра. Це був, треба зізнатися, дуже підступний удар, після такого не кожен і вичухається, але що мені залишалося робити, як уже в польоті я помітив, що наш балухатий співачок замість школярської крейди тримав у руці пістолет і досі не вистрілив тільки тому, що боявся влучити у свого блідолицього брата. Він слушно чекав, поки той гепнеться об стіну, пустивши червону слину, і тоді перед ним зостанеться тільки гола мішень. Балухатому, видно, ще не доводилося стріляти в терористів, коли ті шугають у людському натовпі, де повно жінок і дітей, він тільки стріляв у конкретні мішені, виокремлені і живі, навіть якщо то були жінки. Та поки блідолиций сповзав по стіні, як ганчір’яна лялька, я вже був під більярдним столом і присоромлював себе, що закотився сюди, наче від Салманової "лимонки", хоча на столі лежали всього-на-всього більярдні кулі. Та враз цей стіл почали прошивати кулі свинцеві,— ох, присягаюся хлібом, як кажуть брати-чеченці, я не хотів цієї стрілянини, вона мені була зовсім ні до чого, ця стрекотня, бо… раз, два… так, їх уже тільки двоє, підказувала мені лічилочка, але ж невідомо, де він той другий, і що він тепер намислить.
Цей, перший, ось тут, я бачу його ноги в білих маратонках, бачу їх тільки до колін, на яких віддулися холоші, і вже без вагань стріляю саме туди; викочуюся з-під столу у мить його больового шоку і пускаю ще одну кулю в його праве плече, точнісінько в те місце, де колись зачепив мене "красавчик": c’est la vie, c’est la guerre[45] — сьогодні ти, взавтра я.
Спершу на підлогу падає пістолет, потім невідь-чому розлягається і сам красень — я ж його зовсім легенько підранив, тільки так, для постраху, а він, сучий син, придурився заледве не мертвим; тільки й того, що витріщив на мене лупаті очі, і я з великим співчуттям, що він не може ходити, узяв важкого, налитого свинцем більярдного кия і ткнув його в ложечку, в те місце, де в нормальних людей під грудною кліткою починається душа.
— Візьми, — сказав я. — Буде тобі замість ковіньки.
А до себе промовив лічилочку, що стала вже коротшою за комариний ніс: "Раз"… Де ж він, отой Раз, чому й досі не прибіг на постріли?
Я вийшов з більярдної, трохи соромлячись того, що тримаю пістолет у витягнутій правиці і різко воджу ним туди-сюди, наче в моїй руці якийсь флюґер, що сам чує, звідки повіває вітер.
А вітер повівав із тієї кімнатки, де я приглушив кнура, тому вважав її найбезпечнішою, і коли, піднявшись у хол і дивуючись його порожнечі, рушив до сходів, які вже вели на другий поверх, той вітер якраз і війнув з отієї кімнати прямісінько в мою спину.
— Кинь пістолет і підніми руки, — почув я спокійний голос. Такий спокійний і тихий, що не послухатись його було неможливо.
Невже ожив кабанюка? — не вірив я своїм вухам, але розслабив руку, і "макар" вдарився об підлогу.
— І того, що за поясом, також, — сказав він. — Без різких рухів.
Я витяг другого "макара", якого мав подарувати Вессонові, і теж кинув на підлогу.
— Тепер повернися лицем до мене.
Я знов-таки послухався цього спокійного голосу, повернувся й побачив, що належить він не кнурові. Це, безперечно, був той фіскал, що залишився в моїй кодовій лічилці під іменем Раз. Раз та гаразд, подумав я, тим більше, що тепер у мій бік дивився своєю потворною ніздрею короткий "калашник". Фіскал дивився набагато доброзичливіше, у нього було майже інтеліґентне обличчя, яке трішки псував тільки розтовчений ніс, та ще вуха були такі, наче по краях їх обгризли щури.
— Скільки вас? — спитав він.
— Я сам.
— Не бреши! Бо прикінчу.
— Якби нас було більше, ти б мене порішив одразу, — сказав я, вставляючи йому свій розум. — А так… за живого ти матимеш більшу віддяку, правда ж?
— Не твоє діло, — сказав він, однак ідея, яку я йому підкинув, уже знайшла своє місце в його черепній коробці. Тобто я виграв у нього коротенький тайм-аут. Але те, що сталося потім, убило мене наповал.
— Візьми наручники і спускайся вниз, — сказав він.
Мені спершу здалося, що це він до мене, та погляд його ковзнув на коротку мить угору, на східці, що вели до другого поверху, і я зрозумів, що там, над моєю головою, уже хтось стоїть.
Сто чортів у печінку! Та їх тут було не п’ятеро… Ти просто придурок зі своєю лічилкою, ти з нею здитинів, схибнувся, сто чортів у грозу і блискавку… Чи, може, це Хеда? Може, це її вже встигли зазомбувати? Хеда… Увесь цей час, відколи я вилупився з "Опеля" і пірнув у грозу, я зовсім про неї не думав. Зумисне не думав, щоб не наврочити, бо такі думки заважають, такі думки шкодять, вони часом просто смертельні. І ось тепер я, нарешті, мушу про неї згадати.
— Тільки ворухнешся — застрелю, — спокійно каже інтеліґентний фіскал з обгризеними вухами.
Я вже чую пружні кроки на сходах і подзенькування бранзолеток. Не тих, звичайно, що носять жінки.
— Руки за спину й докупи зап’ястками, — каже інтеліґент з увім’ятими щербатими ніздрями, а третя ніздря "калашника" бездоганно кругла.
Я слухняно заводжу руки за спину і під ту мить, коли до них торкається не метал, а тільки його холод, роблю один блискавичний рух.