їй вчувалось і те й інше. А може, воно так і було? Може, професорові приємно було знаходити підтвердження спільного походження Землі та Місяця і разом з тим хотілося відшукати щось зовсім нове, незнане на Землі?
"Сусіди" поки що не турбували їх, але хто його зна, що в них на думці? Івана Макаровича дуже непокої-ла втрата зв’язку з Землею.
— Працюйте, працюйте, Миколо, — казав він Загорському, коли той залишав свою мовчазну рацію і мо-вчки ставав біля ілюмінатора. — Це, потрібно, як повітря!
І Микола знову брався за роботу. Минали години втомливого чекання. Та ось щось зашипіло, зашуміло, і в каюту прорвалися звуки!
Всі були так вражені, що ніхто не промовив і слова. Ольга одвернулася від ілюмінатора і дивилася на приймач. Михайло не зводив очей із Загорського, Іван Макарович поклав на стіл якийсь кристал, що його щой-но розглядав, і задумливо підпер голову рукою.
А з репродуктора лилася музика — віолончель тужила за чимось таким дорогим, бажаним і нездійсненним… Ольга пригадала матір. Може й вона слухає зараз…
— Та це ж "Мрії" Шумана! — тихо сказала Ольга. — Хотіла б я знати, чи була музика в селенітів?
— Ось прибудуть сюди археологи, історики — усе взнають,— кинув Загорський.
— Я хочу побачити підземне місто, — обізвався Михайло. — А то скажуть: побував на Місяці, а міста й не бачив. Як ви його назвали?
— Поки що ніяк, — відповів професор.
— Оце вже нерозважливо. Треба назвати, обов’язково.
— Ай справді, тату! — стріпнула волоссям Ольга. — Якби я побувала в ньому — відразу б назвала…
— Назвіть його, Іване Макаровичу, Ольгопіль або Ольгоград…
— Хай краще буде Михайлівка або Мишковичі! — засміялась Ольга.
Загорський обернувся від приймача:
— То місто смерті, товариші, місто вічного мовчання.
— Але ж у ньому найдовше затрималось життя, — заперечив професор. — Це — притулок життя!
— Бухта життя! — вигукнула Ольга.
— Лабіринт життя! — сказав Михайло.
Покриваючи шум приймача, Микола кинув:
— Ось підете — побачите, що там за життя. То — місто агонії!
— Чого це у вас такі похмурі думки? — спитала Ольга.
Микола не відповів. Крутив ручки приймача, і шуми Землі заповнювали кабіну. Нарешті крізь них, наче крізь хуртовину, прорвався далекий голос:
— Комета, Комета, я — Земля, я — Земля…
Скільки тривоги було в цьому голосі! Земля, рідна Вітчизна скликала своїх синів, ніби чайка чаєнят. Во-ни чули її голос, а відповісти не могли,
Пік Вітчизни
Коли на Місяць дивитися в телескоп, його сяючий диск дуже скидається на ніздрюватий торт. На ньому неначе застигли безладно кинуті шматочки крему. Інша справа — стояти на цих самих "шматочках". Це — величезні гори, здебільшого круті, обривисті. Кожного разу, коли наші мандрівники дивилися на них, уява домальовувала ліси, снігові шапки і шлейфи хмар. Але ні лісів, ні снігу, ні хмар тут не було. Голі, суворі, мовчазні гори здіймалися до зір.
Плугар і Загорський сходили на одну з найвищих вершин. Іти було легко, не так, як на Землі. Тут їхні ті-ла важили по 12–14 кілограмів, а мускульна сила залишалася такою ж, як і була.
Спритний, міцний Микола ішов попереду, видирався на уступи, перестрибував через тріщини. За ним — Іван Макарович. їх з’єднував альпіністський трос, кінці якого були прикріплені до поясів.
— От і я стану альпіністом! — жартував професор. Чим вище вони підіймалися, тим ширшав горизонт.
Скільки не кинеш оком — всюди гори і гори, неначе позалягали якісь дивовижні страховиська. Незви-чайного вигляду їм надавали чорні різкі тіні, що мережили весь масив.
— Тримайтеся, Іване Макаровичу! — обернувся Микола. За скельцями скафандра в нього блищали очі. — Штурмуємо саму вершину!
Вершина була дуже крута, а з деяких боків — просто прямовисна. Довелося багато разів обходити її на-вколо, щоб відшукати більш-менш зручний підхід. Микола топірцем пробував міцність верхніх шарів, і вони часто осипалися під його ударами.
Нарешті підйом закінчено! Микола підняв топірець і потряс ним над головою, ніби салютуючи. А потім вийняв із сумки червоне полотнище прапора, прикріпив його до топірця і поставив між камінням посеред вершини. Прапор поволі звис, і складки його застигли. Здавалося, він був висічений із якогось яскравочервоного каменю.
— Віднині — це пік Вітчизни, — сказав Іван Макарович, дивлячись на прапор, що квіткою полум’янів над суворим камінням.
— Пік Вітчизни… — промовив Микола, оглядаючи горизонт. — Але ж і високо!
Вдалині, неначе на рельєфній карті, виднівся величезний цирк: гірське кільце оточувало сопку — кратер.
— Може, то Курцій? — спитав Загорський. — Чи Лейбніц?
— Мабуть, Курцій… Наша ракета стоїть на плато між цирками: Ньютона, Лейбніца і Курція. Останній розташований на сімдесятій паралелі… Напевно, то він і є.
— Еге, рельєф оригінальний, що й казати. Ви прихильник якої теорії — вулканічної чи метеорної?
— Бачите, Миколо, остаточний висновок можна зробити після багатьох геологічних експедицій, які детально дослідять цирки і кратери. З тих даних, які зібрали ми з вами, я гадаю, можна зробити попередній висно-вок про вулканічне походження величезної більшості цирків…
— Але ж вони мають у діаметрі сотні кілометрів!
— Деякі досягають і трьохсот.
— Я ж і кажу, Іване Макаровичу, неможливо уявити собі такі величезні вулкани!
— А метеори такі можна уявити? Якого це треба метеорита, щоб вибив западину діаметром в сотні кілометрів?
— Навіть на Землі є досить великі кратери…
— Ви маєте на увазі Арізонський?
— Так, Іване Макаровичу.
— Справді, він величезний, але ж діаметр кратера, який він вибив у земній корі, всього-на-всього тисяча двісті сім метрів! І потім зверніть увагу, там метеорит зробив западину глибиною 171 метри, але ж не створив навколо гірського кільця. А тут навколо кратера — справжні гори, та ще й на величезній віддалі від нього.
— Як же пояснити їхнє походження?
— Насамперед треба визначити епоху їхнього виникнення. Це можна буде зробити, вивчивши поклади свинцю, що утворюється внаслідок розпаду радію. Зараз я схильний припустити, що великі цирки виникли тут в епоху застигання кори Місяця. Кора тоді була така, що вибух вулкана міг викликати на ній кільцевидну хви-лю, яка відкочувалась від центра вибуху на десятки і сотні кілометрів, одкочувалась і застигала. Інколи вибухи були такі сильні, що в’язкість кори не могла загальмували хвиль, і вони розпадались.
— А білі смуги, що радіально йдуть від багатьох кратерів?
— Таких утворень, як навколо кратерів Тихо, Коперніка і Кеплера, не так уже й багато. Думка про їхнє вулканічне походження виникла ще в дев’ятнадцятому столітті. Тепер ми з вами переконалися, що світлі смуги, сяйво навколо кратерів є, справді, не що інше, як вулканічний попіл.
— З цим я згоден; мені тільки неясно, як попіл міг пролягти на такі грандіозні віддалі! Світлі смуги, що йдуть від Тихо, перетинають майже весь диск Місяця!
— Щодо цього, то мусимо припустити, що світлі смуги — сліди порівняно недавніх вивержень. Ці виве-рження сталися, звичайно, ще тоді, коли на Землі не було не тільки телескопів, а навіть і людей. Може, саме завдяки розігріванню кори розплавленою магмою Місяць на той час був уже втратив атмосферу, загинули селе-ніти. Повітряна оболонка, звичайно, загальмувала б рух вивержених газів, атмосферні течії завихрили б попіл, а згодом і зовсім би його розвіяли чи розмили… Ну, а якщо повітря не було, то він і ліг такими радіальними ліні-ями. Тисячоліття минали одне за одним, а тут ні дощу, ні вітру… Така, мені здається, в загальних рисах історія цих утворень.
— Ви гадаєте, що атмосферу Місяць втратив тому, що розігрілася кора?
— Не інакше. Розрахунки показують, що Місяць може втримати газову оболонку. Тільки висока температура призвела до її втрати. Моря розплавленої лави
— Погляньте! — гукнув Загорський, вказуючи на далеку долину.
Там раз у раз здіймався пил, наче хтось безладно бомбардував рівнину. Розриви наближалися в бік плато, на якому маячила "Комета". Що як влучить? Плугар і Загорський заціпеніли. Рвонуло на схилах горн, далі й далі… Зір ловив гострі високі фонтани пилюки, в грудях тенькало. Небезпека була така очевидна, така страшна, що спинялося дихання. Все ближче до ракети, ближче… Пронесло!
Піт стікав у Плугаря з чола, але професор подивився на Загорського, на кіноапарат, що висів у нього че-рез плече, і, тамуючи хвилювання, спитав:
— Хіба ви не знімали? Яке це чудове явище — метеорний рій бомбардує Місяць!
— Та я… Я боявся за "Комету".
— Вдруге не зівайте, — вже рівнішим голосом продовжував Плугар. — Якщо трапиться нагода, обов’яз-ково сфотографуйте зіткнення метеоритів з Місяцем.
Промчав метеорний дощ — і знову непорушність. Ніби й "Комета" заціпеніла серед мертвого пейзажу…
Ультиматум Діка
На екрані локатора з’явилася постать. Тупцювала біля Ольжиної картки, подаючи руками якісь сигнали.
— Кличе, — сказав Іван Макарович, відхиляючись від екрана. — Видно, настав час переговорів.
Професор почав одягатися, всі дивилися на нього запитливо. Мілько не втерпів:
— Невже ви підете, Іване Макаровичу? Та плюньте…
Ольга мовчала. Вона добре знала, що коли батько щось вирішив, то відговорити його неможливо.
Іван Макарович мовчки надів скафандр і вийшов.
Ольга підійшла до Загорського і подивилась через його плече на екран. Ось батькова постать наближа-ється до незнайомого. Зійшлися, зупинились. Про що вони розмовляють?
Коли б локатор міг передати не лише зображення, а й звуки, то в "Кометі" почули б таку розмову:
— Я єсть директор і представник фірми "Атомік-Вельт", — відрекомендувався по радіо чужий скафандр. — Я єсть командир експедиції Дік. Сподіваюсь, ви єсть Плугар?
— Так, — сказав Іван Макарович.
— Нам треба встановити добросусідські відносини, — продовжував Дік, мова його ставала частішою. — Я вже посилав до вас. Але, на жаль, ваш механік…
— Відмовився зрадити Батьківщину…
— Навіщо такі вислови, містер Плугар? Щоб у дальшому не було ніяких ексцесів, давайте встановимо зони діяльності.
— Тобто?
— Як довго ви тут пробудете?
— Ми будемо тут доти, доки цього вимагатимуть інтереси науки, доки не виконаємо своєї програми нау-кових досліджень.
— Чудово! А чи не вважаєте ви, професоре, що для науки великою загадкою є друга півкуля Місяця, та, якої ніколи не видно з Землі?
— Охопимо й ту півкулю, на все свій час.
— А чи не вважаєте ви, що нам на цій півкулі тісно? Я пропоную вам — саме в інтересах науки — пере-базуватись на той бік…
— Це що — ультиматум?
— Облишмо гучні слова, професоре.