Не можу їх лишити самих...
— Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергія.
І Володько швидко відійшов.
Вечоріло. Погода змінилася. Вчора небо було ясне, і світив місяць; тепер найшли хмари й затягнули його. Зате потеплішало. Час від часу — там, то там — пролітає велика сніжина.
Володько швидко йшов в долину до Сергія. Йшов туди охоче. Він навіть радіє, що так сталося, що вирвався з того неприємного товариства. Хоча біг він не тільки до Сергія чи хлопців. Хотів бачити Наталку... Принаймні бачити.. Відколи підвозив її з міста, стратив з очей... Навіть у церкві не помітив її. Питати також ніяково, але думка думкою. Коли засяде в голові — не виженеш... І не заставиш її чимсь іншим... І не заїси... Хай вже Ганка вибачить. Але йти проти серця тяжко... Кожний рух її, кожний усміх, кожний погляд... Ну, що може на світі ставити спротив? Це й є та мрія... Володькова мрія від ранніх, юначих часів, коли то він ще тільки ріс, коли спинався на ноги й коли міг уявляти "її". Ось вона й є. Ні, Ганко! Вибач мою легковажність...
Але ні цього, ні другого дня не зустрів він Наталки. Був, здається, скрізь. З хлопцями, на музиках, на вечорницях, на "колодці"... З Ганкою досхочу танцював, але Наталки не бачив...
А час біжить. У таких роках він біжить надто швидко. Свята мигнули й нема... Будні дні — то мороз, то одлига... Клопоти дома... Мала читальня... Там вже тіснота, що нема де стати... А люди прибувають з-під Одерадівки, з-під Башковець... Тягне їх щось сюди... Приходять, стають і слухають... Очі їх відкриті, а вуха також... Бачать і чують. 3-під| Одерадівки, з-під Башковець... Всі вони однакові, ті люди. І тут і там... Хочуть вони того кращого слова, аби тільки впало воно десь на цій землі.
Одного вечора, після читальні Йон, Антін та Демид відійшли набік і щось змовляються. Це вже надворі... Володько ще занятий... Його ще питають, що буде завтра... І Обступили зо всіх боків, мов попа...
— Володьку! — чуе він за плечима. Оглянувся. То сам Йон.
— Ходи, щось скажу,— сказав він. Володько виступив набік.
— Хоч з нами? — питає Йон.
— До Євдошки?
— Ні. На другу гору.
Володько знає, що то за друга гора. Туди ще хлопці з цього боку не ходили. Він знає також, що там Наталка. Давно вже її не бачив і майже забув. А може, краще не йти? Хвилинку подумав. Антін, Йон, Демид... Найкращі хлопці... Не може ж він їм відмовити. Перед ним стоїть Йон і чекає.
— Йдем! — сказав Володько рішуче.
За пару хвилин чотири чорні тіні відділились від гурту й швидко зникли в долині. Ніч темна. З заходу віє прудкий одлижаний вітер. Верхи дерев гнуться й шумлять.
Парубки швидко перебігли долину, перейшли річку, перелаз і пішли під гору вузькою, з обох боків огородженою стежкою. Йшли швидко, мовчки. Вже ось садки... Володько відчував неспокій. Не хотів цього показати. Намагався бути веселим та байдужим. Але чим ближче підходили до садків, тим його неспокій зростав.
Дівчата не сподівались таких гостей. До них заходили менш поважні парубки. Часом приходив до Наталки Іван з Людвищ. Цього вечора його не було. Четверо дівчат спокійно пряли, а стара Настина мати куняла в запічку. Біля мисника на лаві сиділо кілька менших хлопців.
Раптом забрехав собака. Всі настрожились. Настя встала й підбігла до вікна.
— Дівчата! Їй-Богу, до нас хлопці йдуть! Хресто-святий! Йон!.. — Вона не договорила. Перед вікнами швидко майнули чотири тіні, і зараз же рипнули двері до сіней. Дівчата швидко почали охорошуватись. Одна Наталка сиділа спокійно, крутила свою прядку й смикала мичку. У сінях тупіт, рипнули другі двері, і хата наповнилась гамором.
— Дай, Боже, всім гоже! Чи приймете?
Дотепи, сміх, жарти. Крутяться колеса, бурчать шпульки. По часі дівчата почали співати. Виводила Наталка. У неї приємний, грудний альт.
"Ой, там за горою, там за кам'яною,
Ой, там ломить вітер рожу з калиною"
— виводить Наталка. Голос її пливе рівно, спокійно. Слова вимовляє так, ніби співає про себе.
"Ой, там ломить вітер рожу з калиною,
Ой, там розстається козак з дівчиною"
— співає Наталка. Співають всі дівчата, але тих не чути. Співає тільки одна вона, бо співає й думає над тим. Кінь осідланий уявляється. Стоїть коло плота, за плотом рожа й калина. Козак чорнобривий, а коло нього дівчина. Може, це сама Наталка. Так. Це напевно вона. Це ж і пісню сама склала. Може, не ця Наталка, а її сестра, що жила колись, дуже давно, коли ще були козаки, що їздили в бої.
"Вернися, козаче, вернися, соколю,
То впущу до хати, щоб не чула мати".
Голос її шовковий плаче й просить. Вона, ця чудова Наталка, впустить до хати. Прийди! Ось все моє! Тихо! Візьми мою душу з собою в бій. Силу мою візьми! Візьми мою красу й молодість!
"А як упускала, тяженько зітхала,
А як випускала, сердечно плакала".
Плач, дівчино! Твій любий козак вже махнув на сідло. Прощай! Може, завтра зітнеться в степу з татарином і ляже трупом. А може, вернеться з загорілим, сильним обличчям. Дужий, чудовий. Візьме тебе й будеш його навік.
А коли скінчилась дівоча пісня, хлопці втяли свою. Після завели жидівську школу. Антін та Йон лементують басами:
дубо-о-овий, дубо-овий! Демид другий тенор: ліско-овий, ліско-о-овий. Решта хлопців, хто може, першим тенором: клено-о-овий, клено-овий...
Володько вбрався за рабина. Напнув на голову рядно, дістав з полиці стару книжку. Хлопці виводять кожний своє, а Володько спочатку тихо, а після все голосніше й голосніше почав шверготати, кричати, хитатися на всі боки, бити книгою по столі, вимахувати кулаками.
Робив це добре. Дівчата качалися зо сміху. А хлопці все тягнули своє. У хаті стало весело. Навіть Наталка щиро сміялася, і її білі зубки блищали, мов перлини.
Коли скінчилась школа, Володько зняв рядно, пригладив волосся, обернувся кілька разів по хаті й сказав:
— А тепер, чесні люди, розповім вам казку. Хочете?
— Кажи! Хочем,— заговорили всі.
— Тоді тихо! Слухайте і вважайте! Сідайте всі кругом, хто де знайде місце. Уявляйте, що у мене довга, сива борода, довгі, кістляві руки, глибокі очі, закриті довгими, сивими бровами.
Обвів навкруги поглядом. Всі замовкли, ніби навмисне, ніби чекали, що Володько має викинути якийсь жарт. Але він не жартував. Серед великої тиші почав своє оповідання.
— Було це далеко,— почав він поволі, розважно, виразно.— Не у нас. А може, й у нас. У такій саме землі, як наша... В одному селі був, жив добрий господар на імення Іван Борислав. Було це давно, а може, й не давно. Було це на Щедрий Вечір.
Іван Борислав знався на травах лічничих, на добрих словах, на гарних приповідках. Всі навкруги по всіх селах знали його, всі любили й всі поважали. Було пристріт кого нападе, чи вроки, чи скаженина, чи руку хто вивихне — одразу кличуть Борислава. І хай то буде удень чи вночі. У свято чи будень. У дощ, у сльоту чи метелицю... Ніколи нікому не відмовляв Борислав. Брав свої ліки в торбину, у руку ціпок і йшов. Йшов до хворого, до страждучого й ніс йому допомогу, розраду, ніс добре слово.
Одного разу на сам Щедрий Вечір покликали Борислава до сусіднього села Колотоків. Хтось там ногу вивихнув і потребував негайної помочі. А село те було не близько. За горою. А ціла гора лісом покрита, а в лісі рови та скелі, а стежки снігом засипані. Але Борислав устав і пішов.
Прийшов до хворого, допоміг йому й вертається додому. Пізній був вечір, зірвався вітер, мело снігом. Івана не хотіли пустити. Казали йому:
— Не йдіть в таку погоду. Лишіться у нас на святу кутю. Будемо дуже раді.
— Ні,— сказав Іван.— Не можу зістатись у вас. Піду!
Встав і пішов. Вітер мів снігом, по небу тягнулись хмари. Тільки десь-не-десь проривалась і моргала ясна зірка, ніби око гарної дівчини, та ще час від часу то випливав з-за хмар, то знову ховався великий, круглолиций місяць. Борислав квапився, бо хотів до Нового Року зайти додому. А стежки зовсім заметені. Сніг глибокий, копкий. Ноги грузнуть і ховзаються. Втомився старий, поки вийшов на гору, задихався, а коли був уже на горі, став, щоб відсапнути. І чує Іван з сусіднього села дзвони. Великий дзвін вдарив дванадцять разів. Іван зрозумів, що він вже не дійде додому, що Новий Рік прийшов. Зняв шапку, перехрестився широким хрестом і вклонився до самої землі. Так, ніби перед ним стояв Новий Рік, так, ніби Іван його бачив.
В той час втих зненацька вітер. Хмари на небі десь зникли зовсім, І лишилось воно велике, хороше небо з ясними зорями й великим, світлим місяцем, що стояв майже над головою. Стало так гарно, так весело навкруги. Молоді сосонки непорушне, ніби заворожені, стоять, білий, чистий сніг іскриться в очах, і стільки скрізь розсипано барв, що ніхто не знає, яка з них краща.
І почув Іван, що зовсім недалеко від нього хтось ніби закашляв. Так, ніби старша вже людина, що йшла й закашлялась. Іван насторожився й зрадів. О, думає... Іще одна душа серед цього лісу в такий час знайшлася. Хвала Богу! І не встиг Іван докінчити своєї думки, як з-за молодої, розлогої сосни виступив дебелий, старий чоловік. Місяць ясно освічував його велику постать. Мав він довгу, сивасту бороду. Одягнений у жовтому, з великим, виложеним ягнячим коміром кожусі. На плечі у нього ловецька рушниця, а коло нього великий ловецький собака-вовчак.
"Ну,— думає Іван Борислав.— Не зробив я нікому зла, не думаю, щоб і мені хтось хотів його робити".
Зняв чемно шапку й виразно, голосно сказав:
— Слава нашому Богові! З Новим Роком будьте здорові, добрий чоловіче! А той відповів:
— На віки-вічні слава йому! І вас з Новим Роком вітаю. Звідки мандруєте?
Так і так. Все, як було, розповів.
— Ага! — сказав чоловік з рушницею.— Так! А чи не могли б ви пройтися трохи зо мною. Хочу вас дещо розпитати. Що доброго у вас чувати? І чи готові ваші села?
Але тут мушу ще добавити: край, з якого походив Іван Борислав, був завойований чужинцями. Були там над Дніпром села, але не жили в них вільні люди. Панували наді ними чужинці. В урядах, в судах, у школах. Навіть у церкві. Не признавали чужинці тих людей за людей. Не хотіли шанувати ні їх самих, ні дітей їх, ні їх святих могил. А люди мов полонені, коритись мусили.
Іван Борислав сказав незнайомому:
— Маю час і охоче з вами пройдуся... А в селах наших нічого нового. Все ще так є, як було.
— Ну, то обійдем ось цю гору й підем, скажем їм,— сумі проговорив незнайомий.— Ходімо!
Обидва пішли.